Шлях незалежної України ніколи не був простим, але завжди був — і це найголовніше — мирним. Толерантність, міжнаціональна злагода, наступність миротворчої (в усіх значеннях цього слова) державної політики — найкращі риси, притаманні іміджу нашої країни, здобули визнання світової спільноти. Однак в Україні і сьогодні вистачає охочих порушити цю — все ще нетривку — рівновагу, заробивши у такий спосіб політичні дивіденди. Особливо такі бажання загострюються в періоди, які визначають долю держави на найближчі кілька років — зокрема, незадовго до виборів.
НА ЗЛАМI
Є всі підстави ставити питання таким чином: завдяки чому переділ влади у 1991 році був здійснений мирним шляхом? З мого погляду, це був результат розумного компромісу між політичними гравцями: комуністами, націонал-комуністами — з одного боку — і націонал-патріотами — з другого. Завдяки тому, що націонал-комуністи зрозуміли ситуацію в тодішньому СРСР, яка вже ставала вибухонебезпечною, і злам системи був неминучий, вдалося домовитися вирішити питання таким чином, щоб одержати вистраждану державну незалежність, залишивши при владі націонал- комуністів. Цей баланс вдавалося зберігати увесь цей час, починаючи з 1991 року. Завдяки здатності до компромісу і вирішення проблем через узгодження інтересів усіх учасників політичного процесу Україна вийшла у світ як держава, яка вміє долати труднощі зростання мирним шляхом. І це справді є нашим найбільшим досягненням, — особливо на тлі таких існуючих сьогодні глобальних проблем як тероризм, війни, міжнаціональні конфлікти тощо.
Що є підґрунтям для злагоди в суспільстві? Я можу назвати три основних, на мою думку, чинники — політична стабільність, економічна стабільність і розвиток демократії. Але чи діють вони, так би мовити, «автоматично»? Одразу скажу — ні. Скажімо, розвал Югославії відбувся на ґрунті не економічних проблем, а, перш за все, міжетнічних, міжконфесійних і, скажемо так, державно-територіальних. Тобто при нерозумній політиці ці три чинники стабільності можуть не спрацювати.
Чи працюють вони у нас сьогодні? Скажу відверто, рух у жодному з цих напрямків не можна назвати незворотним.
Політична стабільність. Вона є, але до повного спокою ще далеко. Що відбувається зараз з політичною реформою? Питання настільки загострилося, що, якщо в суспільстві конфлікту, дякувати Богові, ще немає, то у Верховній Раді вже є. А на тлі підготовки до президентських виборів цей конфлікт може ще загостритися. Це треба пам’ятати кожному політикові, кожному державному чиновникові.
Економічна стабільність. Так, упродовж останніх трьох—чотирьох років ми нарощуємо економічний потенціал. Нинішній рівень — це близько 60% від потенціалу 1990 року. Але це вже не падіння, а зростання! Мені приємно відзначити, що уряд Віктора Януковича в цьому плані працює з найбільшою ефективністю. Це важливо, адже існує такий собі суспільний стереотип щодо того, що успіхів удалося досягти лише урядові Віктора Ющенка. Уряд Ющенка доклав чималих зусиль, аби домогтися зрушень. Але підвалини для них заклав уже Кабінет Валерія Пустовойтенка. Тобто відбулося нагромадження факторів, які й почали діяти як об’єктивний процес. За часів прем’єрства Анатолія Кінаха також відбулися певні зрушення. Нині ж цей процес набув ширшого масштабу, тобто зафіксувався як постійний. Можу сказати, що на всіх без винятку напрямах соціально-економічного розвитку уряд Януковича плюсує. Однак ми — будемо відверті — далекі від того, аби запевняти, що вже всі живемо добре, всі веселі та щасливі. Є проблема бідності, багато нерозв’язаних вузлів у аграрному секторі — та, власне, й на будь-якій іншій ділянці економічного життя. А хіба можна сказати, що в нас вирішено усі соціальні проблеми? Тобто про економічну стабільність говорити також зарано.
НЕ ВИХЛЮПНУТИ Б ДИТИНУ
Розвиток демократії. Не досягли ми ще еталону демократичного суспільства із його верховенством права, свободою слова, інститутами громадянського суспільства, контролем народу над владою і т.ін. Влада і закон, влада і людина, — усі ці надзвичайно гострі проблеми ми часто вирішуємо не в національних, суспільних інтересах, а в інтересах або певних осіб, або певних гілок влади.
Невеличкий історичний екскурс.
1990 рік. Ми змінили Конституцію, передавши всю фактично владу Верховній Раді. А про повноваження уряду «забули». Яка була філософія? «Влада — Радам, а уряд працюватиме за директивами».
1992 рік. Вводиться інститут представників президента на місцях, адже я, як глава держави і виконавчої влади, не мав ніяких важелів для здійснення передбачених Конституцією повноважень. Однак Верховна Рада не підтримує цю ідею.
1993 рік. Приймається закон про вибори обласних керівників виконавчої влади. На президентських виборах 1994 року перемагає Леонід Кучма і запроваджує інститут держадміністрацій на місцях, — фактично виборність керівників виконавчої влади в областях (щодо якої, до слова, дискутують і сьогодні) скасовується.
1995 рік. Проголосована неконституційною більшістю Конституційна угода наділяє президента України великими повноваженнями, — уряд не одержує ніяких. Навпаки, прем’єр-міністру визначено дуже цікаву функцію — координатора (!) Кабінету Міністрів. Як зараз координатор парламентської більшості.
1996 рік. Приймається Конституція України. Президент проголошується главою держави — але не виконавчої влади. А Кабінет Міністрів — лише «вищим органом» у системі виконавчої влади.
Іншими словами, ми за 13 років не наділили уряд повноваженнями на рівні закону. Увесь цей час тривала боротьба поміж Верховною Радою і президентом — у кого більше повноважень... А уряд залишався на узбіччі. Те ж спостерігаємо і сьогодні. Перманентна боротьба за владу, в розпалі якої втрачається найсуттєвіше. Що головне у політичній реформі? Розподіл повноважень між гілками влади і механізм їхнього здійснення. Яке відношення має до цієї ключової проблеми питання, де і на скільки років обиратиметься президент? Можна за рік зробити більше, ніж за двадцять. А питання, чи в один рік обирати главу держави і Верховну Раду, чи не в один? Я до чого це веду: часто- густо, коли вирішується важливе питання, йдеться не про повноваження і функції, а ставиться завдання — виконавцями політичної реформи — як догодити комусь, або ж як реалізувати свої власні інтереси. Не по суті ставиться питання! Ось чому у нас реформа не припиняється, — тому що не вирішуються три основні завдання: забезпечення ефективності влади, прозорості влади і підконтрольності влади народу. Ми перманентно змінюємо принципи організації влади, руйнуємо систему, не створюючи нову і забуваючи про головне. Це також є дестабілізуючим чинником.
Здавалося б, наша політична еліта повинна це розуміти і робити все, аби не давати підстав для невдоволення і конфліктів у суспільстві. Однак вона, зокрема, правова еліта, яка розуміється на юридичних питаннях, на будь-які пропозиції — Президента, Верховної Ради, іноді діаметрально протилежні, реагує однаково — «одобрямсом». Хіба може людина, яка стоїть на колінах, дістати до неба?.. За таких умов влада може запропонувати будь-що, бо вона точно знає, що все пройде. Значить, еліта думає не про те, як зберегти рівновагу в суспільстві, а про те, як догодити владі — принижуючи тим самим і себе, і владу. Це є дуже небезпечним.
ІГРИ З СІРНИКАМИ
Які ще гострі питання, окрім тих, про які йшлося, постійно нас хвилюють? Я назвав би три: питання віри і церкви, мови і міжнаціональних стосунків.
У 1990 році, на світанку побудови нашої незалежної держави, ми (я тоді був головою Верховної Ради) перш, ніж приймати економічні законодавчі акти, прийняли два дуже важливих закони — про міжнаціональні стосунки та про свободу совісті і міжконфесійні стосунки. Тому що ми точно знали: ці дві фундаментальні суспільні проблеми при неграмотному їх вирішенні неминуче призведуть до конфліктів. Цей крок України тоді відзначив увесь світ. Того ж 1990 року я, як голова Верховної Ради, від імені українців у Бабиному Яру приніс вибачення євреям за те недобре, що було в наших взаєминах. Світ був здивований, — адже тоді були ще радянські часи! Не тільки в Москві, але й у Києві дехто казав, що цього не потрібно було робити. Я це зробив. Бо знав: історія стосунків євреїв та українців дуже довга і дуже непроста. Знав і ще одне: декому вигідно роздмухувати багаття конфлікту. Тож як тільки Україна стане незалежною державою, вона одразу мусить заявити про свою національну політику. І ми це зробили. І сьогодні, я це можу сказати з усією впевненістю, на державному рівні в нас справді немає політики антисемітизму тощо. Яка напружена була ситуація навколо подій, пов’язаних із Волинською трагедією, що відбулася 60 років тому! Але ми зуміли запобігти ще більшому загостренню. Тобто державна міжнаціональна політика виважена і відповідальна. Але без загострень не обходиться на інших рівнях — на побутовому, у засобах масової інформації і т.п. Особливо це стає відчутним, як свідчить досвід, на початку будь- якої великої політичної кампанії. Зараз — перед виборами президента — знову сплеск.
Я б сказав, що люди, які до цього спричиняються, є політичними невігласами. Або провокаторами. Одне з двох: або людина нічого не розуміє, або розуміє забагато і прагне цим своїм розумінням скористатися. Для чого було, скажімо, «Сільським вістям» друкувати матеріали, які стали предметом судового розгляду? Звідки взялися наведені у них факти і цифри — нібито 400 тисяч євреїв-есесівців приїхали в Україну?! Незбагненно. Чи тим, хто це робив, не було наперед відомо, що їхні публікації збурять громадськість? І як можна сьогодні говорити, що судовий позов з цього приводу безпідставний? Тепер дехто намагається довести, що суд над «Сільськими вістями» — неправедний. Мені прикро, що ця газета, яка користується повагою серед сільського населення, потрапила в таку ситуацію. Я б не хотів, щоб селяни втратили можливість читати «Сільські вісті». Але ж де відповідальність керівників газети? Що, вони цього не розуміли? І зараз вони мусили б визнати, що помилилися, надрукувати відповідну статтю, заявити, що винні будуть покарані. Тобто потрібно було б підійти цивілізовано, розумно, виважено, усвідомлюючи, що ти живеш у великій багатонаціональній країні, де принижувати національну гідність будь-кого є дикунством і свідченням первісної, печерної уяви про міжнаціональні стосунки. Як це не гірко, в Україні є сили, які хочуть використати існуючі проблеми — а ці проблеми є, вони жевріють... А проблеми в Криму із вирішенням земельних питань татар! До сутичок — один крок. Проблеми цього регіону загалом під пильним оком і російської політики, і, скажімо, турецької, — він лежить на перехресті геополітичних та інших інтересів. І ці проблеми, зокрема, земельні, необхідно вирішувати. І татари мусять зрозуміти, що в Криму є не лише Ялта і Севастополь, а забирати в когось, щоб комусь віддати — це значить спровокувати конфлікт з іншого боку. Ну не можна ці задачі розв’язувати так примітивно!..
Зрозуміло, що ті, хто покликаний стояти на сторожі суспільної злагоди — громадські організації, а також правоохоронні органи, суди, прокуратура тощо, мусять адекватно реагувати на спроби роздмухати багаття конфлікту. Потрібно робити, по- перше, упереджувальні кроки, а по-друге, подібні спроби не повинні залишатися без наслідків, і бажаючі пограти на розпаленні ворожнечі завжди мусять пам’ятати про неминучість кари.
ДОРОГА ДО ХРАМУ
Церква. В Україні свідомо і цілеспрямовано створено конфлікт між православними церквами. Це не була якась, скажімо, випадковість, — це все робилося, коли я був президентом, з однією метою — посварити православних України. Собор і патріарші помісні церковні з’їзди Київського патріархату відбулися у відповідності до існуючих законів, у тому числі й церковних, конфесійних, проте одразу ж залунали заклики — не визнавати українську церкву Київського патріархату. Міжконфесійні проблеми є в регіонах, де не вистачає церковних приміщень, де різні конфесії проводять так звані почергові богослужіння в одному храмі тощо. Усе це — передумови вибуху, і ми повинні це розуміти. Тепер щодо ідеї — доброї ідеї — об’єднання православних церков. Держава цього питання не вирішить, вона може тільки сприяти, — вирішити його може лише сама церква. І от на всіх рівнях влади — до найвищого — під оплески проголошують, що православні церкви в Україні повинні об’єднатися. Але це — дорога в нікуди. У глухий кут. Це філософія, яка приховує справжні проблеми. Чи може, попри все, православна церква Московського патріархату сама вирішити питання про об’єднання? Ні, звичайно. Вони не визнають УПЦ (КП), і заявляють, що не можуть об’єднуватися с «незаконною» церквою. Але в нас є і законна — з точки зору канонів — православна церква, нехай об’єднаються з нею! Покажуть приклад прагнення до об’єднання. Насправді Московський патріархат його не хоче, — він хоче в Україні мати вплив, свою єдину церкву, це очевидно. Наголошую: на сьогоднішньому рівні говорити про будь-яке об’єднання — це лише приховувати гостру проблему. Це неграмотно з усіх поглядiв. До речі, Московська православна церква ніким не визнавалася 140 років. Це дуже важливо, коли церква визнається. Але важливіше, коли віруючі хочуть мати свою церкву. Тобто треба чітко розставити акценти і робити все, щоб унеможливити міжконфесійні конфлікти. І мені приємно сьогодні сказати, що церковні ієрархи — і Філарет, і Володимир, і Гузар — дуже розумні люди, які саме так і чинять.
Мова. 1989 року — я тоді був завідуючим відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ та головою комісії Верховної Ради УРСР з міжнаціональних відносин — за ініціативою депутатів і Президії ВР, яку очолювала Валентина Шевченко, було винесено на розгляд питання про мови в Українській РСР. Ми з Борисом Іллічем Олійником (головою комісії з питань культури і духовності) його готували. Тоді було прийнято Закон про мову в Українській РСР, де вперше прозвучало, що українська мова в Україні є державною. Зараз маємо Конституцію, в статті десятій якої розставлено всі акценти. І все ж таки — десь на рівні то місцевих органів влади, то політичних партій — час від часу, особливо із наближенням виборів, порушується питання щодо другої державної мови, російської як офіційної тощо. Навіщо? Я запитував про це деяких наших вождів, — треба, мовляв, виборця на свій бік схилити. Ви розумієте, яке важке питання — «підколодне», я б навіть сказав. Обдурюють людей, дають їм обіцянки, які не збираються виконувати, «розкручують» цю тему, спекулюють на ній, одержують голоси і про все забувають. Є Конституція, яка чітко все визначила, в тому числі й щодо російської мови: «Держава сприяє її розвитку, створює умови, передумови...» Сьогодні у нас 42% школярів навчаються в російських школах — при тому, що росіян в Україні 21—22%. Російська переважає в книговидавничій сфері, чимало російськомовних ЗМІ... Які проблеми? Ні, декому все мало, — хоче розкрутити і загострити питання. Тому я звертаюся до місцевих органів влади, особливо представницької, до лідерів політичних сил: спекулювати на мовному питанні — це є шлях до загострення міжнаціонального конфлікту.
Якщо ми всі разом — влада, партії, церква, ЗМІ — будемо елементарно розуміти ці проблеми, то, я переконаний, Україна й надалі буде йти дорогою миру, злагоди, і буде прикладом для інших.
