Те, що зараз до краю загострилися всі проблеми, що залишалися невирішеними в Україні протягом останніх дев’яти років, навряд чи в когось викличе сумнів. Мабуть, можна з упевненістю стверджувати, що до цього моменту практично всі ресурси екстенсивного розвитку для країни вже вичерпано, і є необхідність переходу до інтенсивної моделі розвитку. Мабуть, аналізуючи динаміку процесів, що відбуваються в державі й суспільстві протягом останніх років, доводиться визнати, що ситуація ще ніколи не була настільки серйозною, як зараз. І, мабуть, має сенс хоча б ретроспективно поглянути на деякі результати доби, «когда мы просто бегали по кругу, а думали, что мчимся на коне». Це необхідно для того, щоб спробувати зрозуміти, де ми зараз знаходимося, й оцінити стартові умови для початку руху з безодні. Вірно визначене місце й правильно сформульовані цілі — це, звісно, не гарантія успіху, але досить важлива передумова для успішного виведення суспільства й держави з перманентної кризи.Один із найважливіших викликів часу полягав у необхідності формування нового типу взаємовідносин мiж владою та суспiльством і переході від тоталітарної моделі з міцним азіатсько-візантійським корінням до західної моделі громадянського суспільства. Те, що на цей виклик так і не надійшло відповіді, багато в чому визначило неуспіх перетворень у всіх сферах життя суспільства За ці роки українське суспільство неодноразово підтверджувало своє небажання змін і нерозуміння того, що шлях до поліпшення умов життя лежить через накопичення «критичної маси», необхідної для формування громадянського суспільства. Наш соціум, як і колись, не готовий діяти щодо влади так, як це прийнято в демократичних країнах, де громадянське суспільство виступає рівноправним партнером влади, «грає» з ним на рівних
ІНЕРЦІЯ АНАБІОЗУ
Об’єктивно кажучи, зараз стартові умови для перетворень є набагато гіршими, ніж були 1991, 1994 або 1996 року. Сьогодні, з одного боку, вимагають негайного розв’язання всі ті проблеми, які Україна отримала, ставши незалежною. З іншого боку, до них додалися ще й нові виклики, відповіді на які треба давати зараз. Для того, щоб стало зрозуміло, можна розбити всі завдання, що стоять сьогодні перед країною, на чотири групи.
Перша — стратегічні виклики, що стоять перед будь-якою державою, отримані нами 1991 року. У найзагальніших рисах їх можна сформулювати так: формування й розвиток ефективно діючих політичних і соціально-економічних інститутів.
Друга група — виклики, що дісталися нам у спадщину від Радянського Союзу, починаючи з найсильнішої морально-ідеологічної кризи й закінчуючи диспропорціями розвитку різних галузей промисловості й величезним відставанням у матеріально- технічному розвитку від передових країн Заходу.
Третя — виклики, актуальні для західної цивілізації; Україна отримала їх, вставши на шлях відкритості зовнішньому світу й, передусім, демократичному Заходу (безробіття, тероризм, наркоманія, бездуховність тощо).
І, нарешті, четверта група — це вже «наше, рідне», набуте протягом років незалежності: злиденність величезних верств населення, дискредитація ідей реформ, атомізація суспільства тощо. Очевидно, що всі ці проблеми нашаровуються одна на одну й вимагають комплексного вирішення.
Необхідність цього вирішення існувала протягом усіх останніх років. Але досі вдавалося відкараскатися переважно «косметичним ремонтом» — внутрішні ресурси дозволяли не падати в безодню, а повільно сповзати, глухий опір народу владі так і не перетворився на відкритий, а західні екзаменатори удавали, що «все йде за планом» і раділи вже мінімальним рухам у нашому болоті. Однак, схоже, що зараз вичерпано всі внутрішні ресурси — як матеріальні, так і ідеологічні. Практично вичерпано й кредит західної довіри — якось само по собі сталося, що державі загалом перестали вірити, а почали ставити продовження підтримки в залежність від наявності або відсутності в керівництві певних людей, що є для Заходу «знаменом» готовності України хоча б щось робити на шляху до Європи. Та навіть більше за те: останні події дозволяють говорити про те, що й відносно бездоганний раніше імідж «західників-реформаторів» виявився неабияк дискредитованим. І Захід уже і їм не вірить так як раніше.
Таким чином ми підійшли до межі, коли сповзання далі стало практично неможливим. Далі можливі два варіанти. Перший — адекватна відповідь на виклики, що стоять перед країною. Зробити це неможливо, не прийнявши правил гри, запропонованих нам Заходом. Цей варіант припускає інтенсивну «імплантацію» інститутів демократичної держави й громадянського суспільства в політичні й соціально-економічні структури сучасної України, зближення з євроструктурами й інтеграцію до них. Другий варіант — розвиток тенденції посилення авторитарних методів у керівництві, що намітилася останніми роками, і що дозволяє говорити, за висловлюванням В. Полохала, про можливість «неототалітарного вектора розвитку» для України. Об’єктивно цей шлях веде до зближення з Росією, котра також ввійшла в смугу «керованої демократії», до інтеграції з нею і Білоруссю, до втрати в тій або іншій формі державної незалежності і, отже, до відсунення на невідомий термін відповіді на виклики, які все одно залишаться актуальними для України.
Якщо повернутися до «джерел», то треба відповісти на головне питання, безпосередньо пов’язане з готовністю суспільства вирішити ці проблеми: хто встановлює правила гри для України, і наскільки ми готові грати за цими правилами? Очевидно, що після тотальної поразки Радянського Союзу в «холодній війні», Україні, як і всім пострадянським державам, запропонували грати за правилами західного співтовариства (зрозуміло, правда, що не у вищій лізі). Здавалося б, що всілякі суперечки з приводу того, чи підходять нам правила гри, за якими грає весь демократичний світ, зайві: радянська тоталітарна система програла протистояння західній демократичній моделі за всіма статтями — починаючи від ідеології й закінчуючи економікою. Наше завдання було — підготувати максимально адекватні відповіді на ці виклики.
Як це не дивно, але завдання є актуальним практично так само, як і 9 років тому. Сталося це багато в чому через те, що тоді під час визначення стратегії розвитку було задано помилковий напрямок, що має величезний вплив на розвиток країни й зараз. А саме: замість пошуку адекватних відповідей на отримані виклики суспільство розбилося на правих і лівих та почало обговорювати в ідеологічних термінах цілком неідеологічну ситуацію. Мабуть, це є найбільш неадекватним новим умовам, що можна було зробити. Гірше за все те, що ми й досі не подолали інерцію колись неправильно вибраної стратегії.
ДВІ МОДЕЛІ «ВІЧНОГО ЖИТТЯ В ПЕРЕХОДІ»
Об’єктивно кажучи, розробка нової стратегії мала б стати підсумком спільних зусиль еліти й суспільства загалом. Однак сталося так, що еліта винайшла свій автономний алгоритм виживання за нових умов, а суспільство — свій. Цей поділ був багато в чому зумовлений характером взаємовідносин між владою та суспільством (як загалом, так і окремими його членами). Один із найважливіших викликів полягав у необхідності формування нового типу цих взаємовідносин і переході від тоталітарної моделі з міцним азіатсько-візантійським корінням до західної моделі громадянського суспільства. Те, що на цей виклик так і не надійшло відповіді, багато в чому визначило неуспіх перетворень у всіх сферах життя суспільства. У результаті головні риси моделі взаємовідносин «влада-суспільство» і «влада- особистість», що існувала, було збережено. Вони не поступилися місцем системі взаємовідносин, характерній для демократичної держави й відкритого суспільства з прозорістю систем влади, громадським контролем за рішеннями влади, реальною підзвітністю органів влади перед виборцями й суспільством тощо. Хоча очевидно, що створення таких інститутів і відбувається паралельно з формуванням демократичної держави, саме їхня відсутність дозволила владі зберегти головні характерні особливості авторитарного й частково тоталітарного типу управління.
Отже, еліта й суспільство почали розробляти дві стратегії існування. Пострадянська політична еліта виявилася «фізично» нездібною належним чином сприйняти реалії нового часу та підготувати адекватні відповіді на отримані виклики, розробити якісно нову стратегію розвитку в напрямку створення демократичної держави й громадянського суспільства. В результаті в Україні замість демократичного сформувався квазідемократичний режим. Спочатку він діяв в анархо- демократичному «форматі», але за відсутності реального затвердження демократичних інститутів довго зберігатися така форма не могла. Тому неминуче мав початися перехід до нових зовнішніх форм цього режиму. Таким чином, перехід до нових форм, назвемо їх умовно «олігархічними», був зумовленим наперед.
Внаслідок цього формування ефективно діючих інститутів демократичної держави й громадянського суспільства не відбулося; навпаки, був закріплений перехідний період усіх інститутів і систем держави й суспільства. По суті, ця «перехідність» — одна з найсуттєвіших проблем нинішньої влади. Відсутність структурування й чіткого оформлення суспільно-політичних інститутів багато в чому гальмує подальшу «імплантацію» в українську державу й суспільство дійсно демократичних норм. Тому можна стверджувати, що більшість тих інститутів, які в нас мають зовнішній вигляд інститутів демократичних, насправді є квазідемократичними.
І тут ми стикаємося з необхідністю відповісти на питання: чи здатне в принципі те суспільство, яке є зараз в Україні, сприйняти ідею широких соціально-економічних реформ, підтримати їх і допомогти владі їх провести? Чи здатне воно осмислено й адекватно сприйняти імпульс, заданий елітами, й розвинути його на ширшій основі? Очевидно, що зробити це — значить зуміти відповісти на реальний виклик часу. Як ми вже бачили, еліта виявилася не готовою в повній мірі запропонувати адекватні відповіді на виклики демократичної держави й громадянського суспільства. Однак ще менш готове дати відповідь на ці виклики суспільство.
Почнемо з того, що нинішня спроба перетворень — не перша за рахунком. Втім, жодна з більш ранніх спроб не увінчалася успіхом. Реформи спіткнулися там, де виникла необхідність переглянути традиційний погляд на права людини; на взаємовідносини між суспільством й владою, між особистістю і владою; на моральність самої влади. Якщо бажано, то для початку реформ необхідна морально-ідеологічна революція. А ось саме ідея подібної революції є вельми далекою від свідомості сучасного українського суспільства, котре вже не перший рік живе в «переході від пострадянського до протогромаданського стану».
Деякі соціально-економічні показники цього стану:
1. Мінімізація потреб, зумовлена соціально-економічними умовами, що постійно погіршуються. Постійно присутні алармічні настрої, пов’язані з очікуванням подальшого погіршення умов життя, сприяють актуалізації, посиленню спрямованості на сумнозвісний, традиційний «вибір меншого з можливих лих», але аж ніяк не на прагнення до поліпшення ситуації.
2. Атомізація суспільства, коли кожний стурбований, передусім, власним виживанням, а не консолідацією зусиль для можливого виходу з тривалої системної кризи. Це досить серйозна перешкода для проведення реформ, оскільки очевидно, що для виходу з кризи будуть потрібні консолідовані зусилля суспільства.
3. Злиденність величезних верств населення в сукупності з розчаруванням у спробах реформ (перша обставина в масовій свідомості прямо пов’язана з другою) робить вельми проблематичною громадську підтримку спроб перетворень. Як позитивне можна відзначити те, що влада хоча б усвідомлює цей факт — зокрема, міністр економіки Сергій Тигипко назвав відсутність підтримки реформ з боку суспільства одним із головних ризиків для урядової програми перетворень.
З іншого боку, для проведення реформ існують значні морально- ідеологічної перешкоди, причому частина з них актуальна й для еліт, і для суспільства загалом. Передусім можна відзначити неприйняття ними ціннісних установок і стандартів західного демократичного суспільства. Причини цього неприйняття, правда, дещо відрізняються — основна частина еліти виступає проти проведення радикальних перетворень через небажання поступатися реальними владними надбаннями заради химерних, не потрібних їм особисто, не близьких і не зовсім зрозумілих демократичних цінностей.
У той же час суспільство загалом не тільки не розуміє, для чого конкретно йому потрібні ці демократичні свободи, але й не бажає їхнього запровадження, тому що пристосувалося жити в «переході» й цілком готове подавити в собі прагнення до моделей поведінки, прийнятих у громадянському суспільстві, якщо цього зажадає влада. Все це дозволяє поставити питання про те, наскільки наше сучасне суспільство зацікавлене почати перехід до нової соціокультурної моделі? І чи достатньо буде ініціативи влади для того, щоб дійсно почалися перетворення?
«НЕВРОЗ СЕРЕДНЬОГО УКРАЇНЦЯ» ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНА ПРОБЛЕМА
Для відповіді на останнє питання треба окремо розглянути взаємовідносини між владою та суспільством, владою та особистістю. Центральною темою тут є безвідповідальність. Як справедливо зазначив російський політтехнолог Гліб Павловський: «Свобода — це готовність відповідати за власні дії, співвіднесення можливості їх здійснювати з готовністю відповідати за них і в момент, і після їхнього здійснення. Влада — це те ж саме, але по відношенню до тих вчинків, які ти в принципі не можеш здійснювати сам. У цьому сенсі влада — елемент свободи, її обмеження та її небезпечний партнер. Безвідповідальне ставлення до влади природно доповнюється безвідповідальним ставленням до свободи».
З одного боку, влада не відповідальна перед народом. Вона нескінченно далека від нього, і громадянин (виборець) не сприймає владу, як підзвітну йому, обрану ним і відповідальну перед ним структуру. Маємо класичний «азіатський» варіант відносин «влада-особистість», посилений окремими рисами тоталітарної моделі цих взаємовідносин, що збереглися, — практично безправний підданий, якого влада безсоромно використовує як засіб для досягнення своїх цілей, і безконтрольна, далека, незаперечно авторитетна, така, що пригноблює і здатна розтоптати, влада. Цінність особистості в такій системі координат дорівнює нулю, величина влади наближається до нескінченності.
Але й громадяни платять владі тією самою монетою — вони вибирають для себе стороннє спостереження за діями влади, не підтримуючи їх, але й не вступаючи в пряме протиріччя. Останній приклад — Президент і уряд ініціювали початок реформ. Громадяни не сказали ні «так», ні «ні», продовжують спостерігати з боку за цими спробами. Більш того, за роки, коли авторитет, з одного боку, і можливості, з іншого, влади були ослаблені, «середній українець» як основа негромадянського суспільства (за виразом В. Полохала) непогано навчився існувати у своєму «позавладному» вимірі. Він пристосувався чинити владі пасивний опір, йдучи в тінь, саботуючи ініціативи влади, відмовляючись платити податки. Таким чином, очевидно, що проблеми встановлення довіри громадян до влади й подальшої консолідації зусиль еліт і суспільства є одними з найсерйозніших.
Очевидно, що для того, щоб консенсус еліт і суспільства став у принципі можливим, необхідно переглянути стосунки особистості з владою на всіх рівнях — від теоретичного до практичного.
Щодо теоретичного аспекту, то необхідне створення раціональної філософії влади. На сьогодні можна говорити про «глибокий невроз відносно влади» (вираз Гліба Павловського). Цей стан характеризується ірраціональним сприйняттям влади, її рішень. Є апріорною недовіра до влади, її рішень та ініціатив, недовіра до всієї системи влади та її окремих представників, можливо навіть, до всіх представників, а вже до вищих — особливо.
Відсутність прозорої, зрозумілої й контрольованої суспільством системи прийняття рішень владою сприяє збереженню неадекватного, нераціонального й міфологізованого ставлення до рішень влади. Образно кажучи, для «середнього українця» влада, як і колись, діє десь дуже далеко, в якомусь іншому вимірі. І на його думку, її взаємодія із звичайним, «нормальним» світом обмежується прийняттям нових рішень, які можуть лише погіршити, але аж ніяк не поліпшити його становище. Таким чином, влада у нас апріорно сприймається як далеке, незрозуміле, неконтрольоване і злобне начало. Так що термін «невроз» тут цілком доречний.
ПОДОЛАННЯ СИНДРОМУ ХРОНІЧНОГО СТАРТУ
Очевидно, що від негромадянського суспільства, що живе протягом тривалого періоду за умов найважчої системної деградації, безглуздо вимагати усвідомлених дій, спрямованих на руйнування тієї соціокультурної моделі, яка дозволяє йому виживати за існуючих умов (моделі «аби не гірше»). І абсурдно нарікати з приводу «покірності» й «стадоподібності» пострадянських українців, які зберігають генетичний зв’язок з радянською епохою, актуалізованою за нинішніх соціокультурних умов — як ми пересвідчилися, подібний стан зумовлений цілою низкою серйозних причин.
Таким чином, виклики, що стоять перед країною та суспільством, виявилися загалом незрозумілими й начебто непоміченими. За ці роки українське суспільство неодноразово підтверджувало своє небажання змін і нерозуміння того, що шлях до поліпшення умов життя лежить через накопичення «критичної маси», необхідної для формування громадянського суспільства. І поки немає жодних свідоцтв того, що суспільство загалом підійшло до усвідомлення необхідності найшвидших змін; що воно готове не те, щоб ініціювати реформи, а хоча б діяльно їх підтримати. Наш соціум, як і колись, не готовий діяти щодо влади так, як це прийнято в демократичних країнах, де громадянське суспільство виступає рівноправним партнером влади, «грає» з ним на рівних. І це змушує говорити про те, що широкі зміни можуть бути ініційованими тільки зверху, якщо становище, що склалося, через якісь причини перестане влаштовувати еліти. Тобто, має скластися революційна ситуація навпаки — «верхи не хочуть, а низи не можуть». Об’єктивні передумови для таких змін існують, оскільки практика контролю процесу деградації «традиційного» пострадянського устрою, що зазнає ерозійного впливу «гарячого» відкритого західного суспільства, вже практично вичерпала себе. Можливість і шляхи цих перетворень багато в чому залежатимуть від безпосередньої зацікавленості еліти у виході із становища, що склалося, саме шляхом прискореного переходу до громодянського суспілства.
