Ще до останніх подій на Кавказі в російському сегменті інтернету можна було знайти безліч військово-політичних «сюжетів», автори яких розглядають особливості «визвольного походу» в Україну. Однак не відстають газети і часописи. Зокрема, в «Независимом военном обозрении» (№22, 2008 р.) якийсь Володимир Іванов опублікував статтю з кричущою назвою «Написано сценарій нової битви за Севастополь» з підзаголовком «Аналітики, які обслуговують Пентагон, твердять, що перемога дістанеться Росії». А для переконливості автор подав світлину декількох російських малих протичовнових кораблів біля причальної стінки в Севастополі з коментарем: «Російський флот наїжився».
Посилаючись на одну з численних аналітичних структур США RAND Corporation і називаючи її «володаркою дум» офіційного Вашингтона, пан В. Іванов озвучує заповітне: «...якщо Росія вирішить відібрати Крим в України, то ця акція неминуче закінчиться на її користь».
Такі видання, як уявний незалежний «огляд», часто використовуються як «зливний бачок» для потрібної тим чи іншим політикам псевдоінформації. Від статті В. Іванова також за версту відгонить «заказухою», причому вельми халтурною, незважаючи на всі посилання на RAND Corporation, яких середній читач усе одно перевірити не зможе. Причому В. Іванов говорить про найсерйозніший геополітичний захід, спроможний приголомшити світ, як про щось дрібне й незначне: «Росія вирішить відібрати Крим» — немовби йдеться про іграшку в дитячій пісочниці.
Зрозуміло, що замовили черговий раз «полякати» Україну в контексті явного небажання Москви виконувати міждержавний договір 1997 р., який передбачає виведення Чорноморського флоту з української території після того, як дія цієї угоди закінчиться 2017 року. Проте, може, вже тоді замовники статті знали, що Росія воюватиме на Кавказі і опус В. Іванова потрібно розглядати саме в цьому контексті — Грузія перша, Україна — друга?
Так чи інакше, В. Іванов, заявляючи про те, що RAND Corporation «обслуговує Пентагон», демонструє повне нерозуміння специфіки роботи американського експертного співтовариства. У США існують сотні аналітичних центрів, між якими йде конкурентна боротьба. Пентагон не має якихось раз назавжди закріплених за ним аналітичних структур у дусі «постачальника двора Його Імператорської Величності», який працює з тією чи іншою августійшою родиною протягом сторіч. Пентагон може вислуховувати думки безлічі людей і корпорацій, але ухвали приймає сам.
Тим більше, що непогрішимих аналітиків не існує. Не найгірша в світі американська розвідка з її аналітичною базою «проспала» декілька важливих світових подій, зокрема, ісламську революцію в Ірані, розпад СРСР і навіть напад терористів на США 2001 року.
В. Іванов захоплено переказує низькопробну «писанину» анонімних американських авторів: «Росія анексує Севастополь і окупує острів Тузла. Це дасть їй можливість контролювати Керченську протоку, якою з Кубані на територію України пройде наступ російських військ. Із Новоросійська до Криму буде переправлено десант, висадку якого прикриє російський флот, що базується в Севастополі».
А далі В. Іванов запитує: «...чи захочуть США в такій ситуації самі захищати суверенітет України і посилати їй на підмогу своїх солдатів? Вашингтону буде досить складно пояснити американським громадянам насущну необхідність подібного кроку для національних інтересів Сполучених Штатів». Далі, пан Іванов починає зливати давно відому в Криму пропаганду, показуючи, «звідки ноги ростуть», зокрема, розповідає казки про міфічний референдум у Севастополі, де нібито 99% (!) мешканців Севастополя висловилися проти вступу України до НАТО (насправді це були не мешканці, а члени КПУ і споріднених організацій...)
Ці легенди Криму від постійного повторення зацікавленими силами не стають менш фантастичними. У тому числі й легенда про те, що Хрущов «розчерком пера» 1954 р. особисто передав Крим Україні. Деякі «акини» додають, що після активної дегустації вірменського коньяку. Іванов додає, що українські керівники із ЦК КПУ нібито шантажували Хрущова участю у репресіях в УРСР та обіцяли розголосити зміст наявних у них документів. Очевидно, секретарі ЦК КПУ бігали навколо Хрущова з розстрільними вироками, де був і його підпис, і кричали: «Микито! Віддай Крим, а то — закладемо!»
Слава Богу, що свої убогі пізнання, розраховані на таких же убогих читачів, В. Іванов не приписує RAND Corporation. Адже 1954 р. Хрущов ще був дуже слабким політично й не міг одноосібно вирішувати такі питання, як питання про Крим. Але 1954 р. ще ніякого викриття репресій не було, це станеться 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС. Так що нічим було шантажувати, тим більше, що практично все керівництво КПРС у цьому сенсі мало рильце в пушку, та й у ЦК КПУ безгрішних не було. Українські партократи, при всіх їхніх загальнокомуністичних і регіонально специфічних вадах, були явно не ідіотами, щоб вилазити з таким «шантажем» 1954 р., коли ще всі клялися ім’ям Сталіна. Українські партійні бонзи не були самогубцями, Хрущова не шантажували й Криму не прохали. Так що свої вигадки пан Іванов може розповідати друзям за «чаркою чаю».
Потім В. Іванов виконує традиційну «арію» про «кримськотатарську загрозу». Тут тобі й «вахабітські батальйони» на Ай-Петрі та Мангупі, в Алушті та Симеїзі, там же — «тайники зі зброєю», «терористи з Меджлісу» та інша пропагандистська дурниця, на зразок мрії молодих татар «виселити всіх інших із півострова».
При цьому головним експертом пана Іванова з кримського питання виступає відомий радикал, який займався не менш відомим угрупованням «Прорив», Олексій Добичин. При такому експерті й експертиза відповідна. Добичин переплюнув навіть товариша Грача, лякаючи «косовським сценарієм у Криму», відокремленням Криму від України (але вже не на користь Москви) і так далі... Але дещо в пережитому спічі Добичина вразило, зокрема, його оцінка кримських татар: «...вони дійсно є корінним народом».
Крига скресла, панове присяжні засідателі! У вустах російського шовініста таке визнання дорогого коштує! Мої вітання Мустафі Джемільову та Рефату Чубарову! Може, це навіть не лише особиста думка Добичина... Але, звичайно ж, від страшної картини, намальованої головним проривником, може врятувати кримських нетатар лише Чорноморський флот Російської Федерації. Що й було потрібно довести. Зрозуміло, Добичин сподівається, що флотом у Криму Росія не обмежиться.
Наостанок В. Іванов «утішив» кримчан тим, що навіть у разі перемоги Москви миру і благоденства в Криму чекати не випадає. Це — точно! За картиною, представленою автором, у разі воєнних дій у Криму, на півострів чекає багато десятиліть терористично-партизанської війни, кривавий хаос і безвихідь. Тому елементарне питання, яким так чи інакше зацікавиться кожна психічно здорова людина: а чи варто міняти нинішнє мирне, більш чи менш спокійне і відносно забезпечене життя в Українській державі на безглузде, безжалісне і безперспективне протистояння, яке пропонується російськими «мислителями»?
І ще не менш елементарне запитання: а чому російських аналітиків ситуація в Криму і Севастополі хвилює куди більше, ніж у Нечорнозем’ї чи на Далекому Сході? Невже це дійсно — національно-традиційне? Адже не мною помічено, що росіянина проблеми «лінчування негрів у Америці» завжди хвилювали більше, ніж безладдя на рідному заводі або бруд у під’їзді власного будинку...
Висловитися про животрепетне не проминув і відомий телеведучий російського Першого національного каналу Максим Шевченко. Стурбований ситуацією в українському місті Севастополі, Максим запропонував створити цілу структуру, що іменується Інститут Севастополя. На превеликий жаль, усе ж таки бідна у цих людей фантазія, яка й штовхає до плагіату. Вже дуже нагадує запропонований неоціненний геополітичний витвір Костянтина Затуліна — Інститут країн СНД (якщо вимовляти все повністю, з розшифровкою абревіатури СНД, то виходить досить кострубато, проте, насильство над російською стилістикою цих добродіїв ніколи не лякало).
Чим же міг і чим реально займається затулінський інститут (між іншим, довгий час, як стверджують, фінансувався урядом Москви)? В ідеалі такому інституту слід було сприяти, передусім, збереженню добрих почуттів жителів колишнього СРСР, а нині громадян незалежних держав, один до одного. Підтримувати ініціативи, направлені на культурне та інформаційне, освітнє, наукове спілкування країн СНД. Нарешті, освічувати широкі маси росіян на предмет історії та культури Грузії, України, Казахстану, Вірменії та ін. Сприяти тому, щоб СНД ставало схожим на Британську співдружність націй, де Лондону вдалося налагодити нормальні відносини зі своїми колишніми колоніями. Настільки нормальні, що в таких цілком незалежних державах, як Австралія, Канада, Нова Зеландія та ін., главою держави за традицією досі вважають британську королеву. Британці цілком мирно та із взаємною симпатією співіснують у рамках Співдружності, скажімо, з тією ж Індією, незважаючи на століття жорстокого колоніального правління Лондона (досить пригадати знамениті картини Верещагіна, на яких британці карають полонених індійських сипаїв, повстанців, прив’язуючи їх до гармат та вистрілюючи крізь нещасних ядра). Таку спадщину минулого подолано, а тому, до речі, і проблем з англійською мовою в Співдружності не виникає...
Ось би Інституту країн СНД оформити Кості Затуліну відрядження до берегів Темзи, щоб він там і запитав гордих синів Альбіону, як їм так вдалося з усіма скривдженими їхньою владою в минулому помиритися! А замість цього Затулін, інколи на пару зі своїм патроном, московським бургомістром, інколи сам, підгортає українські міста та села в Криму, і після кожного їхнього візиту мир та спокій з-під олив кудись випаровується, населені пункти починає морозити, вулицями бігають активісти з витріщеними очима та психопатичними лозунгами, а у вікна ідейних опонентів летять каміння. Проте і тут не вдається вийти з-під влади традиції, у даному випадку, радянської.
Російський історик Марк Солонін не без гумору описує в своїй статті «СРСР — Фінляндія. Від мирного договору до війни», як у 1940 р. радянські товариші у фінській столиці Гельсінкі «вигадали» благозвучну контору «Суспільство миру та дружби з СРСР». Здавалося б, хороша справа, мир, дружба та різна інша «культурка». Але в архівах Комінтерну збереглися звіти кураторів цієї «доброзичливої» організації, в яких товариші комуністи з партійною прямотою розповідають про те, що відбувалося за фасадом дуже і дуже культурної діяльності. Ось, наприклад, фінський комуніст Лааксо Ейно рапортує московським товаришам: «У нашій організації працювала профспілкова, жіноча, військова секція, але робота останньої була вельми обмеженою та полягала переважно в зв’язках із армією, в придбанні декількох одиниць зброї, вибухових речовин та добуванні важливих військових секретів...».
Чудеса та й тільки, навіщо структурі, яка займається «миром і дружбою», потрібні зброя, вибухові речовини й важливі військові секрети? А 7 серпня 1940 р. у місті Турку «дружелюбна» контора організувала «мирну демонстрацію», внаслідок якої загинуло четверо озброєних поліцейських. Але комінтернівські вожді розраховували на більше і тому з жалем констатували: «...партії не вдалося перетворити цю організацію на таку силу, яка зломила б хребет фінській буржуазії». «Така ось трапилася скорботна невдача — «Суспільство миру та дружби» не змогло «зломити хребет», — іронізує Марк Солонін.
Отже і затулінський «Інститут країн СНД» було б доцільніше назвати «Інститут створення проблем країнам СНД». Після того, як Костянтин Затулін був чергового разу позбавлений його святого права займатися дружньо-інтеграційними провокаціями на півдні України, російський телеефір та його філіали в Криму і Севастополі вчинили гучний «плач на ріках Вавілонських» — до «пристрастей по Костянтину» підключилися представники журналістської братії, які пишуть, показують та розповідають. І треба сказати, що не без успіху — адже необізнану людину може пройняти скупа чоловіча сльоза, викликана «неймовірними стражданнями» пана Затуліна, залишеного без звичних політичних розваг.
Але святе місце пустим не буває, чи не так? Де впав один боєць, встане інший, і тепер, схоже, Макс Шевченко готується зайняти місце Кості Затуліна. Особисто я не сумніваюся, що ідея Максима Шевченка навряд чи вийде за межі, окреслені старшим товаришем, і запропонований телеведучім Інститут Севастополя (очолений, ясна річ, ним особисто) просто додасть клопоту компетентним органам України, нічого не додавши до вже існуючої, створеної московським бургомістром мережі фондів із вельми сумнівними функціями: «Москва — Севастополь», «Москва — Крим» та ін. Хіба що цих фондів з’явилося в південному українському місті так багато, що вони часто заважають одне одному, не вміючи поділити сфери впливу та задарма розтрачуючи чималі гроші. Ось, можливо, Інститут Севастополя і буде покликаний консолідувати зусилля всіх російських структур, що плетуть свою павутину на українському півдні? А при зручній нагоді — і складати плани нових «визвольних походів»?
Але тут — відносно цих походів — у Іванових, Затуліних та Шевченків є одна дуже серйозна інтелектуальна прогалина, якої вони самі не бачать. Адже США та Захід, у цілому, приречені захищати Україну, якщо Москва буде діяти так безглуздо та авантюристично, як приписують їй різні теоретики «севастопольського гамбіту».
Як відомо, в 90-і роки минулих століття і тисячоліття Україна добровільно відмовилася від третього за потужністю в світі ядерного потенціалу. За це ядерні держави в особі США, Англії, Франції, Китаю та Росії гарантували Україні захист її від будь-яких загроз суверенітету й територіальній цілісності.
А тепер уявімо, що США, Англія, Франція та Китай відмовляться захищати Україну в разі озброєної агресії проти неї. Який висновок із цього зроблять десятки країн та націй? А ось який: гарантії великих ядерних держав ламаного гроша не варті. Єдиною гарантією суверенітету й територіальної цілісності є власна ядерна бомба, ракети, снаряди. А це означає, що навіть найменші країни, не кажучи вже про великі, почнуть створювати власну ядерну потужність. За нинішніх умов — це не така вже й складна справа. Усі конвенції про нерозповсюдження ядерної зброї полетять шкереберть. Уже сьогодні необхідний потенціал для ядерного озброєння мають Аргентина, Бразилія, Чилі, Мексика, Колумбія, Венесуела, Південна Африка, Єгипет, Ізраїль, Іран, обидві Кореї, Японія, В’єтнам, Сирія, Алжир, Казахстан, Узбекистан, Азербайджан, Туркменистан, Україна, Білорусія, Індонезія, Малайзія, Таїланд, Саудівська Аравія, Лівія, Марокко, Туреччина, Тайвань. І це, ймовірно, ще не повний список.
Чи захочуть США та весь Захід жити в тотально ядерному світі, де ніхто не буде вірити ні в яку колективну безпеку, а тільки в ту, яку можна забезпечити власною ядерною зброєю? У світі, де будь-який збройний конфлікт двох або більше держав із 90% імовірністю приведе до обміну ядерними ударами, адже ж радіація, важкі метали та інша гидота кордонів не знають? Відмову Заходу захищати країну, яка добровільно відмовилася від атомної зброї, буде означати її (атомної зброї) переможний хід по всьому світу. Із відповідними наслідками для всього цього світу. Тому перш ніж складати різні «гамбіти», слід подумати про це.
А тим, хто пристрасно обговорює, як хтось «великий» задавить когось «маленького», спираючись на переважаючий потенціал, хотілося б нагадати слова товариша Сталіна про те, що якби все вирішувалося тільки потенціалом, то і воєн у світі не було б: конфліктуючі сторони просто порівнювали б свої потенціали, і той, у кого він менший, оголошував би про свою капітуляцію. Подібного підходу у світі не спостерігається. За зрозумілою причиною: досвід історії вчить, що такий принцип не спрацьовує.
До речі, динозаври також були великі. І навіть дуже. Але всі вимерли.
