Майбутні вибори будуть всенародними виборами не всенародного президента, а представника та виразника певної політичної сили або групи сил, партій, бізнес-еліт
Можливо, перші місяці нинішнього року політичні історики назвуть історичними, переломними тощо. У низці розгорнених телеінтерв’ю й інших виступах нинішній Президент публічно відрікся від намірів балотуватися на третій термін, тим самим підводячи риску під цілою політичною епохою.
Стало зрозумілим, що нинішня владна коаліція задля реалізації проекту політреформи готова до компромісу. У тому числі й до «виколупування родзинок із булки» — до вилучення із законопроекту конституційних змін статті 103, що передбачала вибори президента парламентом, й, отже, згодна на основну вимогу опозиції — збереження прямих (загальнонародних) виборів президента з п’ятирічним мандатом. 304 голоси, тобто конституційна більшість, у ході голосування на підтримку політреформи — безумовно, спецподія, поворотна, «шарнірна» ситуація, що вносить фундаментальні зміни. Уже не гіпотетично виглядає картина демократичної передачі влади (через вибори) та перехід до парламентської логіки політичного режиму. Парламент повинен стати основним центром раціонального формування волі, а сама влада буде розосереджена і збалансована між президентом, прем’єр-міністром і парламентською коаліцією більшості, яку формують парламентські партії. Завершальне голосування в Верховній Раді щодо проекту політреформи в березні—початку квітня остаточно сформує зрушення від «суперпрезидентськой» до парламентсько-президентської республіки та партійно-парламентської системи.
Важлива й зміна політичного горизонту поточного року. Успішне завершення політреформи означатиме зміну причин і наслідків: у горизонті осінніх президентських виборів були сформульовані задум та завдання реформи. Тепер — навпаки, у форматі реформи формуються завдання та сюжетотворчі лінії президентських виборів 2004 р. Унаслідок деконцентрації президентської влади знижується доленосність «президентського жовтня»- 2004 і ставки на президентську владу. Політичні еліти ставлять на парламент, партії та парткоаліції. А отже, вибори президента — швидше чергова, хоч і важлива, віха на шляху до остаточного вирішення питання про владу й оновлення еліт через парламентські вибори весною 2006 р. Саме тоді повинен закінчитися великий і багато в чому вирішальний цикл української політичної історії.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Політична реформа, президентські вибори 2004 р., парламентські вибори весною 2006 р. — основні фази великого політичного циклу, що має засновницьке значення для українського політичного проекту. Існує такий термін «каскадна подія» — тобто низка подій, що насправді становлять єдине ціле. Політична криза 2001 р., парламентські вибори 2002 р., політреформа 2003 р., президентські 2004 р. та парламентські вибори 2006 р. — це п’ятирічка українського вибору, період, коли відбувається перездача «карт історії» та вирішується доля країни, її громадян на багато років вперед.
Почалося все із завершення першого, посткомуністичного, етапу українського проекту, закінчення якого продіагностували президентські вибори 1999 р. Далі — розмивання генетичної та структурної бази політрежиму, що сформувався в середині 1990-х та отримав суспільну легітимацію в Конституції-96. Передусім це стосувалося моделей персоналістичного та надпартійного президентського лідерства, слабких партій, опозиційного (виконавчiй владi) парламентаризму, домінування «референдумних» і патерналістських форм представництва над інститутами представницької демократії тощо. По-друге, вичерпалася контркомуністична «підкладка» політичного режиму, коли система пострадянської влади організовується як рихла коаліція некомуністичної більшості і як позитивна альтернатива пострадянським лівим партіям і групам. До неї прилаштовувалися «великі та малі архітектурні форми» провладного поля, формувалися умови для тимчасової політичної рівноваги.
Третя «зникаюча» риса української політики — це лавірування влади між пострадянськими правими та лівими (демократи vs комуністи, в Україні — між національними демократами та лівокомуністичним блоком, між заходом і сходом України, між Заходом і Росією). Своєрідною геополітичною проекцією українського варіанта внутрішньополітичного розколу і балансування була доктрина та політика багатовекторності. Стримування загрози так званого лівого реваншу і націонал-радикалізму вибудовувало базові параметри легітимності політичної системи, її відносну стійкість і «геополітичну місію» (що виявилася цілком «здійсненною»).
До кінця 1990-х — початку 2001 р. базові параметри посткомунізму стали розпилюватися. У цей самий час Росія вступила в фазу національної інтеграції та політичної консолідації через перехід до режиму мобілізаційної демократії, зміцнення президентської вертикалі, посилення держави тощо. Український варіант консолідаційної фази розвитку також не виключав стратегії «вертикальної демократизації» та досягнення мобілізаційної рівноваги. «Касетний скандал» і супроводжуючі його політичні акції внесли радикальні поправки до цього сценарію.
Проте вирішальну роль у відході від російської моделі та в підготовці автономного проекту політичної модернізації зіграли специфічні структури й інтереси української еліти — партійне оформлення правлячих груп, слабкість силовиків та адміністративної бюрократії, поява рейтингового лідера націонал-демократичної опозиції. Вже до початку 2000 р. став очевидним перерозподіл національного партійного балансу: знижувалася роль пострадянських лівих (КПУ), особливо на тлі «опортуністичної лінії» керівництва КПУ, радикальні зміни відбувалися в правому партійному конгломераті. По- друге, проступала нова лінія поведінки так званих центристських партій. Партійні центристи, стимульовані швидкістю політичних змін і стрімким зниженням ліквідності владно- адміністративних активів, уже тоді розуміли, що необхідно жити, перефразовуючи Макса Вебера, не з влади і для влади, а з публічної політики і для політики. Криза довіри до адміністративно-силового базису президентської влади стимулювала розростання опозиційної сфери та сформулювала вісь політичного напруження — партії (як автономні політичні агенти, зацікавлені в розвитку парламентських форм демократії), з одного боку, з іншого — надпартійне «вертикальне президентство». І один із позитивних стимулюючих і реальних виходів із кризової нестабільності полягав в оформленні української партійності як альтернативи логіці та механізмам пострадянської демократії. І якби влада не погодилася на перерозподіл впливу за логікою парламентських форм демократії і партійної змагальності, вона викликала б ефект «перехресних опозицій» — справа, зліва, з центру.
Чинник Ющенка, відносна невдача владної еліти на виборах 2002 р. і наближення президентських виборів 2004 р. за усієї вагомості лише підштовхнули до усвідомлення необхідності реформістського проекту. Перехід від політичного режиму, що грунтується на виконавчій владі в форматі «суперпрезидентської» адміністративної системи, до парламентської логіки став лише справою часу, політичної волі та технології.
СУПЕРЕЧКА ПРО МАНДАТ
Відразу зробимо застереження: не йдеться про конкретного нинішнього Президента, а про еволюцію інституту президентства, що зазнає важливих метаморфоз у зв’язку зі зміною системи влади. Деяку плутанину вносить збереження прямих загальнонародних виборів президента і незмінність терміну його повноважень. Як показують соціологічні виміри потенційного електорату і певна розгубленість елітотворчих груп, ні перші, ні другі ще до кінця не визначилися: за кого та за якого президента голосуватиме Україна цієї осені.
Стабільно реєстровані президентські рейтинги низки провідних політиків поки що не дають підстав говорити про їхні реальні шанси. 23—25% Ющенка, 15—17% Януковича, трохи менше в лідера комуністів свідчать як про те, що приблизно половина виборців поки що не визначилася зі своїм вибором, так і про те, що в Україні немає загальнонаціонального політика, який зміг би стати інтегральним кандидатом, здатним виграти вже в першому турі та консолідувати владу, еліту і суспільство. Без будь- якої соціології зрозуміло, що майбутні вибори будуть всенародними виборами не всенародного президента, а представника та виразника певної політичної сили або групи сил, партій, бізнес-еліт. Уже тому, без усіляких мантр про політреформу, збереження надпрезидентських повноважень за «партійним» президентом не може не створювати ефект монополізації держвлади в руках однієї партії та фінансово-промислової групи. Байдуже, яка вона — велика чи мала, права чи ліва тощо. Перерозподіл конституційних повноважень у бік парламенту і Кабінету трансформує систему в напівпрезидентську — президенціалістську, як її називають у Франції, парламентсько-президентську, як визначають в Україні. Президент — глава держави, а виконавчу владу формує парламент, політику реалізовує прем’єр-міністр і Кабінет, що призначається законодавчим органом.
ЧИ ПОТРІБНО ХОДИТИ ЗА «РОСІЙСЬКИМ ТРЕНДОМ»?
Здійснюючи явні та підтекстові відсилання до феномена Путіна, багато аналітиків і політиків готові розглядати фіксований соціологами вакуум інтегрального лідера мало не як драму і чергове випробування для України.
У російських фондових брокерів є така приказка: «У нас немає власного тренда. Ми ходимо вслід за Бразилією». Очевидно, багато хто в Україні підсвідомо чекає російського політичного тренду. Але українська політика вже не ходить услід за Росією, тим більше не запрограмована на російські сценарії передачі влади та зміни еліт.
По-перше, в Україні немає групи, яка змогла б узяти на себе функції консолідації влади та суспільства на зразок того, як це зробила в Росії адміністративно-силова еліта, що придушила політичні домагання бізнесу, партійної олігархії, ліберальних станів і держбюрократії. Українські еліти локальні, попри свою силу й автономність. Наші еліти дуже локальні, регіональні та партійно орієнтовані, щоб якась одна з них змогла стати монопольним центром об’єднання за рахунок придушення інших. Але вони не настільки слабкі, щоб не сформулювати свій проект влади та міжелітного лідерства. По-друге, у 2001—2002 роках в Україні можна було спостерігати розкол великого бізнесу, який отримав політичне оформлення внаслідок парламентських виборів 2002 р. Чимала частина бізнесу підтримала «Нашу Україну» та разом із нею ввійшла до парламенту. У зв’язку з політрозколом бізнесу та переходом його частини в опозицію нинішній владі інститут президента де-факто втратив функцію надпартійного і наделітного арбітражу. Він виявився на одній стороні, виконуючи функцію рефері в одній, хоч і у великій, міжелітній групі. І вибори 2004 р., а потім парламентські 2006 р. здатні не перекреслити, а лише закріпити цю тенденцію. Це має призвести до фундаментальної зміни в структурі політичної відповідальності. Новообраний президент відповідатиме не перед усім (абстрактним) народом, а перед своїми виборцями.
ІНТЕГРАЛЬНИЙ ЛІДЕР АБО ІНТЕГРУЮЧИЙ КЛАС?
Унаслідок локальності та «розкольності» еліт Україна партійна за визначенням. І краще, щоб її інтегрував не плебісцитарний лідер, «загальнонародний президент» тощо, а система демократичних інститутів, що спирається на інтегруючий соціальний клас. Не інтегральний лідер, а інтегруючий клас, національний бізнес-клас як носій базового консенсусу. Такі контури нового постреформеного проекту.
А поки що зазначимо, що комплекс усіх вищеназваних чинників перекреслює сценарій плебісцитарно-вождистського типу лідерства, низку рис якого можна було спостерігати в Україні в 1990-ті роки і нове видання яких відбувається сьогодні в сусідній Росії. У нашого сусіда «народ» обирає лідера та передовіряє йому повноваження на проведення напівавторитарного курсу, «народ» і президент взаємодіють без посередницької системи у вигляді політичних партій, незалежних ЗМІ, громадських рухів та інших агентів публічної сфери. У свою чергу політрежим зміцнює владу, на якій він грунтується, — виконавчу, і тісно прив’язує до себе владу законодавчу через створення «збірної лояльних політиків» — єдиної партії влади, що має в своєму розпорядженні конституційну більшість.
В Україні «суперпрезидентський» мандат втратив об’єднувальне, загальнонаціональне значення, за фактом отримав партійно-групову й ідеологічну прописку. А те, що соціологія не фіксує безумовного рейтингового лідера, свідчить про кризу довіри, точніше, про «соціологію недовіри» до плебісцитарної президентської влади незалежно від персоналій.
Президентський мандат трансформувався в «перехідний прапор» від однієї політичної сили до іншої, а політичне життя дедалі більше будується навколо політичних партій і міжпартійних коаліцій. Українська політика вже в 2002 р. перейшла на парламентський ритм: політичні топ-події та наслідки визначають парламентські вибори і коаліції. І те, що українська еліта вже націлена на 2006 р., на «боротьбу за парламент», розглядаючи президентський рубіж жовтня нинішнього року як сходинку до майбутньої парламентської битви, тільки виразно діагностує зрушення до парламентської ритміки вітчизняної політики. Усе це, до речі, різко контрастує з відсутністю хоч якоїсь драматургії на нещодавніх виборах до російської Держдуми.
Інститут президентства як верховно-владного політика в Україні помер. Перефразовуючи слова одного з відомих політичних антропологів, політичні інститути, як боги — вони помирають, коли в них перестають вірити. Стратегічна інтрига, у разі успіху політреформи, полягає в тому, хто сформує парламентську більшість у 2006 році.
