Багатоденний вояж Патріарха московського Кирила своєю «канонічною територією» викликав різні думки та почуття. Для декого цей вояж став «радостью со слезами на глазах» (причому не обов’язково віруючих, але й політиків, які не проти «спекульнути» на релігійних почуттях). Для інших, особливо нашого чиновництва, це стало черговою халепою й морокою. Ще в інших цей вояж викликав сплеск негативних емоцій. Хоча підозрюю: для більшості українців ця подія не була чимось важливим, і якби не медійне шумовиння, ніхто б на неї не звернув особливої уваги. Мене майже не цікавить ані патріарша персона, ні його діяння. В його особі бачимо типового представника верховної ієрархії Російської православної церкви. Що чекати від таких персон — спрогнозувати нескладно. Цікавить інше: як на цю персону і на її «паломництво» реагувала українська спільнота, особливо влада й засоби масової інформації.
ТРОХИ ТЕОРІЇ
Але перш ніж вести компетентно про це розмову, варто було б звернутися до деяких усім відомих речей.
Не вдаватимуся до аналізу феномену релігії. Питання це непросте й потребує окремого обговорення. До речі, останнім часом на Заході зріс інтерес до цього явища, з’явилися спроби досліджувати його строго науковими методами. Показово, що рік тому два найбільш цитовані наукові часописи західного світу Nature та Science опублікували роботи вчених П. Байє із Вашингтонського університету в Сент-Луїсі та Аре Норензаяна й Азіма Шаріфа з Університету британської Колумбії, в яких обговорювалася специфіка релігії. Зокрема, там йшлося про те, наскільки релігія сприяє адаптації чи веде до деструкції в ході суспільного розвитку. В принципі, є зрозумілим інтерес у західному світі до питань релігії (хоча б на рівні інтелектуальної еліти), адже Захід в останній час постав перед викликами релігійного, зокрема ісламського, фундаменталізму.
На жаль, дослідження західних учених з цього питання фактично є терра інкогніта в Україні. Хоча, здавалося б, в нинішньому динамічному світі, де релігія відіграє далеко не останню роль, таке знання потрібне для наших верхів.
Утім, не вдаватимемося до таких «високих матерій». Звернімося до елементарного. Релігію як явище можна «розділити» на кілька головних складників. Передусім це емоційна сфера, релігійні почуття, які є базою для формування релігійних ідей. У свою чергу релігійні ідеї потребують реалізації — релігійної діяльності, культу. А щоб забезпечити цю діяльність, необхідна відповідна організація. Ми часто для позначення релігійних організацій християнського спрямування вживаємо термін «церква».
Із усіх складників релігії нас у даному випадку цікавить саме церква. Звісно, це структура, яка має на меті релігійну діяльність, задоволення релігійних потреб віруючих, поширення релігійних ідей, здійснення культових дій тощо. Однак діяльність церкви ніколи не зводилась, не зводиться й не зводитиметься до суто релігійної діяльності. Церква — це й суспільна інституція. Вона більшою чи меншою мірою займається й питаннями політики, культури, зрештою — господарською, власне фінансово-економічною, діяльністю.
ТРОХИ ІСТОРІЇ (ГЕОПОЛІТИЧНОЇ)
Історія християнської церкви на українських землях була досить складною. Це було пов’язано передусім із тим, що українські землі неодноразово поставали перед геополітичним вибором. І в цьому виборі церковні структури відігравали не останню роль.
Ще на початку існування Київської Русі перед нашими предками постало питання, на яку геополітичну потугу зробити ставку — Візантію, європейський Захід, мусульманський світ, перейняти спадок юдейської Хазарії. Зрештою, залишатися незалежними, опершись на автохтонні традиції та вірування.
У цьому виборі Русь зробила ставку на Візантію. Не будемо обговорювати, які тут були плюси й мінуси. Подивімося, що означав цей вибір у плані церковному. Хоч би як це гірко звучало для нас, але треба чесно зізнатися: у цьому плані ми стали візантійською колонією. Справа не лише в тім, що створена на землях Русі Київська митрополія була складовою церкви Візантії, очолюваної Константинопольським патріархом. Усі київські митрополити й більша частина єпископату були греками-візантійцями. Ці люди вірою і правдою служили своїй «першій батьківщині» й проводили провізантійську політику.
Спроби деяких князів — Ярослава Мудрого та Ізяслава Мстиславовича — посадити на митрополичий престол русинів, не питаючи на це дозволу у Візантії, закінчилися нічим. Візантія вперто не хотіла надавати навіть куцої автономії Київській митрополії.
Це вам нічого не нагадує, панове?
У середині ХІІІ ст., після монгольської навали, почалася дезорганізація Київської митрополії. Митрополити, продовжуючи іменуватися київськими, фактично перенесли свій осідок до Володимира-Суздальського, а потім до Москви. Своєрідною реакцією на це стало створення на початку ХІV ст. Галицької митрополії, яка проіснувала близько ста років. Реально Київська митрополія в ХІV — на початку ХV ст. стала розділеною на дві частини — східну й західну.
У середині ХV ст. у Московському князівстві створили незалежну (автокефальну) православну церкву. Виражалося це в тому, що митрополита, який спочатку носив титул митрополита Київського, а з 1458 р. почав іменуватися митрополитом Московським, почали обирати без висвячення Константинопольським патріархом. Щодо іншого «альтернативного» Київського митрополита, який управляв православною церквою на теренах сучасної України й Білорусі, то він і далі залишався в підпорядкуванні Константинополя.
У кінці ХVІ ст. Україна, як і Білорусь, постали перед черговим геополітичним вибором. Київська митрополія й далі входила до Константинопольського патріархату, який у той час був під жорстким контролем турків. Турки претендували на українські землі й могли використовувати (і, певно, використовували) православну церкву. З іншого боку, на ці землі почала заявляти свої претензії православна Москва, яка почала набирати сили. Водночас і Україна, й Білорусь входили до складу Речі Посполитої, державна еліта якої була зорієнтована на католицький Захід.
Одним із варіантів розв’язання такого геополітичного клубка могло б стати створення автокефальної церкви на українських та білоруських землях зі своїм патріархом. Такі плани обговорювалися і при дворі князя Костянтина Острозького, й у колі сподвижників Петра Могили. На жаль, цей проект не було реалізовано. Зате в тодішньому Московському царстві створили свій патріархат. А влада Речі Посполитої здійснила кроки з підпорядкування православної Київської митрополії Папі Римському (так звана Берестейська церковна унія 1596 р.).
Усе це в кінцевому рахунку призвело до поділу українських земель на православну й уніатську (греко-католицьку) частини. Якщо говорити про ХVІІ, ХVІІІ і навіть про ХІХ ст., то цей поділ мав не лише церковний, а й культурний та політичний характер. Православна частина політично й культурно опинилася у складі Росії, уніатська орієнтувалася на європейський Захід.
САМОДЕРЖАВНА ЦЕРКВА
Ні у Візантії, ні в Київській Русі православна церква не була самодостатньою структурою. Візантійська традиція, на відміну від західної, орієнтувалася на те, що церква — це частина державного апарату. Ця традиція утвердилася в Московії (Росії). Із самого початку існування автокефальної церкви в цій державі вона стала державною структурою.
Саме державний характер церкви нерідко породжував опозицію проти неї в російському суспільстві. Звідси й «розкол» другої половини ХVІІ ст., і поява різноманітних православних сект, зрештою, виступи російської інтелігенції «золотого» й «срібного» віку проти «державного православ’я». Одне толстовство чого тут варте!
Навіть за часів атеїстичної радянської влади статус православної церкви не зазнав суттєвих змін. Так, на початку існування цієї влади були гоніння на церкву, масові репресії проти священиків, намагання протиставити їй «альтернативну» церкву обновленців і т.п. Але під час Другої світової війни, 1943 року, все знову стало на свої місця. «Батько» Сталін, який, до речі, мав духовну семінарську освіту, вирішив використати потенціал православної церкви для мобілізації сил «радянського народу» в часи воєнного лихоліття.
У післявоєнний час практика «співпраці» влади й православної церкви продовжилася — щоправда, в дещо іншому плані. Наприклад, церква допомагала «оправославлювати» прозахідні «уніатські» регіони України, використовувалася вона і як інструмент діяльності радянської влади на міжнародній арені, зокрема в «боротьбі за мир». Звісно, духовенство Російської православної церкви жорстко контролювалося, зокрема структурами КГБ. Однак був ще інший бік медалі. Влада давала можливість духовенству безбідно існувати, а церковна ієрархія за рівнем забезпечення стояла на рівні вищої радянської номенклатури. Дехто з високопоставлених ієрархів навіть отримував високі урядові нагороди.
Але якщо в СРСР хоча б формально церкву було відокремлено від держави, то в сучасній Росії — це вже відверто державна структура. Нинішнє російське законодавство фактично надає православній церкві статус державної. Відповідно, духовні особи беруть участь у державному житті Росії, виступаючи як захисниками, так і представниками цієї країни.
Не є тут винятком нинішній патріарх Московський Кирило. Тому нічого дивного, що він проводить політику Російської держави. Інакше бути не може.
Інша річ, чи розуміють це українські миряни Московського патріархату. Та що там миряни! Чи розуміють це хоч представники української влади?
ПРАВОСЛАВНІ «БРАТНІ НАРОДИ»
Царська Росія мала свою ідеологію, чітко виражену в уваровській формулі: «православіє, самодєржавіє, народность». СРСР теж мав ідеологію — комуністичну. А яку ідеологію має сучасна Росія?
Її керівництво, не мудрствуя лукаво, вирішило, що нове — це добре забуте старе. Тому підняло на щит православ’я як ідеологію. У цьому є своя логіка. Росія — країна багатоетнічна. Православна ж ідеологія достатньо інтернаціональна, щоб об’єднати цей різношерстий люд. Також не треба забувати й про терени колишнього СРСР, де живе чимало православних. За допомогою церкви їх нескладно «інтернаціоналізувати», зробити «фанатами» російської «цивілізації», що, до речі, успішно здійснюється на території низки колишніх «братніх» республік, у тому числі України. За допомогою російського православ’я можна впливати й на «далеке зарубіжжя», де існують православні громади. Недаремно останнім часом сталося об’єднання Зарубіжної та Російської православних церков.
Особливе місце в російському геополітичному пасьянсі займає Україна. Звідси й інтерес до православ’я у нашій державі. Через «православний канал» можна, зокрема, впливати на наше політичне життя. Лише сліпий не бачить, що так звана Українська православна церква, а насправді всього лиш структурна частина Російської православної церкви, давно вже перетворилася на політичну проросійську силу. Особливо це було видно на останніх президентських виборах, де фіксувалися численні факти втручання православних панотців у виборчий процес.
Та справа не тільки в цьому. Парафій Російської православної церкви в Україні не менше (якщо не більше), ніж у самій Росії. А це матеріальні ресурси, це й змога заявляти про себе як про найбільшу силу в сучасному православ’ї.
Тому сподіватися, що Росія, формально — Російська православна церква, надасть автокефалію для православних України — це маніловщина чистої води. Власне, що й підтвердив Кирило своїм візитом, давши зрозуміти, що про будь-яку автокефалію в Україні мова йти не повинна.
РЕЛІГІЙНА ГЕОПОЛІТИКА ПО-УКРАЇНСЬКИ
Як і в минулі часи, Україна перебуває нині між кількома геополітичними потугами. На Заході — це Європейський Союз із Сполученими Штатами Америки, на Сході — Росія. Під боком про себе знову заявляє мусульманський світ, проте наша еліта, хоча й їздить в Туреччину чи Єгипет відпочивати, його не бачить.
Реально за Україну як за сферу впливу конкурують США й Росія. Серед іншого йде конкуренція в релігійному плані. Інша справа, що вона не настільки помітна.
На зорі своєї незалежності Україна прийняла досить прогресивне законодавство щодо свободи совісті. Формально ми — світська держава, де релігійні організації рівні перед законом, а громадянам надаються широкі можливості для задоволення релігійних потреб.
Проте свобода совісті — це не лише правове поняття, а й певна ідеологема, за якою стоять відповідні інтереси. Реалізація в повній мірі принципу свободи совісті в даний час відкриває широкі можливості для експансії пізньопротестантських церков, які є породженням американської релігійної культури. Маючи чималі матеріальні й медіа-ресурси, володіючи сучасними комунікаційними технологіями, вони є більш конкурентоспроможні, ніж інші християнські й нехристиянські релігійні організації. Проникаючи в різні країни, ці церкви стають агентами американського впливу. Україна тут не є винятком.
Однак Україна — держава багатовекторна. І в плані релігійному також. Українська держава надала значні преференції православним (переважно Московського патріархату). Це, зокрема, показове відвідання вищими посадовцями православних богослужінь, демонстративні контакти урядовців із православними ієрархами, надання коштів, у т.ч. із державного бюджету, на будівництво православних храмів і т.п. Така поведінка нашого чиновництва перетворює православну релігійність із приватної справи на справу державно-публічну чи навіть обов’язкову. Звісно, в цих чиновницьких діяннях часто проглядаються вузькі політичні резони. Але в кінцевому рахунку вони, як правило, працюють на російське православ’я, а отже й на Росію.
КИРИЛО ТА НАШІ ДЕРЖАВОТВОРЦІ
Те, що вояж Московського патріарха не є пастирським, багато хто розуміє. Незважаючи на церковну форму, риторика патріарха віддає політикою. Він постійно дає зрозуміти, що Україна — частина православного (по суті, російського) простору, що жодне розділення цього простору недопустиме. І хто це чинить — тому анафема. Немов якийсь парторг у старі добрі часи, засуджує націоналізм та інші «погані» ідеології.
Ну а сама поїздка з організацією релігійно-політичних масовок під гаслом «Наш патріарх Кирило» (до речі, варто вдуматися у сенс цього гасла) чимось нагадує огляд «бойових рядів». Чи не є це підготовкою православної пастви до майбутніх президентських виборів в Україні?
Ось тільки куди дивиться наша влада, яка репрезентує себе як щиро українську? Навіть за часів президентства Л. Кучми, котрий аж ніяк не демонстрував «західність» та «щиро-українськість», нічого подібного не було. І патріарх Московський не ризикував приїздити до нас. А тепер — будь ласка.
Більше того, наскільки можу судити, влада забезпечувала й охорону патріарха, й охорону його православно-російських масовок. Це при тому, що він привіз із собою сотні російських охоронців. Наприклад, коли Кирило був у Почаївській лаврі, то міліція, «Соколи», «Беркути» та інші подібні «птахи» заполонили увесь Почаїв разом із Кременцем.
Цікаво, хто за це все платив? Якщо казна, то залишається лише розвести руками. Держава, котра нормально не може забезпечувати охорону своїх громадян (прикладів тут без числа — справи Гонгадзе, Лозинського, сомалійські пірати і т.п.), виявляється, може знайти величезні кошти й ресурси для охорони іноземця, діяльність якого носить для України зовсім не конструктивний характер.
Так і проситься на язик приповідка: «Дурні, бо бідні; бідні, бо дурні».
«НАШ ПАТРІАРХ» ТА НАШІ МЕДІЇ (НІБИТО УКРАЇНСЬКІ)
У наш час розвитку засобів масової комунікації можна з нездар чи посередніх осіб зробити геніїв, а геніїв просто затерти. Якщо, звісно, є на те запит.
Запит на Кирила був. З нього ліпили «визначну фігуру», «морального авторитета», «православного мислителя» і прочая.
Взагалі Російська православна церква, будучи державною структурою, уже за своєю природою погано продукує і моральних авторитетів, і мислителів також, особливо на вищих щаблях ієрархії. Якщо ми звернемося до історії російського православ’я, то не знайдемо дійсно видатних фігур, яскравих особистостей. На тлі сіреньких патріархів, митрополитів, єпископів виділяються хіба що патріарх Никон та церковний реформатор Феофан Прокопович (який був українцем!). У російському православ’ї немає фігур типу Петра Могили чи Івана Огієнка. Немає фігур рівня Андрія Шептицького та Йосипа Сліпого. Власне, звідки такі фігури в російському православ’ї візьмуться? Адже тут цінувалося й цінується «послушаніє» й бездумне обрядовірство.
Щодо Кирила, то, за великим рахунком, це типовий російсько-православний функціонер, який навіть не намагається демонструвати християнське смирення, часто збивається на агресивний, владний тон. Правда, він достатньо освічений, уміє жонглювати «модною» термінологією. Тому на тлі українських провінційних батюшок виглядає імпозантно.
Багато наших медіа не були готові до висвітлення візиту патріарха Кирила в Україну. Практично українське бачення цієї проблеми, представленої на сторінках газети «День», радше було винятком, ніж правилом. У кращому випадку медіа обмежилися нейтральними репортажами, не переймаючись аналітикою.
Та це ще півбіди. Деякі з них займалися відвертою апологетикою Кирила. І пальму першості треба віддати каналу «Інтер». Тут були не лише тенденційні репортажі про поїздки Кирила, трансляція його богослужінь, а й організовано телешоу типу «Свободи слова» з патріархом як основною фігурою. Не так важливо, з яких міркувань це робив «Інтер» — з міркувань ідейних (у чому дуже сумніваюся), чи міркувань меркантильних (канал бо ж комерційний!). Головне — він відверто працював на іноземну державу.
От і виникає запитання, чи існує український інформаційний простір. І чи розуміють наші достойники, що такий простір у сучасних умовах — одна із головних засад незалежності держави?
«МОРАЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ», «МИСЛИТЕЛЬ» І НАША(?) ІНТЕЛІГЕНЦІЯ
Уже згадувалося, що канал «Інтер» порадував глядачів телешоу з патріархом. Звісно, треба було показати, що українська інтелігенція шанує патріарха, він для неї «моральний авторитет». Ті просторікування, які звучали з уст Кирила, загалом були банальщиною. Причому банальщиною, яка в контексті реального стану речей виглядає навіть цинічно. Чого, наприклад, вартували міркування про аскетизм, коли на патріаршій руці теліпається годинничок ціною близько тридцяти тисяч євро?!
Цікаво було глянути, хто ж виявився достойним бесідувати з патріархом. Себто яка ж у нас «сіль землі».
Були тут московські козачки типу Ф. Бондарчука, які різко згадали про свою українську генетику. Були й «звьозди», які мають хіба що українську прописку (чи приписку?). Чесно кажучи, такі типажі можуть викликати хіба що скепсис.
Інша справа — Петро Толочко. Так, це ідейний русофіл, але чудовий вчений-історик. У принципі, його присутність мене не здивувала.
Однак здивування (навіть невеликий шок) викликала присутність у студії Ольги Богомолець. Для мене це одна з найкращих представниць старої української інтелігенції. Не лише висококваліфікований лікар, а й людина, яка творить, у міру своїх сил і талантів, сучасну українську культуру. І ось вона в особі Кирила побачила «морального авторитета», якому дякувала за приїзд.
Кілька разів доля цілком випадково зводила мене з Ольгою Богомолець. У деяких питаннях, так мені здається, вона виявляє наївність, хоча ця наївність цілком щира. Боюся, інтер-медійники якраз і скористалися цим й зуміли її «провести на мякине». Прикро.
Зрештою, прикро й те, що українська інтелігенція не подала свій голос і не висловила ставлення до приїзду патріарха Кирила.
Агов, де то наша «Просвіта», КУІН, НСПУ та інші патріотичні організації?
СУМНІ ВИСНОВКИ
Свій візит Україною Кирило не випадково завершив у Почаївській лаврі. Адже це російсько-православний форпост на Заході України. А з Почаївської гори видніється галицькій Підкамінь, де на горі стоїть римо-католицький кляштор. Та й сама Почаївська лавра стала відомою завдяки греко-католикам. І основні її споруди побудовано ними.
Але не будемо чіпати цю давню історію. Звернімося до історії трохи свіжішої. Майже сімдесят п’ять років тому, в часи, коли Волинь належала «панській» Польщі, активісти українських релігійно-громадських організацій провели в Почаєві масову маніфестацію. Близько 20 тисяч чоловік вимагало від митрополита варшавського Діонісія, який приїхав сюди, здійснити українізацію православної церкви на Волині.
Під час приїзду Кирила в Почаїв нічого подібного не відбулося.
Ось тоді мені подумалося: сімдесят п’ять років тому ми не мали своєї держави, але мали націю; тепер ми маємо державу, але не маємо нації.
Можливо, я помиляюсь...
