Згідно з твердженнями більшості експертів, у нинішніх президентських перегонах два явні лідери — Віктор Янукович і Віктор Ющенко. І поки що, зважаючи на весь список висуванців, які претендують на високе звання українського президента, так воно і є.
Усі міркування про перспективи, стратегії, шанси цих двох фаворитів виборчої кампанії найчастіше грунтуються на їхньому зіставленні. Починаючи від політичного темпераменту, ресурсів, оточення та закінчуючи регіонами потенційної підтримки. Із політологічного погляду, такий похід цілком виправданий. Оскільки саме зіставлення, поляризація позицій робить цих фігурантів яскравішими, привабливішими або відштовхуючішими для виборців. Тобто полегшує вибір останніх. Наочний приклад складнощів вибору між «близнюковими» пропозиціями — західні двопартійні демократії.
Проте парадокс крокуючої Україною президентської виборчої кампанії полягає в тому, що відмінності між двома конкуруючими лідерами аж ніяк не настільки великі, як це намагаються подати політтехнологи обох команд. Навпаки, велика кількість схожих якостей примушує замислитися — між чим і чим доведеться вибирати українському виборцю в жовтні 2004 року?
ПАРАДОКС №1. ПРАВИЛО СТАРТУ
Хоч iз якою б швидкістю та в якому б напрямі набирала обертів політична історія, у ній завжди присутні традиції. Вони можуть мімікрувати, видозмінюватися практично до невпізнання, видаватися за нові, але присутні практично завжди. Традиції — м'язи організму влади, а виборча кампанія найбільш зримо виявляє його загальний стан, демонструючи тонус владних відносин, занепад чи, навпаки, зміцнення традицій.
Президентська виборча кампанія, будучи окремим випадком просування ієрархічними сходами влади, також схильна до всесвітнього правила бюрократичного тяжіння. У цьому випадку ми можемо спостерігати прояв «традиції старту». В не такі далекі радянські часи лише в не зовсім здоровій голові секретаря райкому могла народитися думка про припустимість одномоментного пересідання до крісла генсека, оскільки існувала традиція підіймання сходами партійної кар'єри. По них можна було рухатися з різною швидкістю, але існувало непорушне правило: дуже широкий кар'єрний крок загрожує цілісності штанів.
У цей час, який прийнято називати пострадянським, традиції живі, як ніколи раніше. Здебільшого змінилися вивіски, позначення, але не суть політичного процесу. Найвища посада в країні тепер має назву президентської, дещо трансформувався механізм просування до неї, розширився спектр необхідних ресурсів. Але правило старту залишилося незмінним. Тепер ідеальним стартовим майданчиком для майбутнього президента вважається посада прем'єр-міністра. Якщо, звісно, чинний президент не претендує на продовження повноважень.
З огляду на це, слід визнати: хоч як би протиставляли двох лідируючих кандидатів — В. Януковича і В. Ющенка, — навряд чи хтось зможе заперечувати, що вони мають таку важливу спільну рису, як досвід перебування в одному й тому самому прем'єрському кріслі. Тільки з деякою часовою різницею. Тому один виступає з майданчика нинішнього прем'єра, інший — екс-прем'єра.
Перебування на виборчій сцені лідерів «слабких», кишенькових партій, пенсіонерів, безробітних, черниць та інших представників малозабезпечених категорій населення здатне дещо пожвавити дійство, але навряд чи вплине на його результат. Як і участь у президентських перегонах інших екс-прем'єрів, за відсутності належної уваги до них впливових гравців зацікавлених поінтригувати проти лідерів забігу.
ПАРАДОКС №2. «ВІЧНИЙ» АДМІНРЕСУРС
Потенційні виборці чим далі, тим більше матимуть можливість спостерігати політичну еквілібристику у виконанні команд обох таборів. Коли досягнення уряду одного з конкуруючих прем'єрів із допомогою нехитрого префікса «не» фахівці з іншого табору перетворюють на негатив, коли програмні заяви однієї із швидкістю підліткових вугрів вискакують у виступах іншого. Шановний виборцю, не варто дивуватися. Спільний майданчик прем'єрства та стереотипність мислення не залишає місця для дозрівання оригінальних і нових думок поза контекстом адмінресурсу (в його активній чи пасивній формі).
Розрахунок простий, як у грі «в наперстки». Пересічний обиватель, по-перше, не дуже знається на сфері макроекономіки, не розцінює свій виборчий голос як капітал, а рішення про його вкладення найчастіше приймає на емоційному рівні. Який, на жаль, не має стосунку до раціонального вибору та необхідності співвідносити обіцянки з конкретикою їх виконання.
У нинішнього прем'єра В. Януковича від мажорних реляцій підвідомчих міністерських працівників про небувале зростання ВВП, можливо, й трапляється легке запаморочення. Та є одна малоприємна, але вельми серйозна обставина: ціни активно зростають. І «середній» виборець відчуває це на собі без усіляких аналітиків.
Хоч як би присипали свою голову попелом прихильники В. Ющенка, нарікаючи на нібито неозорі перспективи владних зловживань на цих виборах, та обставина, що їхнім союзником виступає ностальгія, створює їм вельми серйозний ресурс, який вони поки що недооцінюють. Адже слабким місцем пострадянської ментальності виборців усе ще залишається синдром ностальгії за «учорашнім часом». А в голові грамотного політтехнолога та за талановитого виконання він стає могутнім, практично невразливим для контрпропаганди, ресурсом президентської виборчої кампанії. Щоправда, його дещо девальвує необхідність конкурувати з лівими, основною тактикою яких також є критика правлячого режиму. Але, як учив класик, критика зліва аж ніяк не виключає критику справа.
Парадокс нинішньої кампанії полягає в тому, що пропонують робити вибір не між «загрозою червоного реваншу» (як на минулих президентських виборах), а між носіями влади — нинішнім та екс-прем'єром. Хоч яким би було напруження виборчих пристрастей, головним правилом конкуруючих кандидатів залишається апелювання до «вічно живого» адмінресурсу, в його активній чи пасивній формі. Звідси біблійне побажання потенційним виборцям: за справами їхніми пізнайте їх.
ПАРАДОКС №3. ЯК УКЛАДАЮТЬ ПОЛІТИЧНІ ШЛЮБИ
Міфологія укладання «політичних шлюбів» під час виборчої кампанії обіцяє стати окремим напрямом, що заслуговує на увагу фахівців. Якщо не вдаватися в зайві мудрування, то формула, що діє в період нинішньої президентської кампанії, отака: компенсуємо відсутність свіжих ідей залученням нових кадрів.
Алгоритм підбору партнерів у процесі політичного парування вельми схожий на пошук пари в шлюбних агентствах. Лисуваті, товстенькі володарі солідних статків шукають довгоногих, молодих, сексапільних партнерок, із якими не соромно показатися на люди.
«Сильні» політичні гравці, які претендують на президентське крісло, обирають партнерами політиків із хорошою репутацією, які здатні, на їхню думку, віртуально додати якості, які в дефіциті в них самих. Так, «молодший» політичний партнер В. Януковича —голова Нацбанку С. Тігіпко, виступаючи як керівник його виборчого штабу, повинен би привнести флер респектабельності, шарм банківської буржуазності, додати європейського лоску.
У віце-спікера ВР О. Зінченка, який виступає в тому самому амплуа, але в штабі В. Ющенка, дещо інше електоральне завдання — компенсувати монорегіональність іміджу свого патрона, розширювати електоральний спектр у напрямі центризму, втілювати притік соціал-демократичних ідей. Метою ще одного союзу в таборі В. Ющенка, укладеного напередодні старту виборчої кампанії з лідером БЮТ Ю. Тимошенко, є, мабуть, доказ безперечної користі виступу єдиним фронтом на загальному електоральному полі та харизматичного темпераменту, напористості Ю. Тимошенко, що в такому дефіциті в кандидата В. Ющенка.
Можливо, хтось здивується, але і в цьому випадку спостерігається парадокс спільного вибору двох фаворитів змагань. Обидва координатори таких, здавалося б, різних таборів, С. Тігіпко й О. Зінченко — продукти однієї політичної структури під назвою ЛКСМУ. Комсомолу, кажучи простою мовою. І тут саме час пригадати зауваження політологів про важливість періоду політичної соціалізації, його особистісно формуючої ролі. Ті соціально-політичні уявлення та навички відтворювання певного політичного стилю, які прищеплюються особистості в період цієї самої соціалізації, потім неминуче прагнуть проявитися протягом усієї її життєдіяльності. Спільне комсомольське горнило, через яке пройшли обидва «молодші» партнери провідних кандидатів, не є їхнім недоліком. Але це та важлива риса, що стане рамковою під час формування не лише їхньої тактики, а й стратегій, які нав'язують майбутньому президенту.
Ще однією спільною небезпекою, що підстерігає обох кандидатів у відносинах із партнерами, є те, що під приводом турботи про їхні електоральні інтереси, «молодшенькі» можуть не тільки принести значні капіталовкладення до власних партійних структур, а й максимально використати надані ресурси для просування власних партійних брендів із прицілом на парламентські вибори- 2006.
ПАРАДОКС №4. УПЕРЕД У ВЧОРАШНІЙ ДЕНЬ
Навряд чи для когось є таємницею, що базисом для створення політичних союзів є виключно розрахунок. На всі 100% це правило підтверджується стосовно союзів, укладених напередодні президентської виборчої кампанії. Останнім часом просочилася інформація, що дозволяє уявити собі розмір політичних угод, укладених між згаданими «другими» партнерами та кандидатами на президентство.
Стосовно нинішнього голови Нацбанку С. Тігіпка побутують наполегливі чутки про його бажання зайняти прем'єрське крісло (в разі перемоги В. Януковича). Практично офіційно визнано, що укладення союзу Ющенка з Тимошенко стало можливим лише після узгодження майбутніх урядових призначень (знову ж, у разі перемоги В. Ющенка).
Зважаючи на умовний спосіб укладених політичних альянсів, доцільно повернутися до цього часу. І пригадати, що на політичній сцені все ще перебуває головна особа — чинний Президент Леонід Кучма. А він має одну ідею, яка, проте, дуже міцно оволоділа ним, — наприкінці політреформувати весь простір української влади. Поділити його між трьома — парламент, уряд та президента (причому частки влади зменшуються пропорційно переліку).
І в цьому випадку сьогоднішні «другі», «молодші» партнери цілком можуть виявитися попереду перших, які борються за президентство. І тоді стає актуальним запитання, що чекає країну в цьому випадку?
Відповідь на запитання стосовно гіпотетичного прем'єрства С. Тігіпка можна пошукати в нещодавно виданому його партією «Маніфесті Трудової України» — політичному документі, цікавому з багатьох поглядів. Палкій критиці існуючого ладу могла б позаздрити лідер прогресивних соціалістів, сумлінності переліку цільових груп — укладач анкети, а закликам непротивлення нинішньому порядку — церковні проповідники. Перед читачем, здатним дочитати «Маніфест» до кінця, неминуче постає дилема: яка ж сторона особистості лідера «трудовиків» проявиться у разі його прем'єрства — та, якою він належить до нинішньої правлячої еліти, або та, що має намір дотримуватися досить еклектичного курсу за застарілими західними рецептами (апелюючи, наприклад, до «досвіду 30-х років минулого століття США»). Або, можливо, та, що палко закликає… примиритися з нинішньою ситуацією. Дуже неясна перспектива.
Згадка про потенційну можливість прем'єрства Ю. Тимошенко, напевно, примусить здригнутися ту частину правлячої еліти, відносини з якою в неї хронічно «не складаються», і щонайменше трьох чиновників, які перебували на генпрокурорській посаді. А серйозною небезпекою для інших громадян є схильність Ю. Тимошенко до ультимативної тактики, відсутність позитивних сценаріїв побудови відносин із будь-якого приводу. Такий стиль може бути ефективний під час політичних битв, але приховує в собі небезпеку дестабілізації в «мирний» післявиборний час.
Цікаво, що хоч якими б різними здавалися політичні пари «В. Янукович — С. Тігіпко» та «В. Ющенко — Ю. Тимошенко», результуюча в обох випадках дуже близька. З домінантним В. Януковичем у першому випадку цілком співвідноситься Ю. Тимошенко — у другому. А гнучкий банкір С. Тігіпко — із нерішучим колегою В. Ющенком. Тобто, хоч яка б із пар перемогла, ситуація парадоксально подібна. Чинник політреформи автоматично вносить небезпеку внутрішньої конкуренції між «старшим» і «молодшим» партнерами в будь-яку з цих пар. І аж ніяк не визначатимуть результат цієї конкуренції формальні президентські чи прем'єрські позиції. Тому що практика українського поля політики (як і в переважній більшості пострадянського простору) будується не за формально- легітимною основою, а за прецедентом володіння силою (політичною, економічною, адміністративною, особистісною).
ПАРАДОКС № 5. ТІ, ХТО ПОТРАПИВ У ОТОЧЕННЯ
Політологічною тривіальністю є твердження, що Україна — полігон для повторення російських алгоритмів і сценаріїв побудови влади. Але чи можна чекати іншого, якщо виборчі кампанії проводять одні й ті самі політтехнологи за тими самими, обкатаними на території північного сусіда, схемами. Проте на цих президентських виборах їм буде важко скористатися однією з провідних складових останньої кампанії В. Путіна. На відміну від російського випадку, в Україні тема боротьби з олігархами й апеляція до згубності їхньої діяльності для двох лідируючих кандидатів на посаду президента заборонений. За фактом їхнього оточення.
Сумний парадокс, що дозволяє говорити про схожість обох лідерів цих президентських виборів, полягає в тому, що обидва практично однаково не є вільні в цьому розумінні. В оточенні лідера «Нашої України» В. Ющенка експерти нараховують не менше п'яти груп впливу, серед тих, хто підтримав прем'єра В. Януковича, також відчутно присутні важкоатлети української бізнес-еліти. За жорсткої необхідності залучення виборців на свою сторону кожен із них, звісно, може «потоптати» тему шкоди олігархів для української економіки. Але в розумних межах, не переходячи до конкретних дій та не ущемляючи інтереси оточення.
Проте втішливим призом у нашому випадку є те, що авторитаризм президентської влади поки що є потенційною загрозою. Маємо три місяці, щоб зорієнтуватися та від цього вберегтися. І є та кий засіб — позитивне голосування щодо політреформи цієї осені. Це буде серйозним випробуванням для обох основних кандидатів — прем'єра В. Януковича та лідера «Нашої України» В. Ющенка. Оскільки сприяти проходженню політреформи — означає підпиляти щонайменше дві ніжки в президентського крісла, в якому кожен із них розраховує опинитися.
Придушення політичного егоїзму — доброчесність. Але як будь-яка доброчесність, вона має мати серйозну мотивацію та глядачів. На щастя, в ролі ефективних «мотиваторів» можуть виступити ті самі олігархи, в інтересах яких диверсифікація влади в країні в разі приходу нового президента. І розрахунок тут простий — стілець на трьох ніжках стійкіший, аніж на одній. А в ролі вдячних глядачів можуть виступити потенційні виборці, бо три центри влади будуть вимушені конкурувати між собою, що практично автоматично створює передумови для боротьби за симпатії громадян. Запаси популізму вичерпаються за час президентської виборчої кампанії. Отже, постане питання про справи. Ті самі, за якими можна буде судити про результативність кожного з політичних героїв.
Дестабілізуючим чинником описаної ідилії є найближче оточення основних кандидатів, які реально претендують на перемогу. Оскільки в разі урізування політреформою пирога влади частка оточення автоматично зменшується. А що робити з апетитом, що збільшився під час президентських виборів? Отака, з одного боку, мишоловка для обох кандидатів. Iз іншого боку — подейкують, чоловікові, здатному управляти жінкою, можна довірити управління країною. А кандидат, здатен приборкати власних соратників, заслуговує, напевно, на повагу та владу подвійно. І, можливо, голоси виборця? Адже, крім внутрішніх бізнес-кола і кола соратників, є ще й значно численніше коло українських громадян-виборців.
Головний парадокс сьогоднішнього вибору, перед яким виявилися обидва кандидати — від влади та від правої опозиції: спочатку кожен із них повинен зробити вибір на користь свого виборця, який потім проголосує за одного з них.
