Віктор Ющенко нарешті вирішив пояснити співвітчизникам, де шукати джерела політичної кризи. Президент зробив це в кілька прийомів, намагаючись знайти ту єдину лінію поведінки, що дозволила б йому зберегти обличчя. На мій погляд, не зумівши вирішити поставлене перед собою завдання, глава держави тільки окреслив причини політичної кризи.
Відверто кажучи, кілька останніх днів я слухав і читав виступи гаранта Конституції з гострим відчуттям дежа вю. Подібне в українській історії вже було, і було на більш якісному політичному рівні. У нашій країні вже був прем’єр, якого відправили у відставку за загрозливе зростання популярності. Євгену Марчуку «пощастило» — його звільнили з формулюванням «за формування власного політичного іміджу». Висловити свою істинну думку стосовно Юлії Тимошенко Віктор Ющенко не знайшов мужності. Багато експертів, крім відверто упереджених, досі не можуть прийти до тями: як «найуспішніший український уряд» усього за два тижні перетворився на мало не групу змовників, які прагнуть усунути главу держави від влади.
У міркуваннях Віктора Ющенка, якими був переповнений інформаційний простір країни, тема змови з метою позбавлення його повноважень звучала неодноразово. Президент із помітною образою в голосі розповідав про те, як «нехороші» прем’єр і самостійна, а не маріонеткова частина її команди намагалися знайти вихід із виниклої критичної ситуації. За словами Президента, в країні назрівав просто якийсь путч. Цікаво: першим конспірологічну тезу про змову озвучив екс- секретар РНБО Петро Порошенко, який обвинуватив у ній команду Тимошенко. До відставки, хай це і дивно, Петро Олексійович мав важливіші справи, аніж боротьба проти реальних і уявних змов. Але мені як члену парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони досі незрозуміло — чому такі тяжкі обвинувачення виглядають так беззмістовно? Державна зрада (якщо вона мала місце) — найтяжчий злочин. Але ніхто з псевдозмовників не виведений на чисту воду, більш того — деякі з них зберегли свої міністерські портфелі. Саме тому хочеться спитати: а що ж було насправді? Або ж обвинувачення в змові мають характер політичної «димової завіси»?
Уряд Юлії Тимошенко сьогодні обвинувачують у всіх смертних гріхах. Мені вже неодноразово доводилося публічно оцінювати його роботу. Думаю, зробили це й мільйони наших співгромадян, які отримали цього року гідні зарплати та пенсії. Принаймні, реакцію своїх виборців я міг спостерігати безпосередньо, і це дозволяє мені сказати: уряд діяв загалом правильно. Можливо, багато хто оцінить його роботу тільки в березні наступного року, оскільки сьогодні Тимошенко у відставці і займається підготовкою до парламентських виборів. Юлія Володимирівна не кривить душею, стверджуючи, що її кабінет виконував програму Президента, з якою той прийшов до влади. Але виявилося, що уряд може бути зручним тільки у сфері підвищення зарплат і пенсій, а право наводити порядки в економіці належить зовсім іншим людям. Розпоряджатися поверненням великих об’єктів у державну власність чи дозволяти їм зберегтися в приватних руках виявилося дуже великою відповідальністю для прем’єра, яка, як з’ясувалося, не мала сумнівного задоволення бути зарахованою до сонму президентських кумів.
Уряд Тимошенко сьогодні обвинувачують у тому, що він не зумів створити достойних умов для притоку іноземних інвестицій. Перепрошую, але це не Юлія Володимирівна мигтіла в справжньому Давосі й організовувала вкрай пафосний «міні-Давос» в Українському домі, не вона обіцяла інвестиційний потік, здатний зміцнити основи економіки країни. Зате спроба Кабінету Тимошенко відкрито, прозоро й ефективно продати «Криворіжсталь» і повернути в державну власність Нікопольський завод феросплавів зустріла відчайдушний опір їхніх власників, які знайшли політичний «дах» у новій владі. Чомусь мене не дивує, що Віктор Ющенко сьогодні підтримує ідею продажу «Криворіжсталі» в прямому телевізійному ефірі, — Президенту вкрай необхідний цей крок для зміцнення нестійкого рейтингу. Створюється навіть враження, що глава держави має намір повернути свої позиції популістськими методами, в яких раніше обвинувачував Юлію Тимошенко та її уряд.
На жаль, за розмовами про нові стандарти ведення державних справ і міркуваннями про моральність у політиці ховаються, як і раніше, політична конкуренція та боротьба за владу. Адміністрація Ющенка відрізняється від адміністрації Кучми тільки тим, що перша намагається прикрити свої промахи просторовими розмовами про національне відродження, вишиванками й апелюванням до національної свідомості, тоді як раніше на Банковій просто вважали за краще діяти нахрапом. В іншому — використанні подвійних стандартів і перекручуванні політичних карт — Віктор Андрійович залишається гідним учнем Леоніда Даниловича. Тим очевиднішою стає необхідність набуття чинності політичної реформи, здатної перервати сформовану в Україні традицію прийняття рішень державної ваги однією людиною.
