Нещодавно нам із Людмилою Михайлівною Алексеєвою довелося пошакалити біля литовського посольства. Цей путінський образ такий яскравий і оригінальний, що його засвоїв навіть амбасадор Литви. Путін у нас не лише прем’єр, голова Партії тих, хто бажає бути ближчим до хліборізки, батько вітчизни, чекіст, гарант цвинтарної стабільності та повірник повернення до СРСР, але й Баян. Його афоризми буде точно записано на скрижалях, і дай Боже щоб не кров’ю.
Людмила Алексеєва багато допомагала литовській католицькій церкві за лінією Гельсінкської групи в темні радянські часи, а я з найдобірнішими деесівцями з 1987 до 1991 року боролася за відновлення незалежності Литви. Всю перебудову. У Вільнюсі, в лісах і полях. В обложеному парламенті. У Сєвєрному містечку. Під дулами автоматів біля захоплених радянськими військами будівель у лютому 1991-го, прапором і гаслами «Радянські есесівці, руки геть від Чечні!» і «У радянського окупанта немає вітчизни. Його батьківщина — танк!». І литовці не забули тих, хто з приводу країн Балтії, України та Грузії чотири роки кричав: «За вашу і нашу свободу!»
16 лютого, у день великого національного свята, президент Адамкус (щаслива країна, що має такого президента) нагородив сорок добрих людей — литовців і іноземців — які зробили щось для Литви. Нам із Людмилою Алексеєвою дісталися лицарські Хрести св. Гедимінаса, а Маргарет Тетчер — Великий хрест св. Вітаутаса. Гедимін і Вітовт, а не Ленін — ось кому присвячені вищі нагороди Литви. І ми їх чесно заробили. Мій останній візит до Лефортово, з травня 1991 до серпневої революції, — за допомогу Литві після січня (у Горбі терпець урвався, і cерпень я зустріла в Лефортові, як колись, наприкінці 1986 року, перебудову).
До речі, чи знаєте ви, що віднедавна у тих, хто приходить до західного посольства, міліція біля входу бере паспорти й переписує прізвища, щоб знати «шакалів» поштучно й поіменно? Так вчинили з нами і нашими гостями, хоча вороги демократії, які окопалися в Кремлі, і без списків знають таких ворогів кремлівського і луб’янського «народу», як ми з Людмилою Алексеєвою, Костянтин Боровой та Борис Нємцов.
Я давно так не відчувала себе вдома, як у цій амбасаді крихітної, але чистої і праведної країни, де в холі — литовський прапор і прапор Євросоюзу, де не пожаліли для громадян колишньої метрополії ні квітів, ні сувенірів, ні фуршету. І я подумала, що це зможу пригадати з гордістю у передсмертний час: Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Україна. Країни Балтії, вільні, щасливі, члени НАТО і ЄС. Адже для Росії мені нічого зробити не вдалося за 40 років дисидентства. Все пішло в бездонне болото, як і діяння моїх колег: декабристів, кадетів, антирадянщиків. І мені стало дуже сумно.
У Бориса Нємцова український орден Ярослава Мудрого за помаранчеву революцію, у Сергія Ковальова орден Чечні, у мене — литовський, у Людмили Алексеєвої — литовський і ще Почесного легіону. У кого з дисидентів є російські ордени? Щоправда, Борис Нємцов пообіцяв, що дасть, коли опиниться в Кремлі. Дай Боже Росії такого президента, але ми з Людмилою Алексеєвою та Сергієм Адамовичем явно до цього не доживемо.
Борис Єльцин давав мені після жовтня 1993-го орден Мужності, а членам ДС — медалі. Поки ми думали, брати чи не брати (адже Біла армія не давала нагород за Громадянську війну), пішов Гайдар, який зневірився, оскільки продовження реформ не проглядалося; випустили путчистів і гекачепістів; а Ленін і червоні кремлівські зірки залишилися на своїх місцях. Ми не взяли нагород, і слава Богу: за рік почалася чеченська війна, і довелося б кидати нагороди через кремлівську стіну. Так що ми... Хто за єльцинської доби подумав нагородити посмертно Анатолія Марченка, який просидів 20 років у таборах і загинув у чекістський в’язниці 1986 року? А Юрій Галансков, який помер у таборах 1972-го? А Володимир Буковський? А чи нагородила чим-небудь РПЦ Зою Крахмальникову, посаджену до в’язниці в СРСР за випуски християнського читання «Надежда»? Ми її поховали 20 квітня. Михайло Кульчицький, який загинув на фронті, встиг написати: «Не до ордена. Была бы Родина с ежедневными Бородино». Ну, Бородіна, та ще кожного дня, та ще палити свою столицю і дати померти в блокадному Ленінграді декільком мільйонам, щоб не дісталися ворогу, нам не потрібно. Довоювалися вже до повної прострації, як економічної, так і моральної. А ось Батьківщина щоб була, а не мачуха, як всю радянську добу і знову, починаючи з 1994 року, з вторгнення до Чечні, — це б добре. Не при нас, так хоч після нас. Дисиденти б’ються не за ордени і звання. Ми, ясна річ, не доживемо. Але мені все частіше здається, що цього не буде ніколи. Що не скасовує військового (тобто громадянського) обов’язку. Нехай потім зазначать, що в мачухи були добрі діти.
