Чи можна «сфотографувати» суспільний розвиток? Можна. За допомогою соціологічних методик. Саме фіксуванням того чи іншого поруху суспільного організму, найменших змін у його настроях, перевагах і займається вітчизняна соціологія ось уже 11 років. Серед інших відомих соціологічних компаній — Центр «Соціальний моніторинг», що брав активну участь у дослідженнях масової свідомості на всіх виборчих кампаніях і «у вільний від виборів» час. Серед досліджень Центру — моніторинг ринку праці, динаміка рівня життя українських громадян, визначення потреб, очікувань, інтересів і настроїв різних груп населення, вивчення актуальних проблем молоді і дітей, дослідження соціального становища жінки у суспільстві та інші. 11 років незалежності української держави стали для нашого суспільства ще й роками незалежності від самої держави. Наші люди навчилися і вчаться жити самостійно, не дуже розраховуючи на соціальні допомоги, пенсії, офіційні зарплати. Добре це чи погано? Відповідь на це, а також на багато інших запитань про стан українського суспільства і влади — в інтерв’ю з кандидатом соціологічних наук, директором Центру «Соціальний моніторинг» Ольгою БАЛАКIРЄВОЮ.
«ПРИВОДНИЙ ПАС» ПОЛІТИЧНОГО УСПІХУ
— Наскільки залежить популярність партій від їхніх публічних дій? Що можна назвати найбільш дієвим способом впливу на громадську думку громадян перед виборами?
— Наш виборець став більш вимогливим, більш розбірливим. На полові його не обдуриш, голими обіцянками не купиш. З другого боку, сьогодні виборці дуже різні. Дуже сильна диференціація у суспільстві відбувається загалом, зокрема, в залежності від політичної культури, що відбивається на суспільній свідомості. Це пов’язано і з освітнім рівнем, і з різним доступом до ЗМІ, і з різним рівнем життя. Тому успіх партії гарантує розуміння, з яким виборцем вона має справу, розуміння того, що з різними групами, підгрупами і співтовариствами треба будувати дещо інший діалог — діалог, у якому не тільки електорат чутиме партію, а й сам електорат почують і зрозуміють, і він зможе розраховувати на адекватні дії.
На минулих виборах у 1994 році, навіть у 1998 році велику роль грали наявність гарної програми і наявність гарного лідера. Ці два компоненти і сьогодні дуже важливі, але тільки їх уже недостатньо. Дуже важливою є та команда, яка дозволить довести всю передвиборну кампанію до кінця, яка, як приводний пас, забезпечить зв’язок з електоратом. І тут є місце нам, соціологам, і нашим дослідженням — для того, щоб розуміти, який електорат, його потрібно вивчити, проаналізувати. Якщо цей механізм не працює, то розраховувати партії на успіх на виборах досить важко. Фактично на останніх виборах тільки Комуністична партія внаслідок того, що у неї був свій стабільний виборець, могла собі дозволити не особливо враховувати весь складний комплекс чинників успіху. Внаслідок того, що її електорат був дуже чітко виділений, стабільний і сама по собі програма КПУ вже була зорієнтована на цей електорат. Усі інші політичні сили вимушені були шукати цей «приводний пас». Звичайно, це стосувалося і тих кандидатів, які йшли по мажоритарних округах.
Дуже важливим чинником також були конкретні дії політичних сил. Ми вивчили передвиборні орієнтації населення і визначили, що наявність конкретних дій електорат ставив на перше місце. Хоч у реальній практиці вони на першому місці не стоять. Тут відбувається більш складний процес, і те, що вербалізується як очікування виборців, насправді не завжди є таким. І в цьому складність вивчення громадської думки. Тому що на першому місці, напевно, стояла орієнтація на певний потенціал, який матиме та чи інша політична сила, якщо вона прийде до влади, і який складався з програми, лідера, оточення, команди. Просто цього сам електорат вербалізувати не може, тому що до кінця не усвідомлює. Це вже висновки наші як дослідників.
— Існує думка, що на цих виборах суспільство зіграло роль статиста, якого використали і відразу ж забули про його інтереси. Свідченням цьому начебто може бути спікеріада і поділ комітетів у ВР. Чи згодні ви з цим?
— Мені здається, це дуже поверховий погляд, без урахування розуміння тих глибинних процесів, які відбуваються. У нас триває етап перерозподілу ресурсів і влади. Це стосується економічних ресурсів і влади як такої. Й оскільки парламентські вибори — це один з конкретних механізмів такого перерозподілу, напевно, те, що відразу ж після виборів до ВР відбувався досить затяжний процес розподілу комітетів, вибори спікера, — це просто відображення цих процесів. І зовсім не тому, що народ використали як статиста. На будь-яких виборах, у будь-якій країні народ використовується для досягнення певних позицій певними політичними силами. Це ж сталося й у нас. Утім, народ висловив свою волю, дозволив пройти до парламенту політичним силам, які надалі визначатимуть напрями розвитку України. А те, що на деякий час інтереси більшості відійшли на задній план унаслідок того, що треба було залагоджувати питання взаємодії політичних сил-переможців, це природно.
Мене тут непокоїть інший момент — те, що певною мірою обдурили виборців. Він полягав у тому, що деякі політичні сили об’єдналися для отримання влади, тим самим показавши свій потенціал на порядок вище, ніж якби вони йшли як розрізнені сили. Потім розпочався зворотний процес — блоки, які було сформовано для об’єднання ряду партій і ряду політичних лідерів, стали розпадатися. І це бентежить і виборців, і тих людей, які працювали на цю політичну структуру по вертикалі.
— Чи є дані про сьогоднішні рейтинги партій і блоків?
— Літній період — не найкращий для проведення опитувань громадської думки. Тому всі опитування було припинено в основному у червні. Різких змін на той момент фактично не було. Ми отримали підтвердження тих же даних, які були напередодні виборів, даних, отриманих внаслідок екзит-полу. Тобто розстановка сил у червні залишалася незмінною. У вересні буде цікаво подивитися, що змінилося, і як ті зміни, що сталися у парламенті (формування фракцій, розпад фракцій) вплинули на рейтинги тих чи інших політичних сил.
— Як публікація соціологічних досліджень стосовно електоральних орієнтацій, на вашу думку, може впливати на виборців? Чи є обгрунтованою заборона на публікацію соціологічних даних за два тижні до дня виборів?
— Соціологічна інформація впливає на виборців не більше і не менше, ніж будь- яка інша. Тому, з мого погляду, (і мене підтримують багато колег) заборона публікації даних за два тижні до виборів є невиправданою. Адже при цьому не заборонено можливості опублікування прогнозів, агітації, виступів, у яких можна оперувати тими чи іншими даними. Тому складається враження, що хтось просто не дуже коректно зрозумів, що таке соціологічні опитування. Мені здається, що норма заборони на агітацію за добу до виборів була б виправданою і по відношенню до даних соцопитувань.
— Німецький соціолог Ганс-Йоахім Фен сказав якось в інтерв’ю «Дню», що публікація даних напередодні виборів може давати два ефекти: ефект паровоза, коли ті, хто не визначився, приєднуються до думки більшості; і ефект демобілізації виборців, коли вони не йдуть на вибори, думаючи: якщо політична сила, якій я симпатизую, все одно виграє, навіщо мені йти на вибори? Чи існують аналогічні ефекти в українському досвіді, чи у нас є свої?
— Я цілком згодна з цими двома ефектами — вони існують в усіх країнах. І всі соціологи, які займаються аналізом електоральних орієнтацій, їх відзначають. Але я б додала ще один ефект. Не знаю, чи існує він у Німеччині, але він однозначно існує в Україні і, я вважаю, у багатьох інших країнах з досить високим освітнім рівнем населення. Я його для себе назвала «ефект оптимізації вибору». Досить грамотна людина завжди орієнтується на те, який вона робить вибір порівняно з іншими. Чому загалом і потрібні соціологічні дані — вони дозволяють з’ясувати людині, як вона виглядає у порівнянні з більшістю. І якщо людина бачить, що та політична сила, яка їй симпатична, однозначно не має шансів на проходження до парламенту чи до місцевих органів влади, вона думає: чи хоче вона, щоб її голос «пропав», чи вона хоче підтримати одну з тих конкуруючих сил, які мають шанс перемогти на виборах. Таким чином, здійснюється оптимізація вибору. Я вважаю, що 15—20% населення, аналізуючи дані, орієнтуються ще й на те, чи оптимальний їхній вибір у даній розстановці сил.
А що ж до ефекту демобілізації, то я хотіла б відзначити, що для України на останніх виборах цей ефект був нехарактерний, і про це може свідчити той високий рівень електоральної активності, який ми спостерігали. Присутність ефекту демобілізації виборців говорить про певну байдужість населення, апатію — мовляв, мій голос мало що значить. Для України набагато більш характерне бажання вплинути на ситуацію. Навіть — і це також особливість нашого менталітету — не дуже вірячи у чесність виборів.
ДЗЕРКАЛО ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА
— Наскільки реальну картинку суспільства і його станів дає соціологія, враховуючи те, що кожна людина неповторна? Чи можна застосовувати формулу Андропова: «Ми не знаємо суспільства, в якому живемо» до сьогоднішнього дня і, зокрема, стосовно влади?
— Я спробую провести аналогії з кінематографом. Там є такі поняття, як «далекий план» і «крупний план». Якщо ми дивимося далеким планом, ми бачимо певний образ, контекст, але не до кінця бачимо деталі. Коли ми виходимо на крупний план, ми бачимо деталі, вади чи навпаки красу, неповторність. Те ж саме стосується соціології як науки. Вона дуже багаторівнева. Тому, відповідаючи на запитання, чи знаємо ми сьогодні наше суспільство, я можу відповісти і так, і ні. Залежно від того, яким ми планом дивимося, під яким кутом зору ми сьогодні хочемо подивитися на це суспільство. Ми з вами говорили про передвиборні дослідження — ми отримали картинку суспільства у цьому плані? Так, близьку до реальної. Тому сказати, що ми не знаємо суспільства з цього погляду, ми не можемо.
— Відомо, що за часів СРСР влада жорстко контролювала дослідження соціологів, щоб суспільство не вийшло за рамки ідеологічно припустимого. Як сьогоднішня влада в Україні ставиться до соціологічних досліджень?
— Замовлення від держструктур часто залежать від особистісного чинника. Тобто, якщо на посаду приходить людина, яка розуміє важливість соцдосліджень для роботи свого відомства, замовлення від цього відомства надходять. Наприклад, Міністерство фінансів на початку року замовило дослідження, яке виконувалось Українським інститутом соціальних досліджень та Центром «Соціальний моніторинг», з метою з’ясувати ставлення населення країни до змін у системі оподаткування. Готується новий Кодекс, і його норми повинні відповідати й економічній ситуації, і правовому полю, але також важливо знати, якою буде реакція людей, котрі на собі відчують дію цього закону. Насамперед, це стосується найманих робітників і роботодавців. Саме серед цих категорій населення в основному і проводилося опитування.
Дуже запитані дослідження з питань молоді, сім’ї, дітей з боку Комітету у справах сім’ї та молоді. Щороку на його замовлення проводяться різного роду дослідженя. І ми знаємо, що отримані дані використовуються не тільки у вигляді аналітичних звітів, але й лягають в основу політики Комітету, в основу розроблених заходів, указів, які готуються.
Замовниками з ряду досліджень виступають міжнародні організації, фінансуючи те чи інше дослідження і розуміючи, що воно буде запитане органами влади. Зараз ціла серія досліджень фінансується за рахунок міжнародних організацій з питань, пов’язаних з поширенням епідемії ВІЛ/СНІДу. При цьому цілком зрозуміло, що користуватися цими даними буде і Міністерство охорони здоров’я, Міністерство інформації, Комітет у справах сім’ї та молоді, Кабмін та інші органи влади.
— Багато хто, оцінюючи нинішній час, порівнює його з минулим, відчуваючи ностальгію. Чи знаєте ви щось про дослідження часів СРСР? Якими були реальні настрої радянського суспільства? Чи є дані про ставлення радянських громадян до реалій свого часу: колгоспів, бюрократії, партії, інтелігенції, перебудови?
— За часів Радянського Союзу проводилися лише простенькі дослідження — пов’язані зі ставленням до праці, з формуванням комуністичних цінностей. Були популярні дослідження про студентську молодь, формування молодої інтелігенції. Більше віталися тоді не емпіричні дослідження, а теоретичні. Цілий ряд праць було присвячено оцінкам населення ЗМІ. Щоправда, тоді цим дослідженням не приділялося сьогоднішньої уваги, не було розуміння соціології як інструмента вивчення суспільства з метою ефективного соціального управління. Ці дослідження давали тільки реальну картину того, що вивчалося. Це так, якби ви хотіли бачити тільки обличчя жінки і не бажали бачити її фігуру, а на основі обличчя вважали її прекрасною. Була дуже чітко виражена однобокість досліджень. Тому на етапі перебудови з’явився крилатий вислів, що «соціологія — це дзеркало для суспільства». Тому що тільки тоді у суспільства з’явилася можливість побачити себе цілком. Саме тоді почало формуватися розуміння цієї можливості соціології — можливості повного і всебічного вивчення.
— Як ви оцінюєте сьогоднішній стан українського суспільства, його соціальне самопочуття?
— Дуже посилюється розшарування суспільства. Причому воно відбувається за певними параметрами. Свого часу розглядали розшарування за матеріальною ознакою і бачили у цьому одну з можливих причин конфліктів і досить часто намагалися дослідити, як ставиться населення до цього розшарування.
Ми також маємо два окремих непересічних шари у вигляді влади і населення. Вони живуть окремо один від одного, і взаємодія між ними відбувається тільки «з приводу» (вибори тощо). У нас посилилася диференціація за просторовою ознакою, місцем мешкання. Це пов’язано і з різним рівнем життя у місті і селі, столиці і провінції, з доступом до інформації, засобів комунікації. Не секрет, що коли людина з маленького населеного пункту приїжджає до великого міста, вона абсолютно не готова до сприйняття міського темпу і способу життя.
У нас також посилюється розшарування за релігійною ознакою. Здавалося б, певні релігійні конфесії декларують консолідацію, проте на практиці, на жаль, відбувається навпаки. Додатковим індикатором цього для мене була львівська трагедія, коли виникла проблема із похованням конкретного віруючого представником іншої конфесії.
Відбувається також сильне розшарування суспільства за освітньою ознакою. Це пов’язане і з комерціалізацією освіти, і з появою освіти різного рівня. Але ця тенденція характерна для багатьох розвинених країн.
Усе це не може не позначатися на стані соціального самопочуття населення. Відсутність рівних можливостей унаслідок цього розшарування впливає на стан самооцінки, самопочуття людей. З одного боку, за нашими даними, ми не фіксуємо зростання тривожності. З другого боку, коли ми намагаємося виміряти рівень задоволення життям, то при декларованих і деяких об’єктивних все більших показниках рівня життя, самооцінка покращання життя не спостерігається. Це, на мій погляд, говорить про те, що в суспільстві не відбувається консолідація, об’єднання, а навпаки — йде процес індивідуалізації характеру життя, замкненості на собі, своїй сім’ї.
В окремих групах зберігається досить низький рівень патріотизму. Ми його відстежуємо за допомогою запитання: «Чи гордитеся ви тим, що є громадянином України?» Був деякий емоційний сплеск на початку незалежності України, іноді спостерігаємо деякі сплески у передвиборний період. Але загалом за 10 років позитивний показник гордості за свою країну дещо зменшився. І він зменшується серед практично всіх вікових груп.
— Громадянське суспільство — чи є тенденції до становлення? Чи для України це поки утопія?
— Один російський соціальний дослідник сказав: «У нас сьогодні немає заборонних умов для формування громадянського суспільства». Я цілком з цим погоджуюся. Ми вже створили передумови формування громадянського суспільства і формування в перспективі більш високої особистої активності кожного індивідуума. Але це ще зародковий етап формування. Як показують наші дослідження громадяни України двома руками «за» громадянське суспільство, необхідність розвитку демократії, демократичних цінностей. Але щойно ми починаємо переходити на вивчення конкретних механізмів і норм формування демократичного громадянського суспільства, одразу починають виникати протилежні тенденції, які говорять про те, що в суспільстві ще не сформоване до кінця розуміння, що таке демократія.
— Як би ви оцінили стан соціальної напруженості в суспільстві?
— У народі кажуть: де тонко, там і рветься. Напруженість локалізована у найбільш больових точках. Але ефекту кинутого у воду камінця, коли ця напруженість поширюється на суспільство загалом, не спостерігається. Оскільки не сформовано нерозривність громадянського суспільства. Сьогодні формування громадянського суспільства відбувається і зверху, і знизу. Це, напевно, характерне для багатьох країн. Але в Україні вектор формування зверху сьогодні дещо переважає. Оскільки це є однією з умов визнання України як демократичної і європейської країни, умов певної фінансової допомоги й інвестицій. І цей тиск зверху частково заважає нормальному формуванню громадянського суспільства знизу.
— Певні опозиційні сили в Україні мають намір провести у вересні масові акції протесту. Чи може, на вашу думку, відбутися в Україні «велика вереснева революція»?
— Я думаю, що революція не відбудеться. Тому що за всіма законами революції для неї необхідні певні умови. В Україні їх сьогодні не існує. Прикладом може слугувати акція «Україна без Кучми», яка мала фактично ті ж цілі та базувалася на принципі масових протестів. Незважаючи на те, що в міру її розвитку, поширення інформації про неї, негативна оцінка населенням акції зменшувалася, проте кількість її активних прихильників практично не збільшилася. Тобто до якихось революційних дій ця акція не призвела і не могла призвести через відсутність тих об’єктивних і суб’єктивних умов, яких в Україні і тоді не було, і нині також немає. І взагалі вересень за усіма нашими соціологічними дослідженнями, коли ми виміряємо соціальне самопочуття, рівень задоволенням життям, своїм матеріальним становищем, — це пік позитивної налаштованості громадян. Це пов’язане з тим, що вересень — це збір урожаю, і для України, в якій частина людей виживає за рахунок цього, для частини — це закінчення напруженої праці, більш високий рівень життя, наявність більш дешевих продуктів харчування, це важливо. Тому вересень — це пік позитива. Тому, я думаю, що вересень і цього року за своїми об’єктивними показниками не дасть підстав для сильних революційних хвилювань. Хоч я не виключаю протестів. До речі, за нашими дослідженнями протягом останніх п’яти років все більше зростає кількість тих, хто готовий брати участь у демонстраціях, акціях протесту, але в рамках законних, дозволених форм, і зменшується кількість тих, хто готовий іти на незаконні форми протесту.
— Чи існує в українців національна ідея, національна мрія?
— Над цим запитанням я думаю досить давно, протягом, напевно, останніх десяти років. І на етапі всіх цих роздумів і під враженням усіх соціологічних даних за цей час, у мене визріла думка, що, за великим рахунком, на макрорівні, національна ідея у всіх країн одна. Вона може бути в різних словах, різних понятійних категоріях, але вона одна. Ця побудова суспільства, в якому кожна людина може почуватися комфортно, почуватися людиною, по відношенню до якої дотримуються її права, у якої є свобода, і про яку піклується та держава, якій вона доручила турботу про себе. Навіть за радянських часів комуністичну ідею формулювали так само — побудова суспільства загального добробуту, загального благоденства. Американська ідея така ж — високий матеріальний добробут і необмежені можливості для кожного члена суспільства. І в тих країнах, які сьогодні визнано країнами з найбільш високим рівнем життя населення, також аналогічно сформульовано ідею. Спроба сформувати у нас ринкове суспільство з людським обличчям — це, фактично, втілення тієї ж ідеї.
— Чи можна стверджувати, що 11 років незалежності української держави стали для нашого суспільства ще й роками незалежності від самої держави?
— Тут є величезна частка правди. Вона полягає у тому, що держава не поклала на себе повною мірою відповідальність за соціальну підтримку, за адаптацію населення до нових умов життя. Особливо це стосується людей старшого покоління. Вони себе відчувають покинутими з боку держави.
З другого боку, позитивним моментом у значенні турботи держави я вважаю сучасну молодіжну політику. Можна говорити, що недостатньо коштів виділяється, але втім, державні структури сьогодні піклуються про це покоління. Вони розуміють, що йому складно.
Питання про незалежність громадян від держави має два рівні: політичний і рівень реального втілення. У реальному втіленні можна сказати, що величезна частина населення знаходиться у стані незалежності від держави, вона вчиться жити і виживати самостійно. І серед молоді, в основному, ми відзначаємо зростання надії на свої власні сили і зменшення орієнтацій на те, що держава повинна про них потурбуватися. У той же час на політичному рівні цілий ряд прийнятих програм не дозволяє сказати, що сьогодні держава не турбується про своїх громадян.
СПІВДРУЖНІСТЬ КОНКУРЕНТІВ
— Напередодні виборів багато говорили про продажність соціологів і замовлені дослідження. Розкажіть, як соціологічні кампанії заробляють гроші? Яких замовлень більше: вітчизняних чи зарубіжних, політичних чи соціальних?
— Я би до цього переліку додала ще й маркетингові замовлення. Тому що ті маркетингові компанії, які існують, мають соціологічну традицію і виросли «з соціологів», і користуються тими ж методами. І провідні соціологічні кампанії переважно об’єднують політичні, соціальні і маркетингові дослідження. У різних пропорціях, у різних сегментаціях. Тому що за маркетингові дослідження найкраще платять, на політичні попит пов’язаний із певними періодами активності чи з наявністю якихось замовлень. Соціальні найменше оплачувані і найменше сьогодні запитані з погляду готовності платити за них гроші. Але суспільство сьогодні формує дуже велике замовлення на соціальні дослідження.
Стосовно політичних досліджень замовлення надходять «хвилеподібно». І тут замовники є і вітчизняні, і зарубіжні. У маркетингових досліджень замовник переважно зарубіжний. Вітчизняні компанії якщо й замовляють дослідження, то або невеликі за обсягом, або це компанії не зовсім вітчизняні (СП, компанії із зарубіжним капіталом). Це пов’язане і з фінансовою ситуацією вітчизняного бізнесу, і з відсутністю традицій побудови розвитку підприємства, відштовхуючись від тих чи інших досліджень ринку.
Що стосується політичних замовлень, то тут ситуація трохи дивна. Фактично сьогодні не існує конкуренція соціологічних структур щодо замовлень на політичні дослідження. А багато компаній працюють на конкретну політичну силу. Грубо кажучи, політична сила купує ту чи іншу соцслужбу та її дослідження, тим самим мимоволі певним чином впливаючи на результат. І оскільки це відбувається внаслідок або особистих зв’язків, або якихсь корпоративних інтересів, або вибору за принципом «довіра без відкритої конкуренції», то це саме той момент, який заважає нам сказати, що в Україні відбувається цивілізований вибір.
За соціальними дослідженнями вибір компанії відбувається на основі тендерів. У багатьох тендерах беруть участь основні соціологічні компанії — УІСД, Центр «Соціальний моніторинг», КМІС, СОЦИС та інші структури. Іноді ми виступаємо всі разом у боротьбі за те чи інше дослідження. Це вже конкуренція. Але для повної її цивілізації нам не вистачає зворотного зв’язку: чому, наприклад, віддали перевагу тій чи іншій компанії, за якими параметрами здійснювали цей вибір? Тут конкуренцію між соцфірмами до кінця не сформовано, тому що вона стосується тільки цього невеликого сегмента досліджень.
Нічого доброго у боротьбі за тендери нам не дають ще й непрофесійні структури. Або ті структури, які є посередниками, — тобто ті, хто, отримуючи те чи інше замовлення, потім шукають, кому замовити власне збір інформації, а самі забезпечують тільки аналітичну частину.
Тому, якщо підіймати питання, про те, чи існує конкуренція між соцслужбами в Україні, то, з одного боку, — так, існує. А з другого, у професійних компаній переважає вектор, швидше солідарності, співдружності, ніж конкуренції. Це пов’язано з тим, що соціологічних компаній в Україні не так багато. Ця солідарність виявляється формально у вигляді Соціологічної асоціації, де ми захищаємо одне одного процесом добровільної акредитації компаній, що є своєрідним знаком якості, гарантією професіоналізму тієї чи іншої соцслужби, і на неформальному рівні, що яскраво виявляється у наших спільних прес-конференціях, спільній презентації даних. Тобто, тут ми виступаємо не як конкуренти, а швидше як конкуруючі партнери, оскільки у кожного є свій інтерес, у тому числі й науковий. Але нам також цікаве і зіставлення наших даних, підтвердження свого професіоналізму порівнянням наших тенденцій в опитуваннях з іншими (якщо ми довіряємо організації-конкуренту як професіоналу, для нас важливо, щоб наші дані були близькими).
Я думаю, що згодом конкуренція посилюватиметься. По-перше, сьогодні готують набагато більше професійних соціологів, які проходять непогану підготовку і стажування, в тому числі й за кордоном. Також, на мою думку, збільшуватиметься і кількість соціологічних організацій. Це нормальний процес, він відбувається у багатьох розвинених країнах. Ми його не боїмося, і чим швидше він відбуватиметься, тим краще буде для самої соціології і для суспільства.
— Чи можна стверджувати, що в Україні вже існують соціологічні фірми, для яких репутація дорожча за лояльність?
— Цілком однозначно. Були спроби замовлення передвиборних досліджень від певних політичних сил. І коли в процесі обговорення і підтвердження нами нашого професійного рівня, надходила маленька пропозиція від замовників: «Але ми б хотіли, щоб ви показали певний результат стосовно нашої політичної сили», ми одразу припиняли цю розмову. Тому що якщо компанія хоче працювати довго і стабільно, у неї немає ані найменшого бажання компрометувати себе. Сьогодні професійний соціолог, який розуміє роль соціології в суспільстві, уболіває за соціологію, ніколи не піде на це. Я можу сказати цілком однозначно, що всі соціологічні структури, які є членами Соціологічної асоціації, сьогодні набагато більше піклуються про своє реноме і авторитет, ніж про заробіток шляхом підриву цього авторитету.
— Чи котирується українська соціологія в світі? Чи відповідають наші дослідження світовим стандартам?
— Це дуже складне і для мене трохи болюче питання. Тут існує декілька проблем: з одного боку, українська соціологічна школа на сьогоднішній день у західному світі сприймається як уламок радянської школи і знаходиться частково в тіні російської школи. І фактично обличчя свого українська сучасна соціологія в світі не має. Ця проблема, зокрема, пов’язана з розвитком соціології як теоретичної науки, а це, в свою чергу, пов’язане з фінансуванням і соціальним запитом з боку суспільства. Сьогодні дуже мало робіт теоретичного характеру, які б дозволили сформувати українській соціології своє обличчя. Я, напевно, не зможу назвати сьогодні жодної соціологічної школи. У нас є яскраві соціологи, яскраві особистості, вчені. Наприклад, Євген Головаха. Але сказати, що у нього є свої школи, групи послідовників, молодих вчених, ми не можемо. Те ж саме можна говорити і про інших яскравих соціологів. Тобто коли ми сьогодні зустрічаємося із західними колегами, вони знають тільки окремих осіб, окремі імена.
Тут є ще одна проблема — мовна. Англійською, німецькою мовами робіт українських соціологів практично немає. Ми сьогодні не маємо традиції кращі роботи того ж академічного Інституту соціології перекладати тією чи іншою європейською мовою, публікувати її та поширювати за кордоном. Усе це говорить про нашу слабкість у порівнянні із західною соціологією.
З другого боку, коли стикаєшся із зарубіжними колегами на семінарах, симпозіумах і починаєш їм розповідати про те, який у нас величезний потенціал, наскільки сьогодні професіонально працюють багато соцслужб, що практично всі провідні соціологи володіють сьогодні всіма передовими соціологічними методиками, що все це робиться відповідно до світових стандартів, то все це викликає здивування: ви це вмієте? А потім досить часто переростає у різні форми співпраці. Але все це залишається, на жаль, на індивідуальному рівні.
