Надія на фізичну зміну поколінь дуже наївна. На жаль, попередні часи негативної селекції, які підживлювали в людині й у суспільстві в цілому гірші якості, даються взнаки. Що протиставити?
Звісно — позитивну селекцію. Шукати кращих, давати їм шанси для самореалізації, створювати інтелектуальні майданчики, де перспективні молоді люди зможуть виявити себе. Як говорять наші друзі з МІМ-Київ, пам’ятати, що ми живемо не лише в Україні, а й у світі. І йти у світ, залишаючись українцем.
Цю дискусію розпочала на шпальтах «Дня» студентка Римського університету «Ла Сап’єнца» Ярослава Франческа Барб’єрі, написавши статтю «Канада — Україна: горизонти «чесного суспільства». Тему продовжують улюбленці «Дня» з Літньої школи журналістики — молоді, енергійні, розумні.
«НЕОБХІДНО РОСТИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ»
Назар ЛИТВИН, аспірант Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана:
— Україна є частиною Європи. І не тільки географічно. Протягом всієї історії вона завжди була пов’язана з нею культурно і духовно. То чому ж Україна не знаходиться в Європейському Союзі, а українці не є громадянами Європи? Причин є кілька і всі лежать у різній площині. Вони криються не тільки у владній еліті, політиках, які самі їздять у Європу, вчать там своїх дітей, тримають гроші на рахунках переважно у швейцарських банках, купляють нерухомість і таке інше.
По-перше, ми самі винні в тому, що не є громадянами Європи. А чому так сталося? Ми не до кінця усвідомлюємо кожен свою роль у цьому процесі. Так чи інакше, але Україна з часів здобуття незалежності і дотепер мала і ще, слава Богу, має інструменти зміни влади, працюють демократичні інститути та існує певною мірою свобода слова (і газета «День» не остання в її захисті, дотриманні і поширенні). Тому потрібно мінятися нам самим, ставати більшою мірою європейцями. Однозначно ми є нацією з європейською ідентичністю. Україна є багатонаціональною, але більшість прагне жити в європейській сім’ї народів, з вищими стандартами життя, освіти, охорони здоров’я, широкими правами і свободами громадян, свободи преси і справедливою, неупередженою судовою системою. Але що зробив конкретно кожен з нас, щоб не просто вважати себе європейцями, а й стати ними по-справжньому? Звинувачувати владу? То потрібно вибирати іншу або нагадувати чинній про її обіцянки, змушувати її виконувати наші бажання. Не тільки на кухні чи у соціальних мережах, які допомагають тоді, коли люди збираються на майданах і площах, — на мітингах, демонстраціях, мирних зібраннях доводити свою громадянську позицію. Необхідно рости до європейських цінностей, яких не зруйнувати ніяким кризам. Крім того, потрібно всіма можливими способами розповідати європейцям про нашу державу, поширювати знання про Україну. Це, зокрема, можливо і через програми обміну студентами, різноманітні освітні програми. Роль молодого покоління є визначальною. Змінюємо кожен себе особисто, починаємо з себе — і стаємо європейцями. Я впевнений, що кожен повинен визначитися, чого йому не вистачає, щоб бути європейцем в широкому розумінні цього слова. На завершення хочу сказати: змінюючи себе — зміни Україну, стань європейцем по духу — і країна по-справжньому буде в Європі.
«КОЛИ СПІЛЬНІ ПРАГНЕННЯ — ЦЕ ДІЇ КОЖНОГО ОКРЕМО»
Юлія ЯРУЧИК, студентка Національного університету «Острозька академія»:
— Українці стереотипно бачать у Європі лише матеріальний достаток і практично безтурботне життя. Ніхто не замислюється над тим, що Європа — це інший світогляд, інша система цінностей... Гадаю, що в цьому є вина пострадянського простору, який ніяк не може нас відпустити, чи, правильніше сказати, який ми ніяк не можемо відпустити. Ярослава Франческа пише у статті про те, що сучасна українська молодь — це люди вибору, й радіє з того. Але чи справді він у нас є? Чи є він свідомим і чи робимо ми щось для того, щоб вибір наш став правильним і корисним? Чомусь складається враження, що вибором більшості молодих людей нашої країни є порожні нарікання та байдужість. Бо як тоді пояснити той факт, що студенти навіть уявлення не мають про існування різноманітних програм, пропозицій, міжнародних конкурсів, одним словом — реальних шансів розвивати себе, а разом з тим — і суспільство, й країну. Нам не вистачає усвідомлення, що наше суспільство — це не вони, не воно, а кожен із нас. Ярослава, називаючи різні європейські міста, говорить, що поки що це різні простори, але наше завдання — хоча б мріяти (не те що вже робити щось для цього), щоб це був єдиний простір, простір зі спільним мисленням, спільними потребами та способами їх задоволення. Не варто створювати ілюзію, що в Європі все так ідеально, як може здатися на перший погляд. Проте головним є те, що Європа прагне до цього «ідеально», чи хоча б до кращого, ніж зараз є. І прагнення це закріплюється діями кожного — не обраних, не лідерів, а кожного, хто дивиться в майбутнє і знаходить якісні перспективи в тому, що він робить не лише для себе, а й для інших. Власне, в цьому й полягає сенс життя, і не лише європейського.
«Я ХОЧУ, ЩОБ ЄВРОПА ЗНАЛА ПРО УКРАЇНСЬКУ ЧАСТИНУ СВОЄЇ КУЛЬТУРИ І ПИШАЛАСЯ НЕЮ»
Катерина ЯКОВЛЕНКО, студентка Донецького національного університету:
— Ми — європейці, проте боїмося собі в цьому зізнатися. Нам складно боротися зі своєю самістю. А Кримський говорив: «Нація повинна постійно звертатися до своєї «самості», відновлювати її й через врахування своєї історії, свого історичного досвіду йти до самої себе». Ми повинні знати всіх своїх великих людей, а не вибірково тицяти пальцем в історію, згадувати всі події, а не оминати невигідні для нас. Ми повинні не підлаштовувати її під себе, а знати, хто, чому і як діяв, чим керувався... Ми повинні самі будувати свою нову альтернативну історію. І читати її, як мантру, на ніч. Я пишаюся тим, що Київ дав багато святинь для багатьох європейських країн і моя країна є продовжувачкою найстаріших культурних та демократичних традицій. Тут була написана перша європейська конституція. Я пишаюся тим, що в моїй країні були такі люди, як Сковорода і Франко, які створювали культ вченої людини, розвивали культуру освіченості й артистократизму. Пишаюся тим, що в моїй країні, моєму регіоні народився Сергій Прокоф’єв. Це справді великий композитор, і його музика є прекрасним доповненням світової класики. Я пишаюся тим, що ми є сусідами багатьох країн, що ми можемо брати найкращі зразки культури цих країн і читати мовами оригіналів, наприклад — Федора Достоєвського російською та Чеслава Мілоша польською. Я пишаюся тим, що в нас є степовий Схід, аристократичний Захід, мистецький та козачий Центр та Південь, цікавий Південь, різноманітний Крим, із його традиціями, культурою та історією... Я хочу, щоб усім цим могла пишатися Європа. Але для цього їй ще потрібно вивчити такий великий пласт власної, правда, трохи підзабутої, історії, культури.
«ВАЖЛИВА РОЗУМНА СЕЛЕКЦІЯ ПРИНЦИПІВ»
Юліана ЛАВРИШ, студентка Львівського національного університету ім. І. Франка:
— Нещодавно я повернулась із Франції, де була учасником 86-го Соціального тижня. Через спілкування з однолітками з інших європейських держав, спостереження внутрішньосуспільних процесів я зрозуміла, що бути в унії з Європою означає взяти на себе відповідальність за проблеми держав-союзниць. У нас часто складається позитивний стереотип щодо мрійливого «західного світу». Звісно, що не менш романтичним видається й Париж, коли дивишся на нього крізь екранну завісу. Тільки потрапивши в середовище «міста закоханих», розумієш, що все не настільки чудово. В паризькому метро практично неможливо побачити етнічного француза, на вулицях міста відбуваються антикапіталістичні акції космополітів із гаслом «No boders. No nations», а в під’їздах будинків тиняються безпритульні та безробітні. Європа є не завжди такою, якою ми її хочемо бачити. Проте з кожного явища чи процесу ми повинні брати вогонь, а не попіл. І тут я цілком погоджуюсь із думками Ярослави Франчески, адже крім такої Європи, за якою мала можливість поспостерігати в Парижі, є ще Європа інтелектуальна, Європа дисциплінована, Європа відкритого суспільного виміру, тому сучасному українському соціуму є що почерпнути. Важливо, що сьогодні для нашого покоління існують відкриті кордони для подорожей, ми маємо можливість ознайомлюватися з досвідом інших держав, аналізувати. Гадаю, що цей крок — вагомий щабель нашої євроінтеграції. Мені імпонує позиція Ярослави Франчески, яка ототожнює себе з італійською та українською націями, акцентуючи увагу на розширенні культурних горизонтів світобачення. Найважливіше сьогодні — не асимілюватися в Європі, не загубити коридорів власної української душі, не відмовитися від християнських принципів. У нашому проєвропейському прямуванні треба займатися розумною селекцією принципів і концептів Заходу, залишаючись при цьому державою-особистістю!
«УСЕ МАЄ ВІДБУТИСЬ ТУТ»
Володимир СЕНАТОВСЬКИЙ, студент Львівського національного університету ім. І.Франка:
— Щодо Європи у нас не повинно бути ілюзій, хоч це єдино можливий для нас орієнтир та мета. Особливо — на початку року. Багато що залежить від людського фактору. Такий привабливий сьогодні Лондон завтра може стати ареною розгортання вуличних безладів — а ми ж хочемо рівнятися на стандарти життя, які чомусь породжують схожі ситуації. Тому, навіть наслідуючи когось, треба бути впевненим у доцільності запозичень. Аби в ході маніакальної гонитви за євростандартами та всіма можливими зручностями не вдатися до ментальних позичок того негативу, який останнім часом вихлюпує через край у різних куточках Європи. Важливо розробити власну стратегію привабливості: у нас достатньо автентичних духовних ресурсів, аби здивувати цивілізовану Європу. Наша культура для європейців є і екзотичною, і невіддільною від європейського культурного процесу водночас. Якщо нам справді рідною та необхідною є європейськість, то вона проявиться за принципом фотоплівки. Зараз ми тільки вичікуємо потрібних лабораторних умов. Поки що цьому не сприяють методи, якими створюється українська влада. Взагалі складається враження, що весь час, за який українські політики мають виконувати свої повноваження та втілювати в життя пункти зі своїх афішованих програм, вони тільки готуються до наступних виборів. Тобто своїми інтересами все починається, своїми ж і закінчується. Додаємо до цього нелюдське поводження з тваринами та навіть відсутність в українців елементарної культури спілкування з незнайомими людьми — і, погодьтеся, тенденційний виходить портрет для найбільшої за площею (до речі!) країни Європи. Але ж важливо дбати про самопочуття свого оточення. Маю на увазі не тимчасове взаємовигідне відчуття комфорту, а стан перманентної духовної повноти. І тут, власне, той випадок, коли потрібно найменше щось вигадувати. Бо якщо ми в перспективі (якщо не в реальному часі) вважаємо себе європейцями, ніщо не заважає жити нам по-європейськи вже сьогодні. Але здебільшого саме поваги до співгромадян нам не вистачає. Чи вистачить же поваги до співгромадян по усій Європі? І що далі в майбутнє ми відкладатимемо такі наче й дрібниці, тим глибше в минуле ми віддалятимемось від поставленої мети. Спочатку потрібно навчитися мовчати про себе, а вже потім (коли буде потреба) — говорити. Таке першочергове завдання для українських журналістів сьогодні. Звісно, хорошим шансом для української молоді є міжнародні програми, які передбачають навчання й роботу, навички від яких згодом можна буде використати в Україні. Але, як говорить Ярослава Барб’єрі, нам не слід вестись на міф, що можна навчитись демократії, бо її цінності суспільство має засвоїти самостійно. Або скажу навіть так: неможливо експортувати все населення України за кордон для навчання, щоб потім повернути його назад для будування нової держави. Все має відбутись тут.
