«Річниця помаранчевої революції: крах надій чи початок нового шляху?» Так була сформульована тема нещодавнього засідання Українського клубу, про що «День» коротко вже писав (див. №214 від 19 листопада 2005 р.). Думаємо, нашим читачам буде цікава думка одного з провідних українських політологів, члена «Українського клубу» та постійного автора «Дня» Андрія Єрмолаєва. Сподіваємося також на продовження цієї дискусії.
ПОМАРАНЧ-2004 — НЕ РЕВОЛЮЦІЯ, А ПОДІЯ
Дрібнобуржуазна революція розпочалася в Україні як чергова «революція згори» з політичної реформи, а закінчиться лише з реалізацією другої хвилі ліберальних реформ. І часовий відрізок виходить далеко за межі подій 2004 року. Одне зі свідчень цього — відсутність дієвого революційного міфу, що замінений «обіцянками Майдану».
Україна першою серед пострадянських країн увійшла в період антиноменклатурної революції — дрібнобуржуазної за характером, мирної та «згори» — за формою.
Її порядок денний:
— перехід від кланового авторитаризму до парламентської демократії (мирний шлях — політична реформа);
— від феодальної «олігархічної» приватизації- роздачі (в управління тощо) — до ліберального ринку, так звана друга хвиля реформ і створення ринків цінних паперів, нерухомості, а також — дерегуляція й вивільнення дрібного та середнього бізнесу, формування підприємницького класу як економічної основи середнього класу;
— самоврядування — як реальна децентралізація, формування інституційних засад громадянського суспільства, перехід від «совка» до громад.
Ці радикальні зміни могли бути здійснені мирним шляхом, але криза влади каталізувала процес. Слід нагадати, що каталізатором стали спроби старого режиму забезпечити наступництво влади та використання для цього активної зовнішньої підтримки (Росія).
Операція «Наступник» розгорнулася з 2000 року та зі змінним успіхом розвивалася аж до політичної кризи на виборах 2004 року. Її частиною стали «плівки Мельниченка», олігархічний тріумвірат киян, донецьких і «дніпропетровських» у 2002—2004 рр., проект ЄЕП зразка 2003 року. За цей час змінились і кандидати в наступники, і політична модель самої зміни.
У цьому сенсі помаранчеві події осені 2004-го — це громадянська реакція на консерватизм старого режиму, реакція у формі стихійного громадянського бунту. Його особливість у тому, що громадянський бунт змусив старий режим відмовитися від силового сценарію з «наступником», але бунт не в змозі сам оформити та кадрово забезпечити нову владу.
Друга складова частина помаранчевих подій — це переворот у середовищі еліт із допомогою президентської кампанії, яка вийшла за рамки закону.
Досі залишаються без належної юридичної оцінки:
— парад непокори кількох місцевих рад, які заявляли свою лояльність кандидату Ющенку після першого-другого турів;
— діяльність Комітету національного порятунку та його декрети;
— заяви та рішення з’їзду в Сєверодонецьку;
— маніпуляції зі списками та кількістю голосів виборців на виборах. Останні рішення ЦВК, пов’язані з перерахунком голосів, — це сенсація, що ще не отримала належної уваги з боку судової системи;
— факти зовнішнього втручання та фінансування ззовні як опозиції, так і сил, які представляли старий режим.
ПОМАРАНЧЕВІ ПОДІЇ 2004 РОКУ — ЧАСТИНА ГЛОБАЛЬНИХ СЦЕНАРІЇВ «ЗАБОРОНИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ»
Усі так звані «кольорові революції» виконують роль блокатора євроінтеграції. Таким чином — це «пастки», але не прискорювачі євроінтеграції.
Слід нагадати, що події в Югославії, «революція троянд» у Грузії, помаранчеві події в Україні і навіть заворушення в Киргизії подавалися західними ЗМІ та політичними експертами як єдина хвиля нових демократичних революцій.
Більше того, після визнання перемоги Віктора Ющенка була висунена ініціатива створення нового об’єднання демократичних держав від Балтії до Кавказу. Таким чином, внутрішньополітичні зміни в низці країн Європи, Кавказу й Азії були оформлені в геополітичну ініціативу та проект. Після подій в Україні почало наростати інформаційне напруження (очікування) аналогічних змін у Білорусі і навіть Росії. Але в чому сенс цього проектування й очікувань?
Зміни в країнах «нових демократій» (як їх дедалі частіше називають) користувалися великою та широкою фінансовою, політичною й інформаційною підтримкою США. Це не є таємницею, та особливо й не приховувалося. Більше того, цю підтримку надавали під прапором євроінтеграційних настроїв і планів протестних еліт. Так було в Югославії, Грузії, Україні.
Країни-лідери євроінтеграції зіткнулися зі зростанням консервативних настроїв, спекуляціями на загрозі тероризму.
Як результат, після провалу конституційного процесу розгорнувся ланцюг взаємопов’язаних подій:
— теракти в Іспанії та Великій Британії (загрози американській безпеці стали й європейськими загрозами);
— зростання консервативних і націоналістичних настроїв у Німеччині та Польщі при підготовці до виборів 2005 року;
— «кольорові революції» та різке погіршення геополітичної обстановки в Євразії (Росія — Грузія, Україна — Росія), зростання загроз нового розколу між Європою та Росією. У цьому сенсі ініціативи Шредера та Путіна з приводу нових енергетичних проектів і трубопроводів — превентивний, але поки що малоефективний захід;
— перемога Меркель у Німеччині та Качинського в Польщі. Плани нового керівництва цих країн щодо потепління відносин зі США й очікуваний наслідок — уповільнення євроінтеграційних планів (йдеться про «четверту хвилю» — Туреччина й Україна);
— заворушення у Франції — зростання расизму, націоналізму. Це поштовх до приходу у Франції та країнах Бенілюксу націонал- консервативних кіл. Питання про ступінь організованості та спланованості цих заворушень досі відкрите;
— гальмування процесу євроінтеграції, загроза відкладання конституційного процесу з 2007 до 2010 року, зміцнення НАТО, похолодання відносин Європи та Росії через «кольорові демократії».
Дзеркальна сторона — підштовхування Росії до військово-політичної консолідації з Китаєм, Іраном та Індією. Можливість зміцнення та розширення ШОС (Шанхайська організація співпраці) як нової регіональної організації в Євразії.
І в цих умовах «пронатовська Україна», яка конфліктує з Росією, — інструмент нового континентального розколу.
Таким чином, «кольорові революції» відбувалися на тлі загострення відносин між американською та європейськими елітами, кризи НАТО після невдалої операції в Іраку, провалу конституційного процесу в ЄС.
ПОМАРАНЧЕВІ ПОДІЇ — АКТИВНА ФАЗА КРИЗИ, АЛЕ — НЕ РЕВОЛЮЦІЯ
Більше того, за підсумками року можна стверджувати, що з цілої низки позицій ми маємо відкат назад.
Уряд Тимошенко фактично відмовився від ліберальних реформ і займався лише перерозподілом власності на користь частини інвесторів революції та мобілізацією голосів на парламентські вибори.
Актив нової партії влади «Наша Україна» здійснював спроби переглянути рішення про реформу політичної системи, не підтримував реформи самоврядування.
Нова влада, яка визначила себе як «революційна», пережила ще один переворот — внутрішній. Конфлікт інтересів інвесторів революції — умовно національних (група бізнесменів із НСНУ) і транснаціональних (Березовський, частково Приват) — призвів до кризи режиму та «викидання» спонсорів із влади. Тимошенко і Порошенко прагнуть реваншу, але кожен по-своєму.
РИСИ МАЙБУТНЬОГО
Парламентська кампанія 2006 року пройде під прапором політичного реваншу, а порядок денний виборів закладає передумови для подальшого використання України в глобальних сценаріях із «стримування євроінтеграції» й оформлення нового військово-політичного розколу на континенті за віссю НАТО — нова система регіональної безпеки в Євразії на основі Шанхайської організації співпраці («євразійська ШОС»):
— в політиці та суспільних настроях панує ірраціоналізм. Страх і пристрасті, або танатос і лібідо — ось дві визначальні енергії нового політичного періоду. Суспільство вже не вибирає, а ховається від загроз і шукає нових вождів;
— величезна проблема лідерства. Замість лідерів — вождизм;
— політична конфігурація перед виборами має вигляд вкрай консервативний. Патерналісти, консерватори та ліві — головні гравці на полі в ситуації «відкладеної революції». Жодної серйозної реформаторської команди!
— доля майбутньої політичної конфігурації в руках двох людей — Президента Віктора Ющенка та фактичного господаря Донбасу Рината Ахметова. Вони визначатимуть конфігурацію дружніх елітних груп, і від них багато в чому залежить підсумкова архітектура влади та розстановка сил;
— вибори відбуваються вже зараз — на рівні міжелітної сепарації та формування списків. Списки стали неформальним «внутрішньоелітним голосуванням». Спершу еліта вибирає себе сама, а потім дозволить це підтвердити виборцям.
Соціологічна картина та прогноз можливого результату на виборах-2006. Шістка фаворитів зберігається:
Партія регіонів — 22—23% підтримки в листопаді (можливий результат — 16—20%);
«Наша Україна» — підтримка від 14 до 18% (можливий результат — 18—20%);
Блок Тимошенко — 14—17% (16—18%);
Блок Литвина — 4—5% (7—10%);
КПУ — 6—8% (8—10%);
СПУ — 4—6 (5—7%);
ПСПУ Н. Вітренко — 2—3% (3—4% відповідно).
Поставлена під сумнів спроможність України як держави. Усі гравці в умовах концептуальної слабкості нової влади йдуть не просто з проектами, а зі своїми «Українами».
Федералізація виглядає як вдалий хід регіональних еліт. Але вже зараз очевидно: це один із багатьох інструментів оформлення континентального розколу.
Головні загрози, що виникають у зв’язку з цим перед Україною, — і це виклики для еліти:
— антагоністичний розкол самої еліти;
— примусова федералізація (за допомогою загострення «кримського питання»);
— «економічне стримування»;
— таймування — до 2010 року (критичний термін для політичних змін у Європі та Росії)...
