Не встигли нові країни — члени Європейського Союзу сповна відчути свою офіційну — з 1 травня цього року — приналежність до об'єднаної Європи, як вже поспішають поділитися отриманим на шляху до елітних «євроклубів» досвідом зі своїми сусідами. Принаймні таку мету декларує угорський Центр «За політику безпеки», організовуючи освітньо-пізнавальні тренінги для слухачів із країн Південно- Східної та Східної Європи. І якщо минулого місяця семінар в угорському місті Сегед був присвячений ще «свіжій» темі регіональної політики, то головним питанням липневого семінару за участі делегатів з України, Македонії, Сербії та Чорногорії стала добре знайома для приймаючої сторони (як відомо, Угорщина стала членом Організації північно-атлантичного договору ще у 1999 році) тема співробітництва з НАТО, зокрема, в рамках програми «Партнерство заради миру». До речі, у поточному році виповнюється десять років з дня приєднання України до цієї Програми. В інтерв'ю «Дню» про те, в якій частині угорський досвід модернізації може бути корисним для України, що таке «європейськість» тощо розповідає ректор Дипломатичної академії України Микола КУЛІНИЧ.
— Хотілося б почути вашу думку як одного із представників української делегації на семінарі в Угорщині. Для чого потрібні такі зустрічі? Чи поділяєте ви точку зору тих, хто вважає, що користь від подібних заходів невелика, адже, мовляв, все одно все вирішується в штаб-квартирах ключовими гравцями?..
— Я не поділяю таку точку зору. Як кажуть на Сході, щоб пройти дорогу в тисячі лій, потрібно розпочати шлях з відповідального першого кроку. Саме з таких міжрегіональних семінарів і розпочинається, на мою думку, кристалізація загального бачення місця та ролі тієї чи іншої країни у світовому співтоваристві. До того ж, плідний обмін думками за «круглим столом» сприяє глибшому розумінню не лише теоретичних, а й практичних підвалин, пов'язаних з наближенням країни до елітних європейських «клубів». Гадаю, найбільший позитив таких семінарів у тому, що в їх ході ми переконуємося: Україні потрібні європейські структури і, найголовніше, європейським структурам потрібна Україна. При всій варіативності доказів та аргументів ми приходимо до головного висновку: Європа без України буде не повною. Адже Україна — велика європейська країна, яка історично, географічно і ментально давно вже в Європі. Тому такі зустрічі необхідні. Не можна будувати дім з даху; потрібно спочатку викласти фундамент, а потім вже, цеглина за цеглиною, перший поверх, другий, і далі вже наступні. Власне, такі семінари і є тією будівничою роботою в напрямі розбудови європейського дому, в якому ми житимемо разом. А я певен, що це справа тільки часу.
— Ви погоджуєтеся з тими, хто відводить Угорщині роль «адвоката» сусідніх балканських країн у Європі?
— На якомусь історичному відрізку часу всі зрозуміли, що на Балканах повинен бути посередник, який міг би звести сусідні країни за одним столом і вирішувати питання не лише на свою користь. Саме Угорщина, етнічно й історично обособлена на цій території, найчастіше булала тим місцем, де слов'янські сусіди могли зустрічатися і вести діалог при умовній нейтральності господаря території. Угорщина, без сумніву, хотіла б і надалі відігравати важливу роль на Балканах. Як бенефіціант миру і стабільності в цьому регіоні, Угорщина зацікавлена в тому, щоб сусідні з нею країни жили мирно.
— Угорщина з 1999 року входить до НАТО, а у травні цього року вступила до Європейського Союзу. Беручи до уваги, що перед Україною, в рамках задекларованого нею європейського вибору, стоїть завдання пройти подібний шлях на Захід, в чому, на вашу думку, угорський досвід був би корисним для нашої держави?
— Слід сказати, що кожна країна має свою історію вступу до НАТО. І в кожному індивідуальному випадку вона є довшою чи коротшою, більш чи менш тернистою. Згадати хоча б, який важкий шлях до об'єднання пройшли країни-засновниці європейських структур — Франція, Німеччина, Англія, Італія, які у воєнний період, хоч і перебуваючи по різні боки барикад, прийшли до спільної думки — об'єднатися на засадах єдиної Європи. У результаті, пройшовши важкий і, подекуди, болючий шлях від конфронтації та боротьби за зони впливу до об'єднання зусиль заради спільної безпеки, вони вибороли для себе цінний досвід.
Угорці теж пройшли непростий шлях. І нехай ні в кого не складається враження, що угорці в один прекрасний день опинилися в європейських структурах тому, що вони географічно розташовані в центрі Європи. Зовсім ні. Революція 56-го року в Угорщині провалилася, а угорському народові в часи тоталітарних режимів просто не дали змогу відчути себе в єдиній, природній для них європейській родині. Навпаки, вони були приречені ще багато десятків років поспіль перебувати в лещатах невластивої та незрозумілої їм комуністичної ідеології під проводом Радянського Союзу. Повернувшись сьогодні до Європи, Угорщина має право поділитися своїми здобутками та прорахунками на цьому шляху в такому відвертому діалозі, яким став нещодавній семінар в угорському містечку Сегед.
Що ж до України, то ми, вислухавши і проаналізувавши досвід сусідніх держав, зокрема, на нещодавньому Сегедському семінарі по НАТО, повинні зробити свої висновки. Ми, будучи, повторюю, історично, географічно і ментально частиною єдності європейських країн, повинні реалізувати себе в новому геополітичному просторі. І для цього ще потрібно зробити колосальну «домашню роботу», з тим, щоб побудувати європейський дім спочатку на своїй землі. В Європі чекають не скандаліста і бешкетника, а охайного і передбачуваного сусіда, якому можна довіряти. Навряд чи можна в один прекрасний день прокинутися і раптом відчути себе європейцями. Європейцями стають. Ми можемо народитися в центрі Європи, а от стати європейцями нам ще потрібно.
— Як відзначалося в ході семінару, угорській владі завдяки ефективній державній комунікативній стратегії вдалося заручитися підтримкою переважної більшості населення в процесі вступу країни до НАТО. З ваших слів, однією з перешкод таким успіхам в Україні є нерозуміння багатьма засобами масової інформації своєї ролі в процесі створення позитивного образу Альянсу серед населення. Гадаєте, це єдина перешкода?
— Засоби масової інформації є, безумовно, головним формувачем громадської думки, але аж ніяк не визначальним. Звичайно, якщо весь час повторювати, що НАТО — це погано, або, навпаки, створювати інформаційний вакуум, а отже, й породжувати інформацію зі знаком «нуль» або «мінус», то цей кількісний негатив поступово відіб'ється на настроях українців. Так, зроблені нещодавно опитування громадської думки зафіксували, що лише 22% українців підтримують ідею НАТО. І пояснюється це, насамперед, об'єктивними чинниками. Слід враховувати, що гомосовєтікум (людина радянська) живе, так чи інакше, в кожному з нас. У підсвідомості звичайних українців залишився образ НАТО, який розкручувався в післявоєнний час як агресивного амбіційного військового блоку, що ставив понад усе конфронтаційність тодішньому радянському устрою. Окрім того, у значної частини українців НАТО асоціюється з провідною країною цієї організації — Сполученими Штатами Америки. І коли якісь дії американської сторони викликають антиамериканські сантименти, останні автоматично екстраполюються на Альянс. Тому багато в чому несприйняття НАТО — це значною мірою несприйняття США, підсвідомий антиамериканізм. І це лише примножує негативне сприйняття цієї організації українцями. Нове покоління вже позбавлене цих шор і фальшивих цінностей, які були притаманні радянському способу мислення. І я щасливий з того, що саме це нове покоління буде формувати рішення наших керівних органів, а отже, й вирішувати долю України завтра.
Водночас це все — умовні категорії. Не існує однозначних думок «проти» НАТО чи «за». Адже багато українців, як показують ті ж опитування, просто не визначилися. І ось для того, щоб надати населенню необхідну для прийняття рішення інформацію, нам і потрібні різноманітні освітні заходи, «круглі столи», семінари.
— Як відзначали представники міністерства оборони Угорщини, одним із найважливіших досягнень у сфері військової реформи стало встановлення цивільного контролю над угорською армією, зокрема, з боку неурядових організацій. Як щодо України?
— Цивільний контроль над мілітарними структурами виправданий, оскільки, як показує практика, армія по своїй суті — недемократична організація, адже побудована на субординації, на підкоренні одних іншим. Тому для реформування армії потрібен могутній цивільний контроль. В Україні цей досвід тільки зароджується. І тут нам потрібно взяти найкраще, що у нас є, — історичну пам'ять про мужність, про наші перемоги і здобутки, нашу відданість Батьківщині, любов, патріотизм. Саме цими цінностями ми повинні керуватися в побудові нової армії. Я дуже сподіваюсь, що громадські організації будуть свідомі того, яку місію на них покладено у сфері контролю за військовими, у сфері формування нової психологічної атмосфери та нових цінностей в армії. І це величезне поле для діяльності неурядових організацій в напрямі досягнення чинних на Заході стандартів.
— Чи поділяєте ви думку про те, що з останнім розширенням ЄС і НАТО виникає загроза створення «залізної завіси», звісно, не такої, як в часи «холодної війни», проте достатньої для того, щоб відділити Східну Європу від Заходу?
— Вочевидь, НАТО зараз не до України, — якийсь час Альянс і справді буде зосереджений на вирішенні своїх внутрішньоорганізаційних питань, з тим, щоб якнайбезболісніше «переварити» нові країни. Та це зовсім не означає, що Україна опиниться в «сірій зоні». Україні потрібно набратися терпіння і не робити хибних кроків «обманутої дівчини» на кшталт: «якщо не з тобою я, то дістануся іншому». Інакше на зміну євроромантизму середини 90- х років та єврореалізму початку 2000-го у нас може прийти стадія європесимізму: мовляв, нічого нам не світить в Європі і треба шукати щастя на Сході. Ніхто, як співалося колись, не дасть нам визволення: ні Бог, ні цар, ані герой. Тому потрібно впроваджувати і стверджувати демократичні стандарти та європейські цінності самим, в себе вдома.
— А що таке, на вашу думку, європейськість?
— Реалізовувати власне право на свободу, поважаючи водночас свободу інших, — ось головна демократична цінність. Не може держава називатися демократичною, якщо вона принижує своїх громадян, не дає можливості реалізувати найкращі моральні якості людини, такі, як відчуття власної гідності, честі. Саме такі цінності я називаю європейськими. І я певен, що вони будуть реалізовані в Україні в повній мірі. Переконаний, європейськість — категорія не географічна, а морально-психологічна. Скажімо, в Японії — одній з найдемократичніших країн — «європейські» демократичні цінності також є домінуючими, є основою, стандартом життя. Ці критерії існують ще з часів великої Французької революції, ідеологи якої ще у XVIII столітті заклали європейські стандарти демократичності. Вони існуватимуть, допоки житиме вільна людина.
