Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ПРАВО ЖИТИ

10 серпня, 2001 - 00:00

Цього тижня в агентстві УНІАН було невелике повідомлення, що кілерами в Черкасах убито 12-річну дівчинку. Згідно з повідомленням, дитину було вбито з автомата лише тому, що жертва вбивць, місцевий бізнесмен, намагався за неї сховатися. Уся провина дитини була в тому, що вона гралася неподалік від мiсця, де і сталася трагедія. Надії бізнесмена, що кілери не стрілятимуть у дитину, не справдилися.

Однак це повідомлення потонуло в масі інших — про вбивство полковника СБУ в Одесі, про нові злочини в Криму і суперечку Генерального прокурора Потебенька з Вадимом Долгановим. Український інформаційний простір вирішив, що ці події куди важливіші, аніж загибель дівчинки, оскільки були інтрига, політичні розклади і призначення нових чиновників.

До нашого лексикону міцно увійшов термін «резонансне вбивство», який свідчить про те, що життя «простого смертного» цінується нижче, як життя «важливої персони». Термін, який підкреслює: цінністю в нас є не саме життя, а місце, яке займає людина. Тому цей термін (хоч як дивно, активно використовуваний ЗМІ), вигідний владі, для якої людина тільки гвинтик у системі, але аж ніяк не вигідний суспільству. Ось і в останніх випадках убивство полковника СБУ резонансне, а дівчинки — ні. Однак трагедія в Черкасах для суспільства аж ніяк не меншою мірою резонансна, як в Одесі. Дуже вже вона наочно демонструє: навіть будучи «найсірішою мишкою», ніхто незастрахований від того, що його життя або життя близьких не відберуть насильно. І якщо на дитячих майданчиках холоднокровно вбивають дітей, значить, останні етичні бар’єри вже впали... Але найстрашніше — це те, що відсутність реакції суспільства провокує такі випадки в майбутньому.

Суспільство чиєюсь невидимою рукою поступово привчається апатично дивитися на вбивства своїх співгромадян, не протестувати, не реагувати на ущемлення навіть свого основного права — права жити. Це сталося не одразу: спочатку було відмовлено в праві одержувати гідну зарплату, потім узагалі хоч якось улаштуватися, потім відмовлено в праві мати в раціоні харчування, необхідне для підтримки життя... Суспільство, в принципі, поставили перед вибором: або померти на «виробництві» (під завалом, від куль кілера, від інфаркту, зламатися морально і психологічно), або померти з голоду. Виховане на радянському патерналізмі суспільство «проковтнуло» все це, навіть дуже і не намагаючись захистити свої права. І ось убивство бандитом невинної людини вже розглядається як явище чи не звичайне.

Слабкість суспільства у відстоюванні свого, навіть не якихось там міфічних і незрозумілих категорій, як, скажімо, свобода слова, а цілком конкретного права жити, розв’язує руки криміналу. Ми вже не кажемо про те, що суспільство, бачачи нездатність міліції захистити громадян, не лобіює можливість свого самозахисту. Суспільство навіть не намагається впливати на владу, щоб остання захистила основне конституційне право громадян. Адже ми утримуємо міліцію за рахунок своїх податків далеко не для того, щоб вона створювала штаби, красиво рапортувала у вищі інстанції і займалася «гучними» справами (втім, і тут слів та рапортів більше, як доведених до логічного кінця справ). Ми платимо податки, щоб правоохоронні органи охороняли безпеку — кожного з нас, а не тільки «особливо важливих персон».

Ось іще один приклад. У ЗМІ з’являється інформація про те, що до вбивства Ігоря Александрова тією чи іншою мірою можуть бути причетними високопосадовці правоохоронних органів. Реакції — нуль. На запит «Дня» із приводу справи Александрова в Генпрокуратурі відповідають: «Посадові особи у відпустці». Але коли на УТ-1 пригадали в контексті афери на митниці про сина Потебенька, Генеральний прокурор не став мовчати і сміливо вказав панові Долганову на його дружину. Однак мені, як громадянинові, цікавіше дізнатися не про сина Потебенька і не про дружину Долганова, а про реальні дії правоохоронних органів. Чому, наприклад, можливi органiзатори вбивства Александрова були названi журналістами відразу після його загибелі, а органи не спростували і не підтвердили цю інформацію? Адже якщо ці люди непричетні до вбивства журналіста, то журналісти скоїли стосовно них злочин, незаконно звинувативши їх у тому, чого вони не здійснювали. А якщо вони причетні, то чому вони не за гратами? Про яку бюрократичну перестрілку між МВС і прокуратурою може йти мова, коли вбито людину? Про які нагороди, паради, відпустки можна вести мову, коли вбивають дітей? І якщо МВС неспроможне донести до прокуратури жодної резонансної справи, то чи це не означає, що прокуратурі треба порушувати справи проти МВС? Зрештою, що означає для наших правоохоронних органів «честь мундира»?

Автор зовсім не закликає прокуратуру тероризувати міліцію, а міліцію — тероризувати підозрюваних. Абсолютно зрозуміло, що кожна людська доля, навіть доля злочинця, має бути ретельно зважена на вагах Феміди. Та одна справа, коли оцінювання йде в інтересах суспільства, а інша — у своїх особистих. Із погляду інтересів суспільства, вбивця повинен бути негайно від нього ізольований. Але, з погляду окремих чиновників, робити що-небудь — значить уступати в конфлікт зі злочинцями, часто пов’язаними з іншими чиновниками. Конфлікт може позначитися на кар’єрі, а тому ліпше промовчати, перечекати, доки все само собою з’ясується. Тому провести розслідування пропонують журналістам, громадським діячам і політикам. А поки вони там порпаються, можна отримувати чергові пільги, нагороди і звання.

Велику роль тут відіграє страх перед неправильно прийнятим рішенням, за яке зверху буде покарання. Якщо начальство непередбачуване, то такий страх паралізує будь-які дії, і кримінальний елемент отримує шанс. У цих умовах рішучі бандити контролюють нерішучі органи, а не навпаки. Виходить, що бюджетні гроші, які пресом вичавлюються з українських громадян, ідуть не на боротьбу із криміналом, а на створення для нього «даху». Що робити, якщо органи не стільки захищають громадянина, скільки, як можуть, координують стосунки чесних громадян і криміналу? Озброюватися самим? Тобто рідним убитої дівчинки озброїтися і самостійно знищити бандитів та замовників? Можливо, ще заодно лінчувати декого з місцевої влади? Абсурд? А покірливо вмирати від руки розперезаних убивць не абсурд? А утримувати громіздку машину придушення, яка може арештувати вас із відповідними наслідками тільки за те, що ви їй не сподобалися або не мали із собою паспорта, але при цьому не захистити вас від бандитів, злодіїв тощо?

Звичайно, якщо громадяни почнуть озброюватися і захищати себе від бандитів на свій розсуд, то навряд чи це сприятиме становленню правової держави, цілком можуть знайтися люди, які реанімують червону гвардію, ку-клукс-клан або щось подібне. Але якщо вони взагалі ніяк не захищатимуться, то ідею правової держави буде поховано остаточно. Бездіяльність силовиків провокує в населення тугу за «твердою рукою», тобто ситуацію з нашого недалекого минулого. Як вижити українцеві в цих умовах? Адже коли він принижений владою, бандитами, коли він не може повноцінно себе захистити, чи варто від нього чекати громадянських учинків, захисту загальнолюдських цінностей? Можливо, логічніше чекати вияву низьких інстинктів, якщо право на життя фактично заперечується, а благополуччя і кар’єра чиновника зводиться в ранг національних інтересів? Як виступити громадянинові проти криміналу, якщо міліціонер — із тих або інших причин — не може захистити його? Автор не схильний драматизувати, зрозуміло, що наші органи роблять багато що для боротьби зі злочинністю. В органах достатньо гідних і чесних людей, які не шкодують життя в ім’я виконання службового обов’язку. Але про таких людей суспільство дізнається або після їхньої загибелі, або після звільнення з органів і приходу в політику. Тому можна припустити, що система, яка склалася, виштовхує їх з органів, не створює умови для нормальної роботи. Підставою для такого припущення може бути явна комерціалізація суспільства, в руслі якої багато які чини можуть заробляти на криміналі. А якщо врахувати, що 50% ВВП виробляється в тіні, то це джерело більше ніж значне. Ось тут і відбувається зіткнення інтересів між тими, що вбачають у криміналі ворогів суспільства, і тими, котрі розглядають це як джерело прибутків. У других є на що спиратися, а як бути першим? У принципі, в них залишається 50% «білої» економіки і чесні громадяни, яких значно більше, як бандитів. Однак «біла» економіка ледве зводить кінці з кінцями, а громадяни залякані й апатичні. Систему взаємодії з ними не створено. А як її створити, нехай навіть за умови активної протидії конкуруючої сторони? Відповідь на це запитання українцям ще треба дати. Зрозуміло тим, котрі залишаться жити.

Денис ЖАРКИХ, «День»
Газета: 
Рубрика: