Центральна подія не лише минулого тижня, а й останніх місяців наполегливих битв з приводу політреформи завершилася несподівано для всіх сторін, які змагалися. Те, про що так довго говорили «більшовики», і чого так боявся табір правої опозиції, не відбулося. Поправки до Конституції не прийняли. Те, що відбулося на сесії ВР, спочатку примусило український політикум завмерти, хор аналітиків замовк, спікери провідних політичних сил мовчали, обезлюділи кулуари…
ЗАГОСТРЕННЯ СИНДРОМУ «СИТУАТИВНОЇ РЕАКТИВНОСТІ»
Причини скорботної безмовності в таборі прихильників політреформи і мовчання табору її противників, які захлинулися від несподіваної радості, досить прозаїчні. Обидві частини організму «українського політикуму» живуть, хоч скільки б вони це не заперечували, за загальними правилами. Урядово-парламентська коаліція та опозиція страждають на спільні захворювання, комплекси та синдроми.
У випадку з провалом конституційних поправок спрацював спусковий механізм синдрому «ситуативної реактивності». Було б помилкою вважати, що на цю досить поширену недугу страждає тільки українська політична еліта. На жаль, це захворювання носить історично спадкоємний характер. А період його загострення припав на розпад СРСР, охопивши практично весь пострадянський простір.
Вияви синдрому «ситуативної реактивності» неприємні й обтяжливі як для української еліти, так і для решти населення: відсутність довгострокових цілей, сценаріїв, цінностей, неможливість мислити хоч у якійсь довгостроковій перспективі, розглядати інших як партнерів, а не «кидал», планувати в масштабах колективів, а не найближчого сервільного оточення.
Сенс політреформи якраз і полягав у тому, що вона виконувала функцію своєрідного договору основних українських фінансово-політичних груп, була їхнім своєрідним планом подальшого співіснування в постжовтневий період, коли відшумлять пристрасті за президентське крісло.
ЕГОЇЗМ ЯК ЛОКОМОТИВ ПОЛІТРЕФОРМИ
Та обставина, що коло зацікавлених у здійсненні політреформи об’єднало топ-політиків із табору влади та лідерів лівої опозиції — досить симптоматичний факт. Важкопояснюване для більшості потенційних виборців щастя виборів виключно за партійними списками, яке було однією з основних умов згоди лівих на політреформу, стає зрозумілішим, якщо проаналізувати шанси лівих при виборах за пропорційною системою і при виборах за мажоритарною системою. Саме вибори за пропорційною системою створюють максимальні шанси для проходження лівих до українського парламенту, тоді як мажоритарна система виступає для них у ролі політичної «мачухи».
Було б глибокою помилкою вважати, що гаряча нелюбов правої опозиції до політреформи підживлюється менш прозаїчним джерелом, ніж політичний егоїзм. Варто звернути увагу на неодноразово озвучене «Нашою Україною» застереження: вона, мовляв, готова змінити свою позицію і взяти участь у голосуванні щодо реформи, «якщо її положення набудуть чинності після виборів Верховної Ради у 2006 році». Як бачимо, мають місце аж ніяк не альтруїстичні наміри отримати всю повноту президентської влади у разі перемоги Ющенка на президентських виборах.
Найлегше зрозуміти мажоритарників, чиї інтереси антагоністичні пропорційній системі. Уявімо себе на їхньому місці. Вам просто говорять, що з 2006 року доведеться шукати іншу роботу (тобто — не депутатську). Або активно інтегруватися в партійне середовище «електорально сильних» (тобто тих, хто має високі шанси пройти до наступного скликання ВР) партій. Завдання, варто відзначити, настільки ж трудомістке, наскільки й невдячне.
ГРА В «СЛАБКУ ЛАНКУ»
З двох найвразливіших місць, які визначалися напередодні голосування щодо конституційних поправок (а) мажоритарники, які вагалися, (за деякими даними, в парламентських кулуарах йшла торгівля, хто більше заплатить — влада чи права опозиція і б) процедура голосування), «слабкою ланкою» виявився людський чинник. Вибір технічно простішого варіанту голосування — комплексного прийняття закону про внесення змін до Конституції — не виявився достатньою умовою його успішного прийняття.
Пофракційний аналіз тих, хто підтримав конституційні поправки, і тих, хто не підтримав їх, наочно виявляє «ухильників».
Об’єднані есдеки і народні демократи В. Пустовойтенка проявили максимум свідомості, висловивши 100% підтримку політреформі. Досить стабільно виконали взяті зобов’язання ліві фракції — «за» проголосувало 98% депутатів фракції комуністів і 95% — соціалістів. Не менш дружно натиснули кнопки «за» і депутати з більшості фракцій урядово-парламентської коаліції: по 94% дали Аграрна партія України, «Демократичні ініціативи», «Народовладдя» і 92% — «Народний вибір».
Хоч і підтримали президентський проект політреформи, але з меншим ентузіазмом депутатські групи «Трудова Україна — ПППУ» (88%) та «Регіони України» (90%). Таким чином, резерву з 15-ти депутатів більшості (відсутніх, тих, які утрималися або тих, які не проголосували) цілком вистачило б для прийняття конституційних поправок. Це до питання про роль депутатського голосу в новітній політичній історії України. Один із уроків матері-історії, який часто повторюється, для великих політичних гравців полягає в тому, що, виявляється, часом і один депутатський голос не менш цінний, ніж думка цілої фракції.
НАГОРОДЖЕННЯ НЕПРИЧЕТНИХ, ПОКАРАННЯ НЕВИННИХ
Намагаючись уникнути упередженості в «розборі» частки «провини» одних і «героїзму» інших у сценарії політреформи, варто спробувати проаналізувати наслідки неприйняття конституційних поправок. Їх можна розділити на два основні рівні:
Колективні наслідки:
1. Одним із головних наслідків провалу конституційної реформи стане, хоч яким би дивним здалося це ствердження, зміцнення позицій діючого Президента. Він залишається «над ситуацією», в ролі гаранта збереження нинішнього статус-кво всіх впливових економіко-політичних груп. У зв’язку ж із оголошенням прем’єра В. Януковича єдиним кандидатом у президенти від більшості з’явилися підстави припустити, що датою закінчення «ери Кучми» стане жовтень цього року.
2. Кількість тих, хто програв, відчутно перевищує визначуване за примітивною схемою «влада програла — опозиція виграла». Насправді програли, передусім, громадяни України, тому що формальне збереження колишнього формату владних повноважень автоматично консервує колишні алгоритми відносин «влада — громадяни». За результатами президентських виборів — у разі заміни старої команди на нову, наприклад, ющенківську, біля годівниці влади з’являться формально нові «керманичі». Однак діятимуть вони за успадкованими від колишньої системи правилами і з тими самими повноваженнями.
3. Провал політреформи — перша значуща символічна поразка правлячої влади, на яку вона відповіла довгоочікуваним висуненням єдиного кандидата — В. Януковича. Досить поширений прийом «гасіння» однієї негативної події (провал політреформи) іншою (висуненням єдиного кандидата як символу злагоди в таборі влади).
4. «Піррова перемога» правої опозиції, оскільки формально не були прийняті зміни до Конституції, які обмежують повноваження майбутнього президента (в ролі якого права опозиція бачить В. Ющенка). Однак сам процес обговорення цих поправок серйозно поглибив тріщину в її i без того нестабільних відносинах з лівою опозицією (особливо електорально відчутним у найближчому майбутньому стане відчуження соціалістів О. Мороза). Очевидним стало досить високе котирування політичних акцій соціалістів, коли від найбільш послідовної супротивниці політреформи — лідера БЮТ Ю. Тимошенко — прозвучала заява про можливість підтримки політреформи за умови, якщо Мороз відмовиться від президентства і гарантує свою підтримку на президентських виборах.
5. Виграш лівої опозиції дещо менш віртуальний, ніж у правої опозиції, оскільки дотримано всіх її основних вимог — прийнято ВР і підписано Президентом закони про вибори до ВР та до місцевих Рад за пропорційною системою (однак навіть це не дає стовідсоткової гарантії, що з наближенням термінів виборчих кампаній до прийнятих законів не буде внесено змін, що «корегують» пропорційну систему).
Персональні наслідки:
6. Народні депутати, які ситуативно утворили невелику групу, завдяки якій проект конституційних поправок було «завалено», ризикують індивідуально відчути на собі всю повноту гніву влади,
7. Спікер В. Литвин із великою часткою ймовірності ризикує отримати роль «стрілочника», який невірно оголосив номер законопроекту політреформи.
8. Мабуть, більше, ніж інші політичні гравці, ризикував у зв’язку з провалом реформи прем’єр В. Янукович. Саме на нього могла звалитися брила негативу від провалу політреформи:
а) невелика частина депутатів пропрем’єрської фракції виступила в ролі «п’ятої колони», не підтримавши її;
б) став очевидним віртуальний характер урядово-парламентської коаліції.
Однак доля явно повернулася обличчям до прем’єра. Він отримав «приз» у вигляді висунення єдиним кандидатом на пост президента України від парламентської більшості. Й тепер, у разі його перемоги на президентських виборах виникає нова інтрига — проблема президента В. Януковича з нинішнім обсягом президентських повноважень. Провідним фінансово-політичним групам знадобляться дуже серйозні гарантії з його боку.
9. Координатор більшості у ВР — С. Гавриш, можливо, розпрощається зі своїм координаторським статусом (що, втім, мало статися ще на початку роботи цієї сесії). Але в цьому випадку це буде відхід політичного гравця, який зробив ставку в політичній рулетці на «політреформу».
ЗАПЕРЕЧЕННЯ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ НЕДОСТАТНЬО
Напередодні президентських виборів безумовно важливим для майбутнього країни та її громадян буде оновлення політичної еліти, хто буде на вершині України, яка залишається президентсько-парламентською країною, наскільки герметично ізольованими один від одного залишаться два виміри — еліта й громадяни.
Факт визначення кандидатури єдиного кандидата означає старт активного пошуку нових значень, конфігурацій, партнерів і розробку нового сценарію. Він означає також можливість появи нових осіб, дозрівання нових союзів, оголошення про нові «політичні шлюби». Досить перспективним у зв’язку з цим уявляється, наприклад, апробація західного алгоритму парного висунення «президент-прем’єр».
...Чи можлива підтримка життя, якщо зник пульс? Запитання, напевно, видасться абсурдним. Однак медицина, виявляється, знає й такі випадки. Подібний випадок було зафіксовано у Великій Британії шість років тому, коли кардіостимулятор шість днів ганяв кров пацієнтки, імітуючи роботу серця. У подібній ситуації опинилася й українська політична реформа, ще не похована остаточно, але пульс якої прослуховується дедалі слабше.
Неважко уявити в президентському або прем’єрському кріслі будь-кого з нинішніх політиків. Тільки чомусь важко повірити в те, що після обрання у нього вистачить мужності самому «обрізати» власні повноваження. Інакше кажучи, провадити в життя те, що називається таким «холодним» словом «політреформа».
