Останнім часом стало модно винуватити в усіх гріхах армії міністра оборони Євгена Марчука. Безумовно, це найпростіший вихід, тим більше, що міністр стикається й із серйозним опором генералітету, і з постійними нападками з боку представників депутатського корпусу. Марчук багатьом не до душі, і це ще раз підтвердив провал у Верховній Раді голосування за законопроект про скорочення армії.
Виявилося, що лише 202 депутати підтримують пропозиції виконавчої влади. Вийшло цікаво: опозиціонери багато говорять про необхідність зробити армію професіональною, але на розумні, зважені, підкріплені статистичними викладеннями пропозиції реагувати відмовляються. Скорочувати армію доведеться, ніхто не відміняє необхідності участі парламенту в цьому питанні. У тому числі — і як захисника інтересів офіцерів і членів їхніх сімей. Але депутатський корпус вважав за краще самоусунутися, зосередившись на персональній критиці Євгена Марчука.
Міністра оборони сьогодні звинувачують щонайменше в перебуванні українського контингенту в Іраку та вибухах на артилерійських складах у Новобогданівці. Справді, низка вибухів під Мелітополем завдала серйозного удару по авторитету української армії. Щоправда, критики Марчука забувають про кілька основних моментів. По-перше, аналогічна ситуація восени минулого року в Артемівську нічому не навчила військовослужбовців і комерційні організації, які займаються утилізацією боєприпасів. По-друге, кількість непотрібних Україні боєприпасів, складованих на її території, набагато перевищує всі можливі норми. На їхню утилізацію, за оцінкою міністра оборони, знадобиться приблизно 50 мільйонів євро. Чи знайдемо ми їх усередині країни? Відповідь негативна. Чи дадуть нам їх «добрі іноземні дядьки»? Відповідь, знову ж, негативна. Україні можуть допомагати розрізати стратегічні бомбардувальники або оперативно вивозити ядерний арсенал. А наявність «порохової бочки» в центрі Старого Світу, на жаль, мало хвилює ситу Західну Європу та заокеанських стратегічних друзів.
Думаю, рішення Ради національної безпеки й оборони, яка рекомендувала звільнити начальника Генерального штабу Затинайка та командуючого Сухопутними військами Шуляка за промахи, що призвели до інциденту в Новобогданівці, стало логічним і виправданим. Міністр оборони Євген Марчук також заявляв про готовність до можливої відставки, вчинивши, як і належить військовому міністру. Думаю, уроки з того, що сталося, він для себе витягне. Сподіваюся, що й суспільство розуміє, наскільки важливо звернути увагу на проблеми Збройних Сил, адже кризові явища в армійському середовищі мають властивість вибухати.
Звичайно, можна критикувати Євгена Марчука і за перебування українського контингенту в Іраку. Але при цьому не варто забувати, що відправка туди наших військовослужбовців — ПОЛІТИЧНЕ рішення, і міністр оборони виступив лише як виконавець рішення Президента та Верховної Ради. Це окрема та довга розмова, але я і зараз стверджую, що це був правильний хід. На жаль, деякі парламентарії, особливо з лівої частини сесійного залу, дуже швидко забули принцип демократичного централізму, — після прийняття рішення його треба виконувати. Тому курс на постійну дискредитацію військового відомства, на мій погляд, не тільки помилковий, а й небезпечний. Людина зі зброєю (в цьому випадку ми говоримо про солдатів і офіцерів найбільшої армії в Європі) повинна користуватися повагою. Парадокс — суспільство продовжує довіряти людям у погонах (за цим показником армія поступається лише церкві), а значна частина державної еліти продовжує «топити» армійців. Не хочу прославитися як політик, котрий залякує колег, але падіння авторитету армії на тлі її зростаючих проблем, як показує історичний досвід багатьох країн, — вельми поживний грунт для появи хунт і змов.
Колишній депутат і колишній прем’єр, Євген Марчук виявився жертвою протистояння не тільки між політичними угрупуваннями, але й боротьби між групами впливу в армійських колах. Не думаю, що його вина в тому, що за роки незалежності в українській армії зруйновано старі, але не створено нові традиції, процвітає злочинна безладність і корупція, зростає кількість генералів і зменшується кількість боєготових частин і підрозділів. Практика «визначення крайнього» давно довела свою неефективність. Хочу наголосити: українській армії потрібна не тільки увага під час інцидентів, а й постійна допомога державних структур і суспільства в процесі реформування. У незалежній Україні поняття «патріотизм» безповоротно втрачає своє реальне наповнення. Армія перетворюється на об’єкт нападок із боку політиків, перетворюється на зручну мішень для відточування риторичних умінь деяких парламентаріїв і чиновників. Якщо процес не зупинити, Збройні Сили повністю втратять авторитет і перетворяться на багатотисячний озброєний натовп. Невже це зміцнить авторитет сучасної України в Європі та світі?
