Я на мир взираю из-под столика. Век двадцатый — век необычайный. Чем столетье интересней для историка, Тем для современника печальней. Микола Глазков
У цій статті ми торкнемося тих питань, які, начебто, прямо не пов’язані з тим, що ми звичайно називаємо «соціально-економічний» стан супільства.
Мова піде про категорії, далекі від сьогочасних «тактичних» аспектів виживання населення загалом і окремого громадянина зокрема.
Так звані «вічні» цінності на те й вічні, що їх майже не помічаєш у «звичайному» житті. Принаймні, навряд чи комусь спаде на думку раптом заговорити про віру, мораль, моральність у розпал трудового дня або (тим більше) у короткі (чи не дуже) хвилини відпочинку. І це майже завжди виправдано. У будь-якій системі, суспільній тим більше, найважливішим є принцип ієрархій, ключова особливість якого — це функціональність (взаємозалежна) всіх без вийнятку елементів. Якщо ти не професійний богослов, то займися тією справою, яка у тебе краще виходить.
Інша річ у нас. Навіть з урахуванням неминучої інтелігентської рефлексії з приводу кінця століття (тисячоліття), пов’язаної з астрологічними категоріями, на кшталт «параду планет», і езотеричними, на кшталт «вершників апокаліпсиса», варто, напевно, погодитися з тим, що не «все гаразд у королівстві датському». Щось із нами відбувається. Знавала наша земля часи незрівнянно гірші від теперішніх. Причому навіть у цьому столітті. На пам’яті нинішніх поколінь залишаються і голод, і війни, і висилки, і тотальний грабіж. Все було. Не було лише всепоглинаючого соціального песимізму.
Філософія життя «День простояти, та ніч протриматися» останнім часом стала, не те щоб домінуючою, а, так би мовити, єдино допустимою. Це, до речі, стосується аж ніяк не соціальних «низів» і маргіналів. Їм якраз весело. Чоловіки й жінки репродуктивного (у всіх розуміннях) віку, котрі з якихось причин залишилися жити у цій країні (пострадянському просторі, близькому зарубіжжі тощо), задумуються над «вічним» питанням: «Навіщо нам жити?». Причому не «тут жити», а «взагалі» жити.
Офіційна влада молодої незалежної держави поки що не в змозі розібратися, не те щоб у питаннях віри (ідеології), а й у механізмі власного функціонування. Пастирі різних єпархій, позбавившись (для чого приховувати вже всім відомі речі) звичного ненав’язливого «нагляду» з боку органів держбезпеки, пустилися берега… Величні храми зростають трохи повільніше за не менш масштабні особняки різнокаліберних «отців» церкви. Однією рукою закликаючи зупинити братовбивчу війну, а іншою приймаючи «дари» від тих, хто її розв’язує, служителі традиційних для нації культів поступово скотилися до ролі позолочених ламбрекенів у пустинному, трохи затхлому залі для прийомів.
Звичайно, завжди мають місце «культи», не зовсім традиційні для нашої переважно слов’янсько-християнської місцевості. Втеча від дійсності передбачає (згідно з дзен- буддизмом) наявність безлічі доріг і стежин. Позитивна філософія західного світу якраз і розвиває категоричний імператив: «Хочеш бути щасливим — будь ним!»
На жаль, подібна позиція виявилася зовсiм чужою нашим людям. Навіть «нові російські» господарі життя часом впадають у «безпричинну» тугу. Їм стає дивно й від свого нечуваного багатства, чи то багатства, що звалилося з неба. Що вже говорити про селян, які позбавилися пана (голови колгоспу), робітників давно не димлячого заводу, інтелігенції технічної без НДІ та КБ, інтелігенції творчої без Головліту… Найгірше, звісно, горезвісній номенклатурі (начальству). Все раптом з вагомого, грубого та зримого стало віртуальним. Навіть, і це, може, найважливіше, так звані «фінансові потоки».
Як завжди у таких випадках постало неодмінне запитання: «Що робити?». Іноді і «Хто винен?», але все ж не так голосно, щоб згуртуватися проти спільного ворога й повести з ним рішучий бій.
«Шляхів» виходу з кризи пропонувалося безліч, але всі вони мали яскраво виражений фінансово-економічний характер і тому зуміли принадити лише декілька відсотків придатних — (етнічно) схильних до різного роду «підприємництва» особистостей.
Для всіх інших не вистачило ні національного багатства, ні творчої енергії. Такі явища загальнонаціонального характеру як футбол об’єднували всіх нас на незначний час. Це все-таки не Бразилія, тут зима щонайменше 4—5 місяців.
Коли з «національним багатством» більш або менш розібралися, всім, кому належить, захотілося дізнатися: «Камо грядеши?».
Усі вони заговорили про національну ідею та мрію. Як уже зазначалося, заговорили з апокаліптичним надривом. На фоні загрозливо швидкого фізичного вимирання найшанованіших людей радянського часу, еліти серед «героїв вчорашніх днів», із зворушливою надією вслухаємося у слова тих, хто ще залишився…
Проте по справжньому «нове» в історії знайти складно. Чотири тисячі років тому на давньоєгипетському папірусі було написано такий текст: «Списки відняті, писарі знищені …Підданих більше немає… країна крутиться, мов гончарне коло: високі сановники голодують, а городяни вимушені сидіти біля млина… Рабиням дозволено просторікувати, у країні грабунки і вбивства… ніхто більше не наважується обробляти поля, з яких знято врожай; немає більше зерна, голодні люди крадуть корм у свиней…». Це, так би мовити, соціально-економічний аспект життя єгиптян. Ідеологічні паралелі взагалі вбивчі: «…Ніхто не прагне більше до чистоти, ніхто більше не сміється, дітям набридло жити… зрештою залишається лише бажання, щоб все це швидше закінчилося».
«Нова» влада, еліта: «…ці люди носять найтонший лляний одяг, змащують свою лисину миром. Своєму богу, яким вони раніше не цікавилися, вони тепер курять фіміам, щоправда, фіміам іншого. Тоді як ті, хто не мав нічого, стали багатими, колишні багатії лежать беззахисними на вітрі, не маючи постелі. Навіть сановники старої держави змушені у своєму нещасті лестити вискочкам».
На якому світі ми живемо, здається, розібралися. Це вже позитивна інформація. Наступний крок — роздивитися, якими ми стали. Хоча б, у найближчому наближенні.
У Ремарка у його приголомшливому за художньою силою й психологічним впливом в надзвичайно, на превеликий жаль, актуальному для всіх нас романі «Чорний обеліск» є, здається, потрібні нам слова: «…людина віри й людина науки сидять за столом. Для них світ не здається тонким, тремтливим неспокоєм… гуркотом глибин, блискавкою у крижаному ефірі. Вони люди науки та віри. У них є лот і висок, вага і міра, у кожного своя, але це їх не бентежить. У них є назви, які можна приліпити до всього, немов етикетки. Вони добре сплять. У них є мета, яка їх задовольняє, а страх, чорна завіса перед самогубством має свою назву, його можна класифікувати й він перестав бути небезпечним…».
«Людина віри» у нашому світі втратила своє сакральне значення, переорієнтувавшись на іпостась «міцного господарника». На хвильку припустімо, що у науці залишилася «людина», здатна, якщо не продукувати знання, то хоча б не перекручувати їх. Інакше й ця стаття позбавлена всякого сенсу.
Як виявилося, навіть ціннісні орієнтири піддаються кількісному аналізові. На думку російських соціологів, відповіді на такі запитання:
— Як змінилися ціннісні орієнтації суспільства і його окремих груп у 90-і роки?
— Які соціально-політичні наслідки цих зсувів?
— Якою мірою вони сприяють просуванню держави до демократії і ринку?
І навіть:
— У якому напрямку еволюціонують і еволюціонуватимуть цінності пострадянської людини у перехідній період?
«…може частково дати поглиблений комплексний аналіз результатів масових опитувань, які проводилися у різний час соціологічними службами, а також залучення широкого масиву емпіричних даних про взаємозв’язок ціннісних зсувів із змінами у соціально-політичному житті». Що якісь змiни вiдбулися, ніяких сумнівів немає. Не зовсім зрозуміло, що мається на увазі під «масивом емпіричних даних». У будь-якому разі, дані соціологічного опитування незалежного Фонду «Громадська думка» за період з 1992 по 1999 рік, викликають безперечний інтерес.
Логіка російських соціологів досить проста. Є цінності «людини радянської», вибудувані на основі міфу про державу: «власника всіх матеріальних цінностей, всіх продуктів минулої, теперішньої і майбутньої праці його «підданих», що обдаровують їх цими благами «за заслугами» перед тією ж державою на принципах соціальної справедливості й рівності». З іншого боку — цінності відкритого (громадянського) суспільства: «професіоналізм, особиста гідність, свобода вибору переконань і поведінки, діловитість, недоторканість приватної власності, невтручання держави у приватне життя громадян». Десять років надзвичайно суперечливих, неоднозначних і болісних реформ мали якісно змінити «Homo sovetikus» на «щось» інше. Як вже зазначалося вище, для деяких категорій громадян це зробити вдалося.
Та не для всіх. Можливо, це перебільшення, але з нашої точки зору, вже не треба говорити про адаптацію ціннісних уявлень колишньої «радянської людини» до реалій громадянського суспільства «західного» зразка.
Суть лавиноподібних змін, які обрушилися на весь цивілізований (у тойнбіанському трактуванні) світ полягає у зміні парадигми планетарного мислення. Значна частина колись ізольованих, національно орієнтованих інститутів або зникає, або набуває універсального характеру.
Світогляд сучасної людини будується на двох, так би мовити, наріжних каменях: інформації та комунікаціях. Багатство й влада, сила та могутність належить тим, хто знаходиться у потрібний час у потрібному місці. Звідси й протилежні відчуття, які охоплюють людину пострадянського простору: ретроспективність того, що відбувається, з одного боку, нескінченна втома від змін — з іншого. У цьому, загалом, нічого нового немає. У всі періоди нашої історії хтось вирішував за нас, визначав, у що вірити, чому поклонятися. Якщо вже вирішили йти до кінця у змінах проминаючого століття, то варто й визнати панівні цінності еталонного світопорядку. Тоді прийде те, чого всі ми так довго чекаємо, — стійкість життя.
За спостереженнями більшості експертів, за ці роки ідентифікаційний код колишніх національних околиць i сателітів Російської імперії набув своєї закінченості. Самодостатні ханства й емірати Центральної Азії настільки ж органічні, як і маленькі, але горді республіки Балтії.
Гру за чужими правилами продовжують три слов’янських народи. Причому сила міфологічної свідомості у них настільки велика, що особистісні, суто специфічні риси та вияви окремих лідерів видаються за іконні, архетипічні державостворювальні властивості нації. Можливо, у випадку з Росією це й так, якщо вона повернеться до кордонів етносу. Україні з Білоруссю повертатися нікуди. У нас не було незалежності, тільки боротьба за незалежність. До неї повертатися не треба, оскільки перемоги у війні досягнуто, і всі можливі жертви принесено. Це вже позитивна основа. Безліч постколоніальних країн на антагонізмі з жахливою метрополією вибудували позитивну ідеологію. Навіть і в Африці. З іншого боку, досвід британської Співдружності націй доводить, що можна обійтися й без кровопролитного, ресурсозатратного розлучення.
Досі багато хто у Канаді, Австралії, не кажучи вже про Чорну Африку, переконані, що й розлучення те було не таким уже й потрібним. Як вважає американський економіст М.Ерроуз, убогість і відсталість властиві не колишнім колоніям країн Заходу, а тим закуткам Земної кулі, які залишилися обійденими увагою цивілізації. Україні нема чого ностальгувати за соціокультурними мотивами. Побудова утопічних цивілізаційних систем рекрутувала верстви населення, які органічно не вписуються у вікові устої традиційного буття. Добре, що проектів, співставних з їхнім енергетичним потенціалом, завжди не бракувало. Так і тепер. Радянський експеримент побудови суспільства рівних можливостей і гуманістичної боротьби з тими, що не приймають цього, завершено. Тепер саме пора зайнятися ретельним облаштуванням тієї країни, що згадується всім нам як мрія Й.Бродського про «глуху провінцію біля моря». Для цього, до речі, не настільки вже й потрібні радикальні реформи «зверху». Стати демократичнішими, законослухнянішими й цивілізованішими по команді не можливо. Як не можна повністю переконати українця у тому, що західні або православні стандарти життя для нього найбільш адекватні.
Не можна не визнати одного — відкрите громадянське суспільство, попри жахливу нерівність прибутків, розшарування й бездуховність, залишає шанс окремій особі самостійно вирішувати, що їй робити з цим життям, як реалізувати свої знання, здібності і досвід. Якщо є, що реалізовувати. Ідеологічні, політичні і навіть релігійні установки необхідні як гнучкі формоутворювальні конструкції, які дозволяють утримувати суспільство від тотального сповзання до анархії і проміскуїтету. Внутрішня наповненість нації, залежно від її історичного ментального досвіду, визначає способи виживання, розвитку й процвітання. На думку більшості соціологів, «необхідно, щоб у самій базовій тканині суспільства та його менталітеті були наявні ті елементи, які готові до сприйняття та відтворення цінностей, норм, установок демократії й ринку». Співвідношення «людини радянської» і «людини відкритого суспільства» у нас і визначає, де ми знаходимося і у що віримо.
