Епоха змін завжди наповнюється парадоксами. Найпоширеніші — до влади приходять люди малоосвічені, малокультурні й нікчемні, демагогія та популізм стають найсильнішим інструментом впливу на свідомість мас, алогізм дій влади подається як щось раціональне; і, що найдивніше, народ сприймає це як належне. Україна не виняток. Більше — українські парадокси нерідко перебувають на межі ірраціонального. Для прикладу. У Німеччині після закінчення війни у 1945 році бездомними було біля сорока мільйонів громадян. Десь років за десять Німеччина житлову проблему вирішила. В Україні до розпаду СРСР на черзі за житлом стояло мільйон чоловік. Через двадцять років українців зменшилося на п’ять мільйонів, стихійного лиха, яке б руйнувало міста і села, не було, набудовано багато нових будинків, створено цілі приміські селища, а черга на житло збільшилася. Зараз черга на житло становить 1 мільйон 200 тисяч.
Хто може пояснити цей власне український парадокс?
Коли говорять про післявоєнну відбудову Німеччини, то згадують план Маршалла. Але ж в Україну прийшло інвестиційних грошей разів у десять більше, ніж у Німеччину за тим планом. Тут інше. Німеччина тоді поставила собі завдання. В Україні жодна з політичних партій, які зараз при владі (і які були при владі), не ставить собі завданням вирішити житлову проблему. І не тільки — провідні політичні сили взагалі не займаються політикою. Вони захищають свої бізнесові інтереси. Свої, корпоративні. І роблять це настільки цинічно, що не спромоглися навіть сформулювати й задекларувати власну ідеологію. (Якщо не рахувати тих, хто експлуатує ідеологію партій кінця ХІХ століття).
Єдине, що можна віднести в позитив, — деякі наші політики вже навчилися говорити. Коли виступає Іван Кириленко, то можна розчулитись — так ревно про народ дбає... А у Дніпропетровську не тільки заводи за безцінь приватизовані (а деякі багатоповерхові будинки куплені за вартість пачки цигарок), приватизовані цілі вулиці. Хто, хто, а Кириленко добре знає механіку такої приватизації. Правда, словеса — не що інше, як спроба сховатися за них. Сховатися за слово. (У цьому випадку надають таки йому вагу.)
Запитання — чи сховаються?
А вирішити житлову проблему в Україні дуже просто. За три — п’ять років можна поселити останнього безхатька. Дається сім’ї під забудову ділянка. (Земля оцінюється дорого, і забудовникові дається в кредит років на п’ятдесят із початком виплати років через десять). Комерційні банки винятково на будівництво видають цільові позички. Можна собі тільки уявити, який поштовх в економіці відбувся б. Це було б не просто будівництво. Це нові матеріали, інфраструктура, конкурси архітекторів, дизайнерів. Та на таку програму всі заробітчани приїдуть, інвестори вважатимуть за честь вкласти гроші. Ще треба мати на увазі, що будівництво власного будинку — це подія не тільки економічної категорії, а категорії моральної, естетичної, філософської. Це погляд у майбутнє, оптимізм вищого плану.
Хіба цього не розуміє сучасна влада?
Хіба не зрозуміло, що гарний будинок на дорогій землі — це товар? І такий товар довго ще буде високоліквідним. Раз так, то на нього можна робити грошову емісію, надавати власникам будинків довготерміновий кредит, аби ті розраховувалися з комерційними банками.
Непотрібно винаходити велосипед — у світі в такий або приблизно в такий спосіб поселилося сотні мільйонів людей.
Чи здатна це зробити нинішня влада?
Ділюся думками зі знайомим економістом. Він погоджується, та робить маленьке зауваження: «Усе правильно, — каже, — але в Україні це вже нереально. Вся земля розкрадена».
А тепер найпекучіше.
Нам дають зрозуміти, що ми повинні змиритися з тим, що земля, де могли мати житло наші діти, вже вкрадена. Але ж треба уточнити: вкрадена не тільки земля. У сучасної молоді вкрадена сама можливість мати житло; вкрадена перспектива, мрія про майбутнє, здатність реалізуватися, організувати повноцінну сім’ю, можливість відчути себе вільним, особистістю.
Шановні (не дуже, не деріть пику) розкрадальники нашої землі та інших національних багатств. Хочу вам нагадати про не таку вже далеку історію. Микола ІІ на початку ХХ століття загнав у окопи понад п’ятнадцять мільйонів чоловіків. (Захотілося повоювати). Відірвав від плуга, станка, з-за парти молодих сильних чоловіків і відправив на бойню. (Більше про Миколу ІІ говорити не будемо — він святий). А що робила у той час російська аристократія та інтелектуали? Замість того, аби у вільний від пиятики час займатися облаштуванням суспільства, вони в різних дискусіях теревенили про свободу. Наслідки відомі найобмеженішому нашому чиновнику. Що роблять наші депутати? У вільний від влаштування своїх справ час теревенять з трибуни Верховної Ради і на демагогічних збіговиськах на телебаченні про «реформи», «нарррод», «порррядок». Один раз у депутата вирвалося навіть слово «честь». Ненароком, звичайно. Вони ж то забули його значення. Або й уяви ніколи не мали. Тут варто нагадати їм, що народ таке поняття як честь не скасовував.
Нам цинічно обіцяють «прорив». І ніхто, повторюю, ніхто(!) навіть не натякне на те, як він це думає робити чи як то можна зробити. Не знають? Знають. Але вони не вірять у себе — та ні в що не вірять, — вони вбогі й думають, що чим більше прихоплять, тим безпечніше буде.
Чи не зрозуміло, що така наївність дорівнює глупоті?
Хто думає, що народ із цим погодиться, той помиляється. Глибоко помиляється. Тому попереджую: якщо буде другий Майдан, то він не буде романтичним.
Якась дивна парадигма відділяє зараз минуле від майбутнього. Спостерігається активна спроба витіснити зі свідомості суспільства такі категорії, як честь, гідність, совість, а, скажімо, крадіжку, зраду, підступність намагаються зробити чеснотами й називають це прагматизмом.
Але ж такі світові «універсальні архетипи» нації, як Істина, Добро, Краса (Сергій Кримський) не можна відмінити. Їх можна не «бачити», як це робить наша влада, та від цього вони не перестануть існувати. Прийде час, і від їхнього імені багатьом буде пред’явлено рахунок.
Розкрадену землю треба повернути або (де це можливо) узаконити приватизацію. Тільки не за ціною, яку розкрадальники собі призначили, а за тією, яку встановить майбутній Закон про законність приватизації. І не потрібно верещати, що це «переділ власності». Не переділ, а встановлення справедливості. Рано чи пізно, а прийде розумна й порядна влада, яка зробить це, а крадіям таки доведеться відповідати.
Чи здатні ми це усвідомити?
Якби ми то усвідомили, то постало б питання: змінити владу чи змусити її працювати? І те, й те проблематичне. Замінити ніким — вони добре зачистили за собою політичний простір; змусити їх працювати — даремна справа. Це все одно, що змусити заговорити китайською того, хто ніколи не чув цієї мови. Можна би надіятися на те, що час змінить все, але це ілюзія. Чим довше вони перебуватимуть при владі, тим міцнішими почуватимуться.
Але на сьогодні є ще один варіант — дострокові парламентські вибори. Це виведе нас із тупика, а вкраплення свіжих сил — а це станеться неодмінно — змусить «їх» подумати над своїм майбутнім.
І останнє питання: чи здатні українці обрати гідних?
Здається, саме на нього ще довго відповіді не буде. А відсутність такої відповіді викристалізовує найбільшу проблема сьогодення — проблему самої людини.
Проте це вже інша розмова.
