Уряд тепер часто генерує ті або інші інформаційні приводи. Ось і цієї середи прем’єр як чи не єдина в країні людина, яка має у своєму розпорядженні статистичну інформацію, використала присутність преси, щоб вкинути в суспільство щіпку оптимізму. «Виробництво металів і готової металевої продукції дозволяє нам сподіватися на стабілізацію валютних ринків в Україні. І ми спостерігатимемо стабільність національної валюти, а можливо, навіть і її зміцнення», — повідомляла Юлія Тимошенко і, розголошуючи «суто конфіденційні» дані Держкомстату, тішилася підсумкам п’ятимісячної роботи сільського господарства. «Це свідчить про те, що ми маємо надію на хороший урожай і на те, що сільське господарство буде основою стабільності в країні», — заявила прем’єр-міністр. Український селянин, на її думку, це — «надія і шанс на те, що криза пройде м’якше».
Як то кажуть, ці слова та Богові у вуха. Тим часом учені-економісти, які зібралися днями в Національному інституті стратегічних досліджень, щоб обговорити тему: «Реалії економічної кризи: чи є підстави для оптимізму?», однозначної відповіді на це питання не дали, хоча також побачили дещо позитивне. Як зауважував відкриваючи дискусію директор НІСД Юрій Рубан, криза «спростувала багато панічних очікувань». На думку вченого, стабілізація фінансової і виробничої сфер на рівні досягнення ними певного «дна» дає деякі підстави для оптимізму щодо перспектив виходу з економічної кризи. Разом із тим, на думку модератора дискусії, системний характер української кризи викликає у багатьох експертів обгрунтовані сумніви в можливостях не лише швидкого посткризового оновлення, але і в зупинці деструктивних кризових явищ узагалі. Рубан порівнює картину економіки, яку сьогодні малює уряд, із тим намальованим вогнищем із казки про Буратіно, в яке її герой міг без страху засунути свій дерев’яний ніс. Директор Інституту назвав крайнощами деякі твердження про те, що, мовляв, все гаразд, криза йде за розкладом, і зауважив, що неупереджені дослідники на таку позицію не мають права. Ці два підходи до оцінки ситуації стали ніби стержнем дискусії, що раз у раз збивалася з наміченого для неї курсу.
Перший ліричний відступ із нахилом у глобалізацію зробив директор Інституту економіки й прогнозування НАНУ Валерій Геєць. Він звернув увагу на те, що в умовах кризи, як у нас, так і за кордоном, «розмивається» зміст і значення поняття «середній клас», воно втрачає свої достоїнства і не діє на суспільство так, як йому, за визначенням, належить. На думку Геєця, в багатьох країнах відбувається «розкол і розрив між бідними і багатими», а сам характер боротьби з кризою «трохи спрощеніший і зводиться до суто технологічних заходів». Академік поставив під сумнів методику, вибрану для порятунку банківської системи в США, і зауважив: «Ми робимо те ж саме». Але найбільшу загрозу для країни він вбачає навіть не в кризі, яка неминуче закінчиться, а в тому, що наймогутніші глобальні транснаціональні інституції в умовах кризи рухатимуться із Заходу на Схід, «змінюючи все на своєму шляху». «Чи влаштовує нас ця глобальна логіка? — запитує вчений. — Чи підкоримося ми цьому руху?». Він нагадує про історичний досвід, який свідчить, що впродовж віків наш народ «імплементував переважно те, що народилося поза ним, а не генерував сам». Загроза, на його думку, полягає в тому, що наша країна внаслідок таких процесів може абсолютно втратити здатність до креативу, а її уряд виконуватиме лише другорядні функції, тоді як думатимуть і вирішуватимуть за нього інші... Як прогнозує Геєць, «цей новий технологічний процес, нова технологічна хвиля і різноманітні перетікання», що зародилися в рамках нинішньої економічної кризи, триватимуть упродовж десяти найближчих років, із 2010 по 2020 роки.
Заступник міністра економіки Валерій Мунтіян, який ще, мабуть, перебуває під враженням міжнародного економічного форуму в Санкт-Петербурзі, почав із того, що прогноз — справа невдячна, але нехтувати ним не можна — історія цього може й не пробачити. Він зауважив, що найкращі вчені світу, Нобелівські лауреати, а це переважно американці, аналізуючи хід кризи, у своїх прогнозах керуються найчастіше ідеологією оптимізму. Але реалії, на думку Мунтіяна, свідчать, що криза глобальна, що вона охопила 70 країн світу, а «глобалізація дала тріщину, не впоралася з таким навантаженням, з тією динамікою та ідеологією, яку вкладали в це поняття». «Криза глобалізації, — розповідав Мунтіян, — призвела до того, що притік капіталів у країни, що розвиваються, став більшим, ніж у розвинені». Ситуація, на його думку, стає непрогнозованою — прогнози чи не щомісяця змінюються. Але у всіх випадках передбачається падіння економіки. Втрати капіталізації у світі, як повідомив Мунтіян, становлять 50 трильйонів дол. І це при тому, що світовий ВВП 2008 року становив 62,3 трильйона дол. США — провідна економіка світу — втратили внаслідок кризи 10 мільйонів робочих місць! Характеризуючи ситуацію в Україні, вчений сказав стисло, але ємко: «Без оптимізму» і зауважив, що наша економіка хвора й вимагає термінового й системного лікування. Кардинальний метод, на його думку, — «зістрибнути з низхідної хвилі й зачепитися за висхідну хвилю відтворювання, що формується у світі, та її ядро — так званий шостий технологічний уклад».
Відомий економіст, президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер не змальовував ні апоплексичних картин, ні приголомшуючих своєю зухвалістю пропозицій. Він зізнався, що в нинішніх умовах його «особливо розважають ідеї, що передбачають створення Україною як державою хай-тека». Економіст стверджує, що у всьому потрібна послідовність кроків, і «ніякого хай-тека у нас не буде ще дуже довго. А якщо ми виділимо на це гроші, то всі вони будуть розкрадення і знищені». Тому Пасхавер пропонує говорити про реальні речі. Перерахувавши доданки нинішньої світової кризи, він підкреслює, що в Україні до них додається ще й криза нереформованої української економіки. «І саме ця криза, — як вважає вчений, — призвела до того, що падіння, стиснення нашої економіки — одне з найбільших у світі». При цьому він зазначає, що Україна «одна з перших із країн нашої цивілізації досягла дна». Чому? Відповідаючи, Пасхавер висунув свою гіпотезу: «Наша держава слабка, ми пережили безліч економічних стресів, і виробили певний тип адаптації всіх суб’єктів підприємництва, вищий, ніж у інших країнах». «Криза припиняється тоді, — стверджує президент Центру економічного розвитку, — коли всі суб’єкти перестають боятися, а стискають свою економіку — особисту, юридичну — будь то підприємець, працівник або домашнє господарство. Ось чому ми досягли дна швидше, ніж інші».
Ця теорія швидкої і відносно м’якої посадки не викликала особливих заперечень, але справжню бурю емоцій спровокувало саме твердження про те, що криза в Україні досягла дна і на цьому фактично закінчилася. Модератор дискусії Рубан був навіть вимушений заступитися і назвати спіч Пасхавера своєрідною інтелектуальною провокацією, що активізувала дискусію, не давши їй скотитися у звичні академічні рамки.
Із «напівсекретними» цифрами в руках тезу про досягнуте дно взявся спростовувати керівник групи радників Нацбанку Валерій Литвицький. «Дійсно, село виросло, — начебто погоджується він. — Темп за п’ять місяців — 2,3%. Але питома вага продукції агрокомплексу в українському ВВП — 3%. Промисловість дала за цей самий час спад 31,9%. І він тримається... Як це немає спаду? А ще в нас є така галузь, як роздрібна торгівля. Вона за п’ять місяців впала на 19,5%. Але на її частку в структурі ВВП минулого року доводилося 16,5%. Транспорт упав майже на 37%, тоді як у січні — на 32,3%. Будівництво також падає з січня. Воно сповільнювало спад, знову трохи підіймалося, але в нього було вже три дна». Литвицький не заперечує, що про світло в кінці тунелю в тих або інших аудиторіях ще можна говорити. Однак стверджує: цифри не свідчать, що Україна вичерпала потенціал спаду.
Цікавий висновок зі всієї цієї дискусії зробила народний депутат Ксенія Ляпіна: «Ми тут сперечаємося про те, чи лежимо ми на дні й не ворушимося, або ж лише, не ворушачись, ще падаємо. Мені здається, нам належить говорити про інше: чи потрібно взагалі ворушитися, чи не варто». Пославшись на теорію голови Ради Нацбанку Петра Порошенка, народний депутат констатувала, що найкращих результатів у протистоянні кризі досягли дві країни — Польща та Чехія, які взагалі нічого не робили, щоб боротися з кризою. Тим часом усі знають, що саме в цих країнах пройшли глибокі ринкові перетворення. Виходить, правий Пасхавер, коли вважає, що головне джерело української кризи в недореформованості нашої економіки та політичної системи.
