...У світі нині говорять не лише про руйнування і жертви в Країні Східного Сонця, а й про вражаючі риси японського характеру, про організованість і завзятість японців.
Доречно сказати декілька слів про складові японського характеру. Перш за все, це, звісно, «спина дракона, що здригається», на якій доводиться жити японцям. Стихійні лиха, які повторюються майже з такою самою регулярністю, як зміна пір року, виробила у народу цілісну систему традицій і звичок. Ось характерний приклад. 2 вересня 1923 року Токіо було практично вщент зруйновано землетрусом, який стався за кілька хвилин до полудня, коли в усіх сім’ях готували обід. І вогонь у традиційних дерев’яних будинках призвів до тисяч пожеж, які знищили те, чого не зруйнував підземний поштовх. Примітно, що відтоді 2 вересня стало в Японії днем загальнонаціональних навчань на випадок стихійних лих. Ми звикли до того, що інспектор ДІБДР вимагає від кожного водія автомашини пред’явити аптечку, яку той зобов’язаний мати на випадок дорожньо-транспортної пригоди. Я щоразу згадую при цьому дільничного в Токіо, який регулярно щомісяця приїздив до мене в корпункт і вимагав показувати йому «аварійні рюкзаки», які я повинен був мати для себе та своєї дружини. У кожному такому рюкзаку мають зберігатися: електричний ліхтарик, два літри мінеральної води, дві пачки галет, ковдра, ксерокопії паспорта й інших важливих документів та грошова сума, що дорівнює приблизно ста доларам.
На кожному мішку мала бути пришита етикетка з моїм ім’ям, адресою і номером телефону, за яким слід телефонувати «в разі чого». Я зазначив там телефон радянського консульства. Крім того, щороку проходили навчальні репетиції аварійної евакуації. Жителі нашого кварталу зі згаданими рюкзаками мали прийти до розташованого поблизу спортивного комплексу Синагава. Там, на критому тенісному майданчику, і для нашої сім’ї було заздалегідь позначене місце нашої аварійної ночівлі. Погодьтеся, якщо подібні маневри проводити щороку і якщо настирливий дільничний до того ж майже щомісяця вимагає пред’являти йому на перевірку аварійні рюкзаки, це допомагає виробити звичку, що перетворюється вже на щось подібне до інстинкту.
За сім років, прожитих у Токіо, а там практично щомісяця двічі-тричі відбуваються підземні поштовхи силою від п’яти до семи балів, ми вже звикли до того, що як тільки починає дзвеніти посуд у шафах і розгойдуються люстри, ми всі хапали подушки, клали їх на голови і ставали під одвірок або шукали укриття під столом. До речі, у мене в корпункті був масивний дубовий стіл на товстих ніжках, під яким якось помістилося шестеро гостей. Завжди дуже добре налагоджено сповіщення населення за допомогою гучномовців. Моя сім’я майже щороку знімала кімнату на морському узбережжі, і от коли дружина залишалася сама з дочкою, а я виїжджав працювати в Токіо, моїм рідним було дуже страшно, що вони не зрозуміють оголошення, які передають за сигналом тривоги гучномовці. Зазвичай це були сповіщення про можливе наближення цунамі. Тоді всі, хто був на узбережжі, повинні були швидко піднятися на найближчі пагорби. Таким чином, сама регулярність стихійних лих — землетруси, спричинені ними цунамі та виверження численних вулканів — усе це виробило в японців певні навички і, перш за все, самоорганізацію, до якої вони ставилися дуже серйозно.
Друге джерело такої риси японського характеру, як організованість, є рисівництво. Саме рисівництво, тобто створення на схилах пагорбів східчастих терас для поливного рису, виробило в японців відчуття колективізму. Річ у тім, що одній селянській сім’ї не під силу тримати в порядку складну систему гребель, каналів, водосховищ. Це може забезпечувати тільки громада. Отже, саме рисівництво виховало в японців громадський дух, свідомість того, що спільні інтереси завжди повинні стояти вище за особистий зиск. Кажуть, що нашому народу властива соборність. Думаю, що рисівництво виховало в японців подібні якості ще більшою мірою. Японія навіть після індустріалізації та модернізації не перестала бути країною груп.
Відома своєрідна японська традиція «довічного найму» на роботу. Кожен японець у молодому віці переживає «екзаменаційне пекло». Треба потрапити в привілейовану школу для того, щоб потім вступити до привілейованого університету і, нарешті, влаштуватися на роботу в одну з провідних компаній. Таким чином, одна з найважливіших рис японського життя — це ніби «тиснява біля ескалатора». Та коли вже японця зараховано до штату якоїсь фірми, то подальше просування по службі мало залежить від якості його роботи. Це ніби рух ескалатора, тобто службове зростання відбувається лише на базі стажу.
Сьогодні багато розмов про те, що доба високих інформаційних технологій вимагає корінного перегляду колишньої ескалаторної системи просування службовими сходинками. Уряд офіційно висунув гасло про те, що «царство груп» має перетворитися на «царство осіб». Американці з радістю почали писати про те, що нарешті Японія позбавиться феодальних пережитків, тобто системи довічного найму, і наймач матиме право звільняти і приймати на роботу, кого й коли захоче. Втім, особливість Японії полягає в тому, що її жителі змінюються теж по-японськи. І навіть якщо особисті якості працівника відіграватимуть велику роль у його кар’єрі, Японія, як і раніше, залишиться Японією, тобто кожний японський службовець зберігатиме вірність своєму наймачеві, а постачальники концерну «Ніссан» ніколи не приймуть навіть вигідне для них замовлення від фірми «Тойота», бо це буде, з їхнього погляду, неетично.
Зрештою, третьою складовою частиною японського характеру я назвав би ієрогліфічну писемність. І в цьому плані — можливо, тільки в цьому — японці схожі на китайців. Річ у тім, що ієрогліфіка вимагає щоденної наполегливої посидючості і старанності. Як можна почути в цій країні, не можна стати грамотним, не насидівши собі «мозолів на сідницях». По собі знаю: я в школі завжди був відмінником, складаючи іспити методом кавалерійської атаки, і зневажав дівчат-зубрил. Можу сказати з упевненістю, що китайська грамота вплинула на мій характер, як валки прокатного стану. Я став схожим на єврейського хлопчика, який учиться грати на скрипці та чує від свого вчителя, що коли він не тренуватиметься шість годин на день, то не просунеться вперед ані на крок. Пам’ятаю, як ми вивчали китайську мову, щотижня опрацьовуючи по 30 нових ієрогліфів. Нашому школяреві треба пару років для вивчення нашого алфавіту, а тому, хто вивчає китайську мову, на першому курсі щотижня дають новий алфавіт, і при цьому не можна забувати старий і те, що було задано минулого й позаминулого тижня. Вивчення ієрогліфічної писемності робить людей педантичними, тобто організованими, тож організованість японців, їхня цілеспрямованість склалася з таких визначальних складових, як стихійне лихо, поливне рисівництво і, нарешті, ієрогліфічна писемність.
