Так називалася книга чудового радянського письменника і популяризатора науки Данила Даніна про таємниці мікросвіту, яка спонукала багатьох молодих людей (і мене, зокрема) на початку 60-х обрати професію фізика. Все, про що піде мова далі, жодного стосунку до фізики не має, але назва цієї книги Даніна, на мій погляд, якнайкраще віддзеркалює ті процеси, які відбуваються в українській політиці в останні місяці. Зауважу відразу, що для мене економіка — чужа матерія, і коли я говорю про конфлікти економічних уявлень, мене цікавить передусім їхній політичний зміст. І ще одне. Вказуючи на політичні «проколи» уряду, я свідомий того, що з приходом Ющенка ми отримали принципово новий тип уряду і принципово інший тип управління. Чого більше — шкоди чи користі принесе нам цей уряд, ми побачимо найближчим часом.
Дивина почалася невдовзі після переїзду Віктора Ющенка з Нацбанку в будинок Кабміну. Головний банкір країни, який багато років остерігався участі в політиці, буквально через місяць прем’єрства постав перед збентеженими спостерігачами в ролі професійного (хоч і недосвідченого!) політика, який послідовно вибудовує імідж власного уряду. Мабуть, тут ми маємо справу з випадковим «вгадуванням» лінії поведінки, а не продуманою PR-технологією. У будь-якому разі, кожен публічний рух прем’єра «довантажували» PR-змістом, кожне «лико ставили в рядок». Ну не може економіка за місяць із дуже поганого стану почати подавати надію, дуже інерційний цей об’єкт — економіка. Очевидно? Авжеж, очевидно. Поза тим, прем’єр дав зрозуміти, що поява ознак зростання — заслуга його уряду. І не важливо, що пізніше він уточнив, що його уряд зумів лише підтримати позитивні тенденції. Ефектне слово «вилетіло», і реакція на нього не примусила довго себе чекати. А як іще могли реагувати радники Президента, які готували десятки указів, завдяки яким, на їхню думку, і створено передумови економічного зростання, зафіксовані за півроку до зміни прем’єра.
Далі. Президент, який нещодавно отримав мандат довіри у переважної більшості виборців, оприлюднює Послання Верховній Раді, в якому формулює своє бачення стратегії виходу країни на траєкторію стійкого розвитку. Проходить небагато часу, і тепер вже прем’єр пропонує тій самій Верховній Раді Програму уряду, яка за духом і в окремих положеннях являє собою конкурентний до Послання Президента власний варіант стратегічного проекту. Я не збираюся обговорювати тут, чий проект кращий. Можливо, обидва кращі. Зазначу лише, що все це, як мінімум, гідне подиву. Або прем’єр повинен був вийти з конкретною програмою дій з метою реалізації Послання Президента, програмою, придатною до поетапного контролю виконання; або, якщо така програма відсутня — було справді мало часу на її підготовку, зовсім відмовитися від представлення програми уряду, щоправда, піддаючи себе перманентному ризику відставки з ініціативи парламенту. Важко сказати, на що розраховував Ющенко, адже без підтримки Президента його Програма не отримала б більшості голосів у парламенті. Швидше від усього, розрахунок був чисто психологічний: для Леоніда Кучми важливішими були не власні амбіції, а демонстрація єдності уряду і парламентської більшості. Тоді ще були надії на швидке поновлення кредитів від МВФ «під Ющенка».
Ще одне. Радник Президента з економіки Анатолій Гальчинський виступає з серією публікацій, у яких критикує «монетаристський підхід», нехтування роллю держави в реформуванні економіки країни. Безперечно, це критика на адресу уряду. А проте як це розуміти? Хіба не Анатолій Гальчинський — один з основних авторів президентського проекту реформ? А якщо так, то це означає, що йдеться не просто про амбіції, а про суттєві розбіжності в підходах до реформування. Тут для мене не важливо, чи й справді уряд реалізовує «монетаристський підхід» і ігнорує роль держави, чи потрібно нашій економіці з її стагнацією більше «диригізму», чи більше «дерегуляції». Мова про те, як розуміти конфлікт уявлень про способи реформування економіки країни всередині виконавчої влади. Адже виконавча влада — не дискусійний клуб. Можна навести приклади принципових розбіжностей і всередині самого уряду, які, проте, закінчилися серією відставок, і тепер можна сподіватися, що дискусійний клуб, принаймні в уряді, припинив своє існування.
З моменту ухвалення Програми уряду і голосування щодо бюджету (в обох випадках успіх забезпечувала активна позиція Леоніда Кучми) ініціатива у відносинах між урядом і парламентом переходить в руки уряду. У тих випадках, коли уряд не може провести потрібний йому закон, спираючись на парламентську більшість, він залучає фракцію компартії — і … домагається успіху. Саме за таким сценарієм ухвалено зміни до закону про електроенергетику. Укотре обмовлюся: я не обговорюю, наскільки добрі чи погані ці зміни до закону і чи здатні вони допомогти уряду навести таки порядок у галузі — хотілося б сподіватися. Ідеться лише про те, як змінилася політична роль уряду, який уперше в новій українській історії став самостійним гравцем на політичній сцені країни.
Леонід Кучма навіть у таких питаннях, як кадрова політика, демонстративно надає прем’єрові можливість самостійно приймати рішення. Навіть більше, публічно висловлені рекомендації Президента тепер зовсім не обов’язково приймати до відома. Точніше, їх можна тільки «приймати до відома» — і не більше.
Дивно, чи не так? Ми до такого не звикли. Хто в нас за Конституцією призначає і в будь- який момент має право звільнити прем’єра? Правильно, Президент. То як же все це розуміти? І взагалі, добре це чи погано, коли уряд — самостійний гравець?
Я переконаний і вже неодноразово говорив і писав про те, що уряд повинен стати суб’єктом політики. Є тільки одне «АЛЕ». Суб’єктом політики уряд може і має бути тоді і тільки тоді, коли він політично є відповідальним. Існують різні способи забезпечення цієї відповідальності. Найпростіший з них для президентсько-парламентської системи — уряд формують два суб’єкти: коаліція партій, у розпорядженні якої більшість голосів у парламенті, і Президент. Різні механізми узгодженого формування уряду цими суб’єктами можуть бути запропоновані. А що ми маємо сьогодні?
Нагадуємо, що в момент обрання на посаду кандидатуру прем’єра підтримали 10 фракцій і груп (більш ніж половина конституційного складу парламенту) і, певна річ, Президент. Зазначимо, що ніякої узгодженої програми чи принаймні декларації про наміри фракції, які підтримали Ющенка, не підписали. Відразу після оголошення складу уряду всі побачили, що його формували не стільки за професійним принципом, скільки за принципом партійної коаліції. Точніше, мав місце зародок партійної коаліції обох РУХів, «РіП» і «Батьківщини». Вже тоді стало зрозуміло, що підтримка уряду частиною фракцій більшості, що не ввійшли в цю «пракоаліцію», може бути забезпечена лише за сильного тиску з боку Леоніда Кучми. Тепер більш або менш стійку підтримку уряд має приблизно в третини парламенту. Причому частина цієї підтримки (фракція «Батьківщина») геть не пов’язана з ідеологічною близькістю (спільною програмою), а швидше — з кон’юнктурними інтересами. Якщо ж говорити про ймовірне опертя на сумарний електорат політичних сил, які підтримують сьогодні кабінет Ющенка, то його можна оцінити приблизно в 25%. Отже, цілком несподівано ми отримали уряд, який має чіткі партійно-ідеологічні переваги, який прийшов до влади не завдяки перемозі на виборах відповідних партій і утворення ними коаліції, а тільки через збіг цілого ряду обставин.
Тож можливі і натуральні два варіанти легітимації дій Кабінету Міністрів (фізик би сказав: є дві стаціонарні орбіти). Перший варіант: уряд спирається на парламентську більшість і діє в руслі узгодженої з ним програми, разом з узгодженням кадрового складу уряду. Ця програма може не повністю збігатися з курсом Президента, і тоді він вимушено йде на компроміс. У цьому варіанті демократичну легітимацію дій уряду забезпечує опертя на коаліцію партій, які перемогли на виборах. Цей варіант відповідає ролі уряду як суб’єкта політики.
Другий: уряд не має можливості забезпечити собі опертя на парламентську більшість, і тоді єдиним способом легітимації його дій може бути тільки опертя на мандат, отриманий менш ніж рік тому безпартійним Президентом. У нас, певно, майже партійний уряд уже став суб’єктом політики, не вписавшись при цьому ні в один з можливих варіантів легітимації.
Звідси — неминучість дивовижностей нашого політичного мікросвіту.
Як же може розвиватися ситуація далі? Політика — річ жорстка і роблять її прагматичні, жорсткі, подекуди жорстокі люди. Політика не зносить віртуальних станів. Тому рано чи пізно уряд буде вимушений повернутися на одну зі стаціонарних орбіт; швидше від усього, на орбіту другого варіанту. Другого тому, що протиріччя між частиною більшості і прем’єром зайшли дуже далеко, а уявити собі іншу більшість «під Ющенка», яка складається з комуністів і націонал-демократів, я все-таки не можу.
Цілком імовірно, що після наступних парламентських виборів ситуація радикально зміниться. І тоді може статися, що лідер блоку, який переможе на виборах, стане прем’єр-міністром, і з цілковитими на те підставами відіграватиме самостійну політичну роль, на яку доведеться зважати Президенту. Таким прем’єром може стати і Віктор Ющенко, якщо він, звичайно, очолить правоцентристський блок і якщо, певна річ, цей блок отримає перемогу на виборах.
Досвід демократичних країн свідчить про те, що можливі різні варіанти формування стійкої політичної системи. На мій погляд, для України оптимальною в близькій перспективі була б система, яка складається з трьох сильних партій (блоків): ліві — найперше, комуністи і їх попутники, центро-лівий і правоцентристський блоки. Два сильних центристських блоки боролися б за владу, контролюючи один одного (один з цих сильних блоків завжди був би в опозиції), а ліві виступали б у ролі «консервативних асистентів», котрі не претендують на владу. Між іншим, у такій ролі комуністи могли б принести чималу користь українському народу, постійно нагадуючи основним гравцям про потреби слабких. Історія вчить, що комуністи небезпечні тоді, коли претендують на владу, і смертельно небезпечні, коли приходять до влади.
Повертаючись до теми дивацтв нашої політики, зазначу, що торжество здорового глузду стане можливим не раніше, ніж головні дійові особи української політичної сцени усвідомлять просту річ: вийти на траєкторію стійкого економічного розвитку можна, лише спираючись на стійку політичну систему. У такій системі кожному учаснику політичного процесу відведено свою роль, вихід за межі якої здатний викликати провал усієї вистави.
