Голова ВР України Олександр Ткаченко вважає, що сьогодні
парламенту безглуздо формувати парламентську більшість, яка б узяла на
себе відповідальність за ситуацію в країні. «Кабінет Міністрів, який реально
керує економікою країни, формується одноосібно, тому депутатська більшість
буде чисто формальним утворенням», — заявив спікер у середу на засіданні
координаційної ради з питань місцевого самоврядування при голові ВР. «Якщо
буде внесено відповідні зміни до Конституції України, насамперед про формування
парламентською більшістю уряду, то він буде створений наступного дня й,
природно, візьме на себе відповідальність за стан справ у державі», — переконаний
О.Ткаченко.
Щоправда, незрозуміло яким чином без парламентської більшості
спікер сподівається провести ці самі зміни про новий порядок формування
уряду через парламент. Адже згідно з Конституцією (ст. 155), законопроект
про внесення змін до Конституції України, заздалегідь схвалений більшістю
від конституційного складу ВР, вважається прийнятим, якщо на наступній
черговій сесії ВР за нього проголосувало не менше ніж дві третини від конституційного
складу ВР.
Припущення, що депутатам вдасться створити ситуативну більшість
для внесення змін до Конституції, навряд чи реально здійсненне в цьому
складі ВР (принаймні до президентських виборів).
Таким чином, за О.Ткаченком, отримуємо замкнене коло: не
маючи більшості в парламенті, не внесеш змін до Конституції, а без таких
змін не буде більшості?
Кажучи іншими словами, горезвісне «протистояння гілок влади»
знову набирає обертів й набуває того особового відтінку, який воно мало
за часів спікерства Олександра Мороза. Про це свідчать і такі слова О.Ткаченка:
«У деяких політиків не витримують нерви, й вони опускаються до неприкритих
образ на адресу парламенту», напередодні президентських виборів «комусь
дуже хочеться потоптатися на перших паростках демократії й принизити народ»
на догоду своїм амбіціям.
Конфлікт, що розгортається, має безліч інших складових
і сам є одним із основних полів передвиборної битви, що наближається. Про
це пише спеціально для «Дня» журналіст Ірина ПОГОРЄЛОВА, «Політичні хроніки».
Чи може Бог створити камінь, котрий сам не зможе підняти?
Чи може НАТО створити таку систему безпеки, за якої не
зможе застосувати військове втручання в «зоні політичної відповідальності»?
Чи може Росія створити «слов'янський союз», до якого не
зможуть увійти Татарстан, Якутія й інші федеративні республіки?
Чи може Президент України Л.Кучма створити таку парламентську
більшість, за якої ніколи не захоче розпустити парламент?
Президент Л.Кучма хоче мати парламентську більшість, але
не вірить, що до переобрання його на другий термін це можливо. Адміністрація
Президента, що, як і Л.Кучма, добре знає арифметику, може відняти від 447
обраних до парламенту депутатів трохи більше за 150 лівих і отримати майже
триста голосів правоцентристів, дає таке роз'яснення невпевненості Л.Кучми:
коли Президент працюватиме вже другий термін і не претендуватиме на третій,
у нього не буде конкурентів у політичному середовищі. Й саме тому навколо
нього згрупується не ситуативна, а стабільна конструктивна більшість. Логіка,
відповідно, така: поки Кучму бояться, як конкурента на виборах, потенційні
союзники його не підтримують, а коли боятися перестануть — почнуть підтримувати.
Гадаю, Макіавеллі перекидається в труні, слухаючи подібні екзерсиси. Самому
Кучмі, ймовірно, подібні перекручення щодо його ж «добрих намірів» також
терпіти надто складно. Недаремно кожного разу, коли йому доводиться заспокоювати
всіх, що парламент поки що не буде розпущено, він змушений нагадувати сам
собі, що до неконституційних кроків його «підштовхують» певні сили...
Що ж насправді непокоїть Президента, коли мова заходить
про парламентську більшість? Безсумнівно, цей демократичний термін насамперед
органічно пов'язаний з поняттям формування уряду на основі політичної залежності
його від законодавчої представницької влади. Та якби справа була тільки
в теорії, Л.Кучма навряд чи став на неї так гостро й хворобливо реагувати.
Однак, як відомо, з кожним днем в Україні наближаються не тільки президентські
вибори, а й термін, коли надконституційним повноваженням Президента приходить
край, а виконавча влада в особі уряду й без указів Президента залишається
начебто майже зовсім вільною. Особливо погано виходить з урядом В.Пустовойтенка.
Якось так він вправно влаштувався, що проіснував довше за інших без програми,
затвердженої ВР, і без закону про
Кабмін. Виникає підозра, що вже без особливих повноважень
Президента цей прем'єр і цей уряд проіснують ще краще. Недовго, тільки
до листопада? А ось це як сказати. Скласти повноваження перед новим президентом,
звичайно, доведеться. Але хто сказав, що новий не запропонує цього ж прем'єра
цьому ж складу парламенту, в якому, за суттю, нічого особливо нового з
точки зору розставляння політичних сил статися вже не може?
Чудово сказав про необхідність переобрання Л.Кучми на другий
термін його попередник Л.Кравчук. Мовляв, якщо міняти президента, то це
ж усю систему управління, всю виконавчу владу в кадровому відношенні доведеться
міняти. Це ж треба, яка прикрість. У якому законі вичитав такі слова мудрий
перший президент — абсолютно не зрозуміло, але його тривогу можна, здається,
вгамувати простим чином: Л.Кучму поміняти, а бюрократичну машину залишити
такою, як є. Вже принаймні для другої частини цієї «операції» особливих
зусиль не знадобиться. Адже саме на боротьбу з адміністративною реформою,
якої так домагається від України Світовий банк, і спрямовані зусилля очолюваної
Л.Кравчуком комісії з адміністративної ж реформи, чи не так? У всякому
разі, якщо цього підтексту в словах свого «заклятого друга» не чує нинішній
Президент, то це його особисті проблеми.
Але Президент чує, все чує. Він добре знає ціну цим 300
правоцентристам. Це їхній «мовчазний нейтралітет» примусив Президента піти
на поступки в законі про місцеві держадміністрації й, фактично, відірвати
у самого себе і передати Кабміну виконавчу вертикаль. Тепер так само вони
чекають, коли можна буде вичавити з Президента поступки згідно із законом
про Кабмін. Проте вони не дуже поспішають: бо це ж повноваження Л.Кучми
спливають день за днем, а ніяк не повноваження цього парламенту. А чиїми
голосами свого часу О.Ткаченко вже провів через ВР першу пробу пакету конституційних
поправок про скасування інституту президента? А хто зірвав добрі наміри
поступово підійти до референдуму про депутатську недоторканність, який
міг би стати й референдумом про продовження президентських повноважень?
Та вже Бог із ними, цими складними політичними питаннями, можна сподіватися,
що вони й самі в них заплутаються за такої кількості різних фракцій і груп.
Але що витворяють із блокадою економічних законів! Можна
довго й нудно розповідати народу, що блокують комуністи. Однак ті, кому
слід, знають, як за однієї з комуністичних «блокад» голосування пани правоцентристи
чисельністю 240 душ у залі ледве чи не ховали руки в кишені, тільки б випадково
не набрати 226, ледве-ледве при цифрі 220 встигли від кнопок відскочити.
Хто повірить, що прихильники спадкоємності влади й ринкових реформ не змогли
без комуністів затвердити програму приватизації, щоб нарешті продати цей
проклятий Укртелеком. А чому б їм і без лівих не ратифікувати кредитні
угоди зі Світовим банком, та хоч під ту ж адміністративну реформу? Тепер
від них залежать цілих 800 млн. доларів... Ах, ділитися? А в кого президентська
передвиборна кампанія, в них чи в Президента Кучми?
Коротше кажучи, у вислові «парламентська більшість», навіть
якщо вона не ліва, головним словом залишається «парламентська». Й тут —
постійне джерело небезпеки для Президента. Тому завжди актуальними залишаються
не безглузді інтелігентські питання на кшталт «хто винен?» і «що робити?»,
а — «коли?». Ну, як там у Леніна й у Єльцина — коли ще не рано, а коли
вже не пізно... Чи навпаки...
До речі, про Єльцина. В нього хоч і повноваження крутіші,
а, однак, він своїх уже розстрілював, йому більше не можна, вдруге ніхто
не зрозуміє. А в нас досі була така стабільність, що навіть огидно. Й ось
тепер — чим не випадок. Раду Європи вже майже «вмовили» — спасибі, ті ж
комуністи так образили шановного лорда — президента ПАСЕ, що, навіть не
будь Онопрієнка, виліт парламентської делегації майже забезпечено. НАТО
— воно в цій справі ще краще розбирається. В них же — ні друзів, ні ворогів
— одні інтереси. Й ще — цінності. А відрізняти цінності демократичні від
більш реальних вони, як показує досвід Югославії, нарешті навчилися. В
друзі до них, звісно, набиватися слід обережно, не треба давити ні на мирні
ініціативи, ні на чийсь там суверенітет і територіальну цілісність. Головне,
щоб у разі виникнення загрози приходу в Україні нового президента вони
змогли в ньому заздалегідь українського Мілошевича роздивитися, щоб уже
зараз роздивилися в будь-якому не Кучмі — Мілошевича. Й щоб задля уникнення
«гуманітарної» (або, в наших умовах, якоїсь техногенної або навіть природної,
як там у Горбуліна в програмі розширеної співпраці записано?) катастрофи
зараз не лізли зі своїми застарілими демократичними штучками, якщо раптом
доведеться вжити превентивних заходів...
Тепер — останнє питання. Формальний привід. Комуністи молодці,
красиво працюють усе-таки. Довели Ткаченка, що він про якісь не передбачені
Конституцією парламентські канікули заговорив. Але тільки заговорив, це
ще не привід. Спокійно, спокійно. Виграє той, у кого нерви міцніші. Більшість
ця правоцентристська — їй же все одно вибирати доведеться: чи то почати
працювати, й тоді це буде президентська більшість, або доводити Ткаченка
вже до повної кондиції, тобто разом із комуністами завершити шлях цього
парламенту ще до президентських виборів. Звісно, їм допоможуть: Конституційний
суд уже розглядає питання, коли, власне, починається депутатський імунітет,
якщо справу на депутата заведено ще до обрання... А ось ще Мін'юст їм покаже,
які їхні партії правильно зареєстровані, щоб кандидатів висувати на вибори,
а які ні. Ну, прокуратура, СБУ та ДПАУ — ті взагалі в поті чола трудяться,
щоб і духу цих правоцентристів у парламенті не було, щоб вони по своїх
фірмах та по округах, рятуючи шкуру, побігали. Ну, нехай спікер їх спробує
вишикувати...
Все, й привід можна створити. Розпуск ВР, надзвичайка,
вибори відкласти, потім ще, потім...
Так що потім? Можливо, все- таки референдум із проектом
нової-старої пропрезидентської Конституції? Ах, немає закону про референдум.
Нісенітниця, можна й указом. Можна, але чи є гарантія, що народ усе-таки
проголосує? Ну, внесення поправок до Конституції... Внесення куди-куди?
В парламент, якого немає? А призначити новий парламент, який вийде зі «Злагоди»!
Що ви говорите, а хіба там, у «Злагоді», не та сама «правоцентристська
більшість», організована нинішнім прем'єром? Нічого, почистити, побільше
чиновників із вертикалі. Це найкраще, але спочатку треба б кредити під
адмінреформу. А не можна під що-небудь інше, ну хоч під реструктуризацію
вугільної галузі? Можна, але якщо ви вже всіх директорів посадили, а всіх
шахтарів звільнили. Тоді під енергетику... М-м-м, це щодо обленерго? А
під експортні втрати? Коли щодо втрат у зв'язку з російською кризою — то
можна, а коли в зв'язку з югославською — то ні, це не ваша зона національних
інтересів...
Поганий той президент, який не мріє розігнати парламент.
Гіршим може бути лише президент, у якого ніколи не буде більшості...
