Питання про долю української науки, зокрема тієї, яка працювала на технічний прогрес в економіці, технологічний розвиток виробництва, за 10 років нашої незалежності не отримало чіткої відповіді ні в Законах, прийнятих Верховною Радою, ні у відомих програмах Президента і часто змінюваних урядів. Чому? У болісних пошуках істини зламали багато списів. Емоцій виплеснули більше, ніж треба для того, щоб справа пішла. Але в тому-то й біда, що справа просувається дуже повільно.
У нашому минулому залишилося не тільки погане, але і хороше. Давайте об’єктивно визнаємо ось що. Прикладні науки в радянський час, передусім, обслуговували вирішення завдань військово-промислового комплексу. Вчені численних галузевих інститутів, розвинених наукових центрів, могутніх виробництв техніки військового призначення, значної частини академічної і вузівської науки зуміли за короткий час вирішити величезні за складністю завдання побудови ракетно-комічного комплексу, атомної техніки і енергетики, військової електроніки, авіації, озброєнь. Для колишнього СРСР як другої у світі супердержави, прикладна наука забезпечила військовий паритет, а в окремих напрямах навіть перевагу над США. Дослідницька діяльність учених була забезпечена матеріально. Були цілі наукові міста, правда, закриті для вільного доступу. Був не дуже високий, але гідний, за мірками тієї доби, рівень життя. А головне, було досягнуто високого престижу наукових занять, кар’єри вчених. Це тепер при опитуванні школярів про шляхи вибору заняття наукою не входить навіть в двадцятку престижних професій. У першій п’ятірці топ-моделі, міліціонери, бізнесмени. Правда, залишаються в першій десятці професії вчителя та медика.
Зрозуміло, що раніше була висока запитуваність наукових розробок. Нехай в основному для проблем ВПК, але це позначалося загалом на всіх напрямах. Сьогодні просто дивує низький коефіцієнт корисності численних науково-технічних програм, які з ентузіазмом і сумлінно складають вчені колективи, асоціації фахівців, інститути та кафедри. А потім всі програми розвитку галузей — навіть таких ліквідних, як гірничо-металургійний комплекс, виробництво титану, алюмінію, скандію, золота та алмазів практично не фінансуються з бюджету держави. Немає грошей на науку. Справді, мають рацію американці, стверджуючи, що вони тратять на науку багато грошей не тому, що багаті. Вони багаті тому, що тратять багато грошей на науку! Відомий також вислів, що наука зігрівається на долоні держави! Але для цього потрібні розум і воля, освіта і стратегічне мислення.
Але в нашій ситуації чекаєш тількох парадоксів. Ось один із них, з наукової сфери. Диву даєшся, серед політичної керівної еліти України так багато прагнуть стати кандидатами, докторами наук, академіками. Здавалося б, нашого полку прибуло. Можна чекати і лобіювання інтересів, як модно зараз говорити. Але не тут-то було.
Новоспечені кандидати і доктори, схоже, звання і ступені добувають для своїх візиток, для політичного шарму. Адже маючи можливість впливати на загальну політику держави з розвитку високих технологій, вони так мало піклуються про реальне просування науково-дослідної роботи, дослідно-конструкторських розробок, техніко-економічних проектів, здатних істотно збагатити державу.
Мій досвід роботи в науці на різних рівнях діяльності — і в лабораторії, і в директорському кріслі, і в кабінеті органу, що керує наукою, — дозволяє мені проаналізувати ситуацію об’єктивніше, ніж деякі молоді експерти. І ось що, з мого погляду, виходить. Є альтернатива. Або наше географічне розташування та історично сформований потенціал допомагають Україні відродитися, стати зоною економічного процвітання на рівні Австрії, Швейцарії, Німеччини. Або ж наша безтурботність, політичне догідництво, недалекоглядність, розтрата науково-технічного кадрового і матеріального потенціалу приводять нас на звалище Європи, величезної Чорнобильської зони, отакого сафарі з індустріальним минулим.
Перше і головне, що ми повинні вирішити для своєї держави, для народу, від імені якого діють політики і про який вони ніби піклуються, — це чітко визначити: в чому полягає мета розвитку науки в Україні, на чому повинна зосередитися увага і робота поки ще існуючих в Україні колективів учених, різних дуже освічених фахівців і при дуже обмежених внутрішніх грошових ресурсах? Адже розвиток сучасної науково-прикладної діяльності на конкурентно високому світовому рівні вимагає мільярдів, а у нас їх немає. Навіть на підтримку того рівня науки, яким прославилася Україна в радянські часи, фінансів і матеріального забезпечення не вистачить. Це при чіткому розумінні, що такої громіздкої і розгалуженої пошукової інфраструктури нам зараз і не треба.
Дозвольте зважитися на один висновок, хоч він і не всім сподобається. Незважаючи на наші мрії, Україні не бути в ХХI столітті великою державою! Зайняти місце нарівні з сімкою, вісімкою, навіть десяткою світових індустріально розвинених, багатих країн світу нам явно не судилось. А ось стати за рівнем життя, ефективністю виробництва на один рівень з Швецією та її сусідами, центральноєвропейськими, постіндустріальними країнами інших континентів — Південною Кореєю, Бразилією, Австралією та іншими, ми зможемо. А для цього не треба витати в надхмарних висотах, мучитися планами наздогнати і перегнати тих, хто пішов від нас у деяких галузях за горизонт. Взяти та й зосередити науково-технічний і фінансовий потенціал на істотному підвищенні сільськогосподарського виробництва, харчової промисловості, побутового машинобудування і побутової електроніки, будівництва, сфери послуг і комфорту, індустрії туризму, зв’язку, доріг і транспортних засобів внутрішнього сполучення. Все це коштує дешевше і здійснення є більш реалістичним, ніж престижні глобальні проекти і розвиток виробництв під їх здійснення. Гармати замість масла нашому народу не потрібні. Навпаки.
Що маємо — не зберігаємо, втративши, плачемо. Треба винести уроки з цієї гіркої на смак мудрості. І гарненько проревізувати те, що ще маємо. Інститут надтвердих матеріалів ім. В.Н.Бакуля, де я працюю директором вже майже чверть століття, пов’язаний з величезною кількістю підприємств, всіма основними галузями виробництва — будівництвом, машино- і приладобудуванням, електронікою, бурінням на нафту і газ, медициною і харчовою промисловістю та багато чим іншим. Скрізь ефективно працюють синтетичні алмази, їх аналог кубічний нітрид бору. Алмази і твердосплавні інструменти, стійкі до зношування і корозії вироби з високощільної технічної кераміки на основі окисів, карбідів, боридів металів завоювали великий ринок застосування в минулому і ще більше будуть потрібні в сьогоднішньому столітті.
Інститут завжди був більше орієнтований на цивільні потреби. Однак його СКТБ з дослідним виробництвом Кредити банків практично недоступні. Державне майно не береться в заставу під інвестиції. Страхувати вкладення капіталу в розвиток алмазного виробництва ні держава, ні будь-хто інший, як німецька система «Гермес», не береться. Та й турботи про престижне для України виробництво державні мужі відмітають. Гірко усвідомлювати, що пройшов той час, коли Україна і Київ гордилися званням світового алмазного центру. Інститут відвідували президенти, прем’єр-міністри, космонавти, допитливі бізнесмени — до тисячі в рік.
Але життя триває. Зараз інститут спільно з іншими академічними організаціями створює технопарк. Інститути монокристалів, напівпровідників, електрозварювання ім. Є.Патона почали нову справу. Потрібен нормативний захист інтелектуальної власності і можливість повного використання своїх прибутків для інноваційного розвитку. Це, плюс кредити, плюс деяка бюджетна підтримка науково-дослідної роботи фундаментального характеру дасть різкий поштовх прогресу, який так необхідний в українській економіці. Відстали в робототехніці, виробництві і застосуванні гнучких автоматизованих виробництв, зруйнована комплексна система машинобудування. Адже машина — це тисячі і десятки тисяч елементів: підшипники, редуктори, колеса, гідравлічні і пневмоелементи, електротехнічні і гумовотехнічні вироби, прилади, болти, гайки і навіть вимірювальний інструмент. І все це виготовлялося в Україні або поряд, доступне і дешеве. А тепер всі елементи треба купувати і дорого. Ось тому фермери не можуть купити вітчизняний комбайн, практично не випускаються вугільні машини, станки українського виробництва рахують на штуки, а їх у нас вироблялося десятки тисяч в рік.
Так що ж — сісти і плакати? Ні. Адже сучасний розвиток техніки дозволяє вирішувати важливі завдання революційно. Переганяти конкурента, не доганяючи. Така можливість відкривається в галузі, скажімо, механічної обробки. Адже раніше станки в цьому напрямку робили, оснащуючи їх за наростаючою електродвигунами, різною допоміжною електротехнікою, гідравлікою, пневматикою, для управління якої застосовували електроніку і в осу свій час розробляло лазерну зброю, хоч цей проект і не був здійснений. По суті, цей підрозділ залишився не при справах. Без значної частини важливих замовлень залишився і досвідчений завод інституту. Борги зростали, і завод в конкурентному середовищі підійшов до банкрутства. Як і у багатьох підприємств України, витрати виробництва (енергопостачання, сировина, податки) вдвічі перевищували об’єм надходжень від реалізації продукції.
Так що і ми стали перед цим гамлетівським роздоріжжям: бути чи не бути? Звичайно, вирішили бути і для цього мобілізували внутрішні ресурси. Експорт промислової інструментальної продукції на основі освоєння наукомістких технологій інституту зріс в декілька разів. Освоєні нові алмазні інструменти, ефективні в будівельній індустрії. Створені нові породоруйнуючі твердосплавні різці для проходження стволу шахт, інструменти для ремонту доріг. Створене спільно з Бердичівським станкозаводом «Беверс» ефективне каменеобробне виробництво складнопрофільних гранітних елементів для оформлення банків, готелів, престижних споруд. Але гальмує інноваційну діяльність відсутність нормального для подібної роботи адміністративно-фінансового середовища.
Не варто дуже сподіватися на зарубіжних інвесторів — ми їх конкуренти у виробництві високотехнологічної продукції. Не треба стимулювати реалізацію на нашому ринку конкурентної інструментальної продукції зарубіжних фірм. Краще купувати не рибу, а вудки. Треба придбати технологічні лінії, комплексне системне обладнання, використати його, щоб зробити своє. На це ми здатні. Є вчені, фахівці, необхідне індустріальне середовище. Правильна технічна політика, стратегічне мислення дозволить нашому виробництву за підтримки науки вирішити завдання створення самодостатньої економіки, зростання добробуту народу. Саме це відбувається в інших країнах — Китаї, Південній Кореї, Бразилії і в наших сусідів — Словенії, Словаччині, Чехії, Угорщинi.
Іншою важливою проблемою стратегічного повороту України у бік прискореної індустріалізації економіки на базі інформатизації, системної побудови машино- і приладобудування, електронній і електротехнічній промисловості є розвиток моніторинга можливостей України, пошук стратегічно перспективних технічних рішень. Зупинюся на прикладі інструментального виробництва і станкобудування. Йти традиційним шляхом Україна вже не може. танніх поколіннях — комп’ютерну техніку. Були побудовані конвеєрні лінії, системи гнучкого автоматизованого виробництва, що обробляють центри. З’явилися навіть безлюдні заводи-автомати. Але ці, побудовані за жорсткою схемою системи, вельми інерційні до такої тривалої операції, що дорого коштує, як переналагодження. Для переходу автозаводу на випуск нової марки автомобіля доводилося навіть зупиняти виробництво для того, щоб перемістити, замінити обладнання, поновити конвеєрні системи.
У вік комп’ютерів будуть розвиватися нові виробничі системи. Механіку, системи, що рухають, будуть обслуговувати інформаційно-керуючі агрегати. Прикладом тому є сам комп’ютер з його механічними системами, робот-зварювальник або складальник. Насуваються такі революційні зміни і в механічній обробці. Станки стануть простішими, їх елементи стануть жвавішими, гнучкішими, а виконавчі органи приймуть подібність руки людини. Вони отримають в рухах до 6 ступенів свободи.
Виробляти таке обладнання Україна може. Є уми, кадри, індустріальна база виробництва. Але немає організації справи зі стратегічним передбаченням, необхідної системи концентрації фінансових коштів. Тому і не можуть вийти на оперативний простір масові виробництва, наприклад, комбайнів. Нинішня система організації машинобудування дозволяє будувати тільки одиничні, малосерійні вироби — літаки, ракети, танки. І вони дешевші ніж закордонні тільки за рахунок суб’єктивних факторів — українських металу, праці, системи спрощених послуг.
Так бути чи не бути?
Бути. Однак потрібна чітка державна політика iз захисту наукової діяльності, підвищення престижу вчених і висококваліфікованих фахівців, постійному відстеженні стану справ у світовому машинобудуванні (і цим, до речі, у нас зараз також ніхто аналітично не займається), прийнятті і підтримці силами державного управління стратегічною лінією розвитку. Тоді можливості підтримки бюджетної, банківської, фондової сфер будуть складатися, а не розноситися корупцією і безладом в різні сторони.
Схема, що практикувалася в недавньому минулому, — від фундаментальних досліджень до прикладних розробок, потім до дослідного виробництва, а потім до широкого виробничого застосування — залишається цілком виправданою, ефективною і зараз. Але якщо вона базувалася на ланках, що належать до різних організацій, — Академії наук, вузів, галузевих міністерств, розповсюджувалася на керовані з центра підприємства, що знаходилися в різних кінцях великої країни, то тепер ця система, як пружина, стислася до масштабу одного інституту, іноді навіть одного наукового відділу чи кафедри, інженерного центру, фірми чи малого інноваційного підприємства. Раніше за ланками системи стояли сотні і тисячі працівників, а тепер часто одинаки-професіонали. У такій ситуації неможливо вирішувати великі проблеми, подібні освоєнню космосу, становленню атомної або гідроенергетики, розвитку загалом вугільного або металургійного комплексів. Однак окремі конкретні завдання технічного прогресу вирішуються успішно. Зроблю посилання на свій приклад, він ближче. У нашому науково-технологічному алмазному концерні «Алкон» практично за рахунок внутрішніх фінансових ресурсів, оптимальної організації робіт, використання ряду наукових досягнень інституту експорт мікропорошків кубічного нітрида бору за останні два роки збільшений в 5 разiв, освоєний випуск нового покоління алмазних і твердосплавних інструментів, реалізовані нові технологія і техніка в Білорусі і Південній Кореї. Виходить, що працювати можна, але для цього потрібен перехід від локальних зусиль до загальної політики реструктуризації і оновлення науково-виробничого потенціалу.
Основу такої політики може скласти державна атестація наукових установ, стимулювання розвитку інноваційних малих підприємств, упорядкування структури вузівських і академічних наукових центрів.
