Візьмемо, наприклад, останні економічні укази Президента.
Зокрема — про введення єдиного дозвільного документа для заняття бізнесом
— ліцензії, про заснування кредитно-гарантійної установи, про нові правила
отримання міжнародної технічної допомоги, про деякі питання діяльності
промислово- фінансових груп (ПФГ) тощо.
Читаєш ці документи, і важко звільнитися від думки, що
все начебто правильно: і те Президент спростив, і тим допоміг, і те упорядив
і полегшив. Однак є в усіх цих документів зворотний бік медалі, друге,
так би мовити, дно. Головне в них те, що викликані вони нічим іншим, як
розгортанням президентських перегонів. І тим, що 28 червня закінчується
термін дії пункту 4 Перехідних положень Конституції, який дає Л.Кучмі право
видавати укази з економічних питань, неурегульованих чинним законодавством.
Видаючи останні укази, Президент просто поспішав ще хоч щось зробити для
себе і своїх, назвемо їх м'яко, союзників. І робив він це з ряду причин.
По-перше, тому, що хоч би скільки він не висловлювався за продовження згаданого
права, хоч би скільки не підтримували його всякі там УСПП і партії-сателіти,
але якщо Верховна Рада не захоче розглядати це питання, то воно, як-то
кажуть, відпаде саме по собі. У Конституції не передбачено, що право Президента
видавати економічні укази може навіть обговорюватися, не те що продовжуватися.
По-друге, більшість політиків і просто розсудливих людей
вже зрозуміли, що «указне» право Президента протягом останніх трьох років
було однією з основних причин протистояння між законодавчою і виконавчою
гілками влади. Пункт 4 Перехідних положень Конституції, по суті, забороняв
і зараз забороняє Л.Кучмі вторгатися своїми указами в чинне законодавче
поле в галузі економіки. Але, як часто в нас буває, не був передбачений
дійовий механізм відповідальності, що включається в тому випадку, коли
Президент час від часу впадав у раж «ринкового реформування» і втручався
в чужі повноваження. Ні, спосіб підправити Президента у Верховної Ради
був — швидко розглянути внесений паралельно з виданням указу відповідний
законопроект. Але цей «риф» Банкова навчилася обходити блискуче — завалювала
парламент сотнями законопроектів з помітками «терміново» і «першочергово»,
а потім «підкидала» якесь політичне питаннячко. І за рідким винятком депутати
«наживку» заковтували і починали азартно тицяти один одному дулі, забуваючи,
хто в цей час і як хазяйнує в країні. А якщо вони все ж приймали якийсь
закон, Л.Кучма накладав на нього вето і, маючи частину «підгодованих» обранців,
мав і потрібний результат. Вето не долалося, а указ приносив дивіденди.
Таким чином, парламент і Президент, часто переслідуючи протилежні цілі,
мали і об'єктивну законну підставу для того, щоб робити кожен своє.
По-третє, не було способу відокремити укази, що дійсно
регулювали економічне життя в тих питаннях, де не було потрібних законів,
від указів, які змінюють чинне законодавство. Наслідки цього були і залишаються
жахливими. Мало того, що Л.Кучма в такий спосіб за держрахунок «дякував
за хорошу службу собі, любимому» тимчасовикам-лобістам, олігархам, «касирам»
тощо. Його укази здебільшого створювали той самий бич для потенційних інвесторів
і кредиторів України, який вони назвали «нестабільним законодавством».
Ну який, скажіть, дурень надовго інвестує в країну хоч цент, якщо вкладати
він буде згідно з законом, а Президент його скасує своїм указом? Або навпаки
— вкладе за указом Президента, який згодом скасує парламент і таким чином
змінить правила гри? Та ніхто, окрім хіба що тих, хто сподівається по-швидкому
зірвати куш, користуючись близькістю до когось із фаворитів з президентського
оточення. Навіть світові монополісти-виробники, не бажаючи втрачати українські
ринки внаслідок їхніх розмірів, і то говорять про величезні ризики для
ведення справ в Україні і про «форс-мажорні обставини», викликані не стихійним
лихом, а грошовими апетитами можновладців. Це зрозумів навіть МВФ зі Світовим
банком, коли зажадали, щоб умови кредитування обов'язково були узгоджені
з парламентом. Такий уже Захід: там розуміють, що найвищу легітимність
має тільки ухвалений парламентом закон, а не чийсь указ. В Україні, як
бачимо, цьому вчилися три роки…
І нарешті, по-четверте, багатьох не може не насторожити
відверто прикладний — передвиборний — характер згаданих останніх указів
Президента. При найближчому розгляді всі вони мають виконати триєдине завдання
поточного моменту. Політичне — ще раз підтвердити реноме Л.Кучми-реформатора.
Соціально-політичне — розширити обіцянками соціальну базу підтримки Кучми-кандидата
в президенти за рахунок підприємців, найбільш активної і мобільної частини
суспільства. І нарешті головне — економічне — зосередити в руках виконавчої
влади якомога більше додаткових вільних грошей. Вони потрібні і для розв'язання
невідкладних соціальних проблем, без чого зліпити з Л.Кучми образ «народного
захисника» не можна навіть у божевільні. І для відвертої купівлі союзників
— партій, громадських рухів, окремих політиків, діячів культури і мистецтва
— своїх і заїжджих.
Елементарне зіставлення текстів президентських витворів
з нормами чинних законів підтверджує старий «гріх»: всі укази вторгаються
так чи інакше в законодавство — податкове, про підприємництво, про характер
і правила міжнародних відносин тощо. А це, повторюю, є чергове порушення
Конституції, яке парламент, теж охоплений передвиборною лихоманкою, навряд
чи скоро виправить. І козирі знову опиняються в руках виконавчої влади,
оскільки саме вона за цими указами отримує право і видавати ліцензії та
кредити бізнесменам, і встановлювати податкові пільги та інші привілеї
ПФГ і давачам міжнародної допомоги. І отримувати додаткові гроші, як-то
кажуть, «на шару». Адже навіть такий довго очікуваний дрібними і середніми
бізнесменами указ про єдину ліцензію на практиці означатиме одне: треба
знову ставати в чергу і платити за нову ліцензію, «забувши» про колишні
витрати на старі ліцензії, сертифікати, патенти тощо. А виконавча влада,
окрім того, що одержить гроші, зможе і «проконтролювати» цю чергу відповідно:
ці «свої» — отже, отримуйте, ці сумнівні, а відтак, почекають, поки не
порозумнішають і не зрозуміють, що саме Л.Кучма — той реформатор, якого
треба повторно звести на престол. Не даремно ж нинішній голова СБУ Леонід
Деркач, коли був головою Держкоммитниці, казав, що може взяти будь-якого
бізнесмена і перевірити, як той живе — «гарно чи нормально».
І хто може гарантувати, що «нормувальники» з президентського
оточення й Кабміну не поставляться і до ПФГ, і до міжнародної допомоги
за тією ж схемою: хочеш пільги — присягайся у вірності і давай гроші? Відповідь,
по-моєму, ясна.
Є серед останніх указів і приголомшуючий за своєю відвертою
спрямованістю проти опонентів Президента, наприклад ЗМІ. Цей указ дає право
місцевим органам встановлювати додаткові податки і збори на доходи від
реклами. Для недержавних і — головне — некучмівських ЗМІ цей указ означає
одне — повільну смерть через відсутність коштів. Рекламний ринок, який
і без того після російської кризи нагадує шагреневу шкіру, — одна з небагатьох
підмог для мас-медіа. І якщо вилучити з нього додаткові кошти до різних
бюджетів, то ЗМІ залишається або сідати на чийсь гаманець, або просити
бюджетних дотацій і кредитів. На яких умовах можливе і те, й інше, пояснювати,
сподіваюся, не треба.
А якщо додати до сказаного і запланованого Банковою бажання
Нацбанку обмежити розрахунки готівкою сумами не більше 3 тис. грн., якщо
пригадати «тимчасове» — з 1 червня до 31 грудня цього року — підвищення
в 10 разів плати за користування радіочастотами, то зрозуміло, чого вимагають
і від ЗМІ, і від бізнесменів, і чий гаманець у державі буде найтугішим,
і як він буде використовуватися.
Напередодні дати, коли Л.Кучма залишиться «безуказним»,
думки політиків і підприємницьких кіл з цього питання, втім, розділилися.
Заступник голови партії «Реформи і порядок» Сергій Соболєв упевнений, що
«після 28 червня в Україні буде національне свято — закінчення права Президента
видавати економічні укази». Лідер руху «Відкрита політика» Анатолій Матвієнко
підводить під непродовження цього права теоретичну базу: мовляв, не маючи
можливості керувати економікою в ручному режимі, Л.Кучма змушений буде
радитися з економічних питань з парламентом, зникне законна база для протистояння.
Однак є й інші сили, які думають інакше і вимагають залишити
Л.Кучмі його права. Більш того, дружно об'єднуються навколо його кандидатури
на президентських виборах і закликають інших зробити те ж саме. І якщо
з олігархами і фаворитами все зрозуміло (як чітко сказав Віктор Медведчук
на з'їзді об'єднаних соціал-демократів, «нашій партії потрібен такий президент»),
то позиція інших дивує. Хоча б тому, що незрозуміло, як все ж можна за
п'ять місяців, які залишилися, створити «мудрого державного діяча» з людини,
яка своєю п'ятирічною діяльністю довела, що навіть Леонід Кравчук порівняно
з нею — успішний президент. Ось тому і закрадається підозра, що всі ці
дрібні і розколені партії, слабкі громадські рухи, нестійкі бізнесові структури,
які виступили з беззастережною підтримкою Кучми-кандидата, бояться аж ніяк
не «червоного реваншу». Вони просто або хочуть забезпечити себе від «наїздів»
з боку держави, або не втрачають надії поживитися за рахунок передвиборного
гаманця. От і почався такий собі загальний похід «по бабки». Момент такий
— справді можна «зрубати по-легкому».
Ціну ж такої «підтримки», схоже, не знають тільки в президентському
оточенні. Або всі знають, але сподіваються, що загальний «одобрямс» дезорганізує
пересічного українця, якого на Банковій, як і раніше, тримають за «лоха».
Однак і надія, що народ таки розбереться, «хто is who»,
залишається. Як-не-як, а ми ж — частина колишньої «найбільш читаючої країни».
Та й живемо ми все ж в Україні часів Л.Кучми, а не когось іншого.
Вражає і водночас ображає інше: з якою легкістю чимало
«діячів», бажаючи поправити власне матеріальне становище, присягаються
Кучмі і при цьому прикриваються інтересами України. Вона-то тут причому
— нещасна, загнана за останні 5 років на задвірки цивілізації, відкинута
в безпросвітні злидні і загальне убозтво державної думки і державних дій?!!
У риторичності цього запитання, в брехливості відповіді на нього тих багатьох,
хто вирушив у похід за грошима, і криється найбільша безнадійність щодо
перспектив країни. А так — усе нормально…
