У рамках Літньої школи журналістики «Дня» відбулася чергова зустріч студентів. Цього разу — з відомим політтехнологом Олегом Медведєвим. Олег — один з небагатьох серед політичних консультантів, хто відкрито може висловлювати свою позицію, вести публічну дискусію. Він вважає, що йому пощастило: «Я знаю багато випадків, коли консультанти чи політтехнологи працюють з клієнтами, поглядів яких категорично не розділяють». Консультант Юлії Тимошенко визнає помилки, тому не знімає відповідальності з їхньої команди за поразку на президентських виборах, але... Досвідчений політтехнолог відрізняється цікавими поглядами на соціально-політичне життя України.
Олег МЕДВЕДЄВ: — Іноді в житті так трапляється, що безпосередня професійна діяльність не пов’язана з базовою освітою. За фахом я спеціаліст-міжнародник. Журналістську школу я пройшов будучи студентом на межі 80—90-х рр. у Москві. Моя кар’єра починалася у першому приватному інформаційному агентстві Радянського Союзу «Постфактум», якого, на жаль, вже не існує. Також працював у газеті «Комерсантъ», яка зараз має українську редакцію. Потім в якийсь спосіб в Москві мене відшукала Лариса Івшина і відкрила перспективу для повернення в Україну. Завдяки їй моя кар’єра в Україні відбулася. У Києві я дійшов до посади головного редактора газети «Киевские Ведомости». Три роки тому я був шеф-редактором групи сайтів «Обозреватель». Останні роки я працюю в сфері політичних технологій, виборчих кампаній. Єдине, що в мене залишилося від журналістики, — це блог на «Українській правді». На більше в мене не вистачає часу. Проте я вважаю, що це не журналістська робота. Блог — це щоденник, де можна писати не дотримуючись певних канонів, писати у режимі нотаток. Працюючи в політичному піарі, я так чи інакше, цікавлюсь і спостерігаю за ти тим, що відбувається на медіа-ринку. Багато часу доводиться проводити у спілкуванні з журналістами.
Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Ви поєднуєте дві сфери діяльності: журналістику та політтехнології. Як вони взаємоузгоджуються у вашому житті?
О. М.: — Я їх не поєдную. Я займаюся винятково політичним консультуванням, зв’язками з громадськістю в сфері політики. Моя робота стосується журналістики лише тоді, коли це потрібно для виконання моїх професійних функцій як політконсультанта в галузі побудови стосунків з мас-медіа. Я вважаю, що займатися паралельно професійною діяльністю у двох сферах є, по-перше, дуже важко, а по-друге, не дуже правильно, тому що, окрім спорідненості цих двох професій, між ними є і певні протиріччя.
Анастасія САМОШИНА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— У своїх матеріалах на блозі ви часто використовуєте статистику, соціологічну інформацію. Нещодавно гостем «Дня» був знаний український соціолог Євген Головаха, який особливо наголошував на якості, компетентності й фаховості інформації, яку транслюють ЗМІ. Де ви берете дані, з ким співпрацюєте?
О. М.: — Я дуже шаную пана Головаху як фахівця, він глибокий професіонал, один з найкращих українських соціологів. Звичайно, ті, хто працюють в галузі політичного консалтингу, теж можуть займатися соціологією. В політичному консультуванні соціологія відіграє колосальну роль. Але з нею треба вміти працювати. Одні й ті самі цифри можна трактувати зовсім по-різному. Тому, головне для нас — розуміти механізми проведення соціологічних досліджень. Маючи великий досвід роботи з українськими соціологічними структурами, можу сказати, що слід орієнтуватися не на фірми-одноденки, а на соціологічні структури, що мають тривалий досвід роботи і відповідну репутацію.
Ольга РЕШЕТИЛОВА:
— А звідки ви берете соціологічну інформацію, яку використовуєте у своїх блогах?
О. М.: — Оскільки я працюю з певною політичною силою, можу зазначити, що для власного користування ми самі доволі часто замовляємо соціологічні дослідження. Тому, я маю можливість додавати запитання, які є предметом моєї особистої зацікавленості. Ми завжди вивчаємо гуманітарні настрої людей: їх ідеологічні, мовно-культурологічні уподобання.
О. Р.: — За вашими словами, некоректно поєднувати журналістську діяльність з політтехнологію. А наскільки коректно бути політконсультантом і виступати експертом-політологом? Адже сьогодні є багато прикладів, коли експерти мали б бути над процесом, натомість, вони заглиблені в політичний життя.
О. М.: — Я часто виступаю публічно, хоча вважаю, що в коло обов’язків політконсультанта це не входить. Політконсультант радше має пропонувати політикам, що говорити, ніж виступати самому. Зазвичай коли я виступаю публічно, то ніколи не приховую, що люди повинні зважати на мою співпрацю з певною політичною силою.
О. Р.: — Чи обов’язково політтехнологу поділяти поглядів політичної сили, на яку він працює?
О. М.: — В неписаному кодексі політичних консультантів, політтехнологів є таке правило, що він не обов’язково повинен поділяти політичну платформу свого клієнта чи роботодавця. Але його прямим професійним обов’язком, незалежно від власного ставлення до цієї платформи, є забезпечення ефективної агітації політика чи політичної сили. Кожен обирає на свій розсуд. Особисто я відчуваю комфорт від того, що мені вдалося побудувати свою роботу з ідеологічно близькими мені людьми. Можливо, мені пощастило, тому що я знаю багато випадків, коли консультанти чи політтехнологи працюють з клієнтами, поглядів яких категорично не розділяють.
Ольга САВЧЕНКО, Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова:
— За роки незалежності в Україні сформувалося нове покоління політтехнологів. Чому українські політики користуються послугами іноземних фахівців?
О. М.: — Насправді професія політтехнолога позалаштункова. Прізвищ більшості з них в Україні навіть я не знаю. Багато моїх колег ведуть закритий спосіб життя, особливо не афішуючи свою діяльність, на відміну від мене. Звичайно, конкуренція між українськими та іноземними політтехнологами існує. Але, в будь-якому разі, головну роль відіграють вітчизняні фахівці. Просто є традиція залучати іноземців. Чесно кажучи, я не в захваті від неї. Але б я не став перебільшувати роль іноземних консультантів. Принаймні, зараз вона значно менша, ніж це було в середині та наприкінці 90-х. щодо російських політтехнологів. Не всі вони співпрацюють з Кремлем. Але є і такі, які працюють в рамках так званої керованої демократії. Їх якраз і треба виштовхувати з України.
Анна ЩЕПА, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:
—Чи доводилося вам брати учать в інформаційному кіллерстві?
О.М.: — Я п’ять років працюю з Тимошенко. Її постійно хтось хоче інформаційно вбити. Тому, йде дуже виснажлива оборонна робота.
О. Р.: — Чи є українські партії, що грунтуються на ідеології?
О. М.: — Класичною ідеологічною партією в Україні є Комуністична партія. Але лише формально. Я регулярно читаю «Рабочую газету» КПУ. Майже в кожному номері там подаються публікацій Симоненка з прокльонами на адресу великого капіталу, закликами до класової боротьби. Це означає, що Симоненко закликає українців піднятися з вилами проти своїх же партнерів по коаліції. Тому декларування і відданість певній ідеології для КПУ — це різні речі. На одній з телепрограм, де велася дискусія про пам’ятник Сталіну в Запоріжжі, якийсь комуніст із Запоріжжя сказав мені, що якби Сталін встав, то розстріляв би всю верхівку Комуністичної партії України. Я спитав, чому? А тому що зрадили справу робочого класу і злилися з буржуазією.
Ідеологія партій має велике значення, але сьогодні конкуренція полягає не у ідеологічних розбіжностях соціально-економічної, а у геополітичній сфері. Тобто, проросійські, проєвропейські тощо. Якщо говорити про ідеологію Юлії Тимошенко, то це, безумовно, партія проєвропейська та проукраїнська.
А. С.: — Нове виборче законодавство ліквідовує політичні блоки. Як ви прокоментувати цю ініціативу Партії регіонів?
О. М.: — Головним чином, це було зроблено проти Блоку Юлії Тимошенко. Розрахунок регіоналів полягає в тому, що ми не встигнемо розкрутити партію «Батьківщина». Але засобами інформаційної роботи та політичної реклами доволі швидко можна встановити чіткий асоціативний зв’язок між Юлією Тимошенко і партією «Батьківщина». Остання нікуди не дівалася, вона існує, просто активно не брендувалася.
В цьому законі є значно гірші новацій. Скажімо, територіальні комісії будуть сформовані так, що в усіх комісіях більшість матиме привладна коаліція (ПР, блок Литвина, комуністи). Закон також передбачає заборону самовисування, частковий перехід до мажоритарної системи, яка в Україні завжди обслуговували потреби влади. Це і антидемократична норма, яка обмежує можливість нових політичних партій брати участь у виборах. Як багато років тому сказав Хав’єр Солана, це не гра за правилами, це гра з правилами.
Пересічні українці, нажаль, всього цього не усвідомлюють. Їм подобається ситуація, коли є конкретний округ і конкретний депутат. Але ж не всі бачать і розуміють, що відбувається за лаштунками, коли кандидат стає депутатом. Звісно, після такого закону, сумніваюся, що опозиція зможе на рівні обласних, районних чи міських рад стати більшістю. Тому, програма мінімум полягає в тому, щоб в кожній з рад створити опозицію. Навіть за таких жахливих умов треба працювати на максимально високий результат.
Лариса ІВШИНА:
— Як можна пояснити те, що багато спостерігачів нахвалювали останні вибори, казали, що ми рухаємося в бік демократії та європейських процедур. Але виходить, що вибори все краще, а результати все гірше. У чому проблема?
О. М.: — Міжнародні спостерігачі звикли до того, що в Україні більш-менш нормально пройшов третій тур президентських виборів в 2004 році, потім парламентські і місцеві вибори в 2006 і в 2007 роках. Тому вони трошки розслабилися під час президентських виборів 2010 року. Крім того, їхня логіка полягала в тому, що при владі в Україні перебувають ті політичні сили, яким вони довіряють і яких немає підстав підозрювати у фальсифікації виборів. Але через брак поінформованості, західний світ проігнорував той факт, що на момент проведення виборів, Партія регіонів була при владі як мінімум в десяти областях України. Зіграло свою роль і потепління в стосунках між Заходом та Росією. Також, мабуть, вони трішки втомилися від нашої активної демократичної вовтузні попередніх п’яти років, тому захотілося стабільності.
Л. І.: — Коли ми говоримо про те, що результати виборів все гірші, це означає, що українці не впоралися із внутрішніми завданнями. Я не хочу обговорювати, хто з українців внутрішньо гірший, всі однаково не впоралися із завданням. Тепер потрібно дивитися на молоде покоління і питати в нього: «А ви знаєте, як стати іншими?»
О. М.: — Будь-якому демократичному суспільству властиве здорове незадоволення виборців владою. На нещодавніх президентських виборах у Польщі була низька явка. Це говорить про те, що там виборці так само незадоволені своєю владою. А в тоталітарних та авторитарних суспільствах люди, навпаки, палко підтримують дії влади та почувають себе зазвичай щасливими. За соціологічними даними, серед країн СНД найбільш задоволені життям мешканці Узбекистану, Таджикистану, найменше — українці.
Л. І.: — Українці просто мають високу планку претензій. У нас манія величі на фоні комплексу неповноцінності.
О. М.: — Якщо ми збережемо в Україні демократію, то зможемо працювати над своїми помилками, якщо ні, то не зможемо навіть вголос говорити про них.
Христина БОНДАРЄВА, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Нещодавно в ефірі телеканала ICTV Сергій Тігіпко заявив, що не збирається відсиджуватися в опозиції — вона йому не дуже цікава (хоча він і при владі), а зробить все для того, щоб на виборах восени потрапити до місцевої влади. З вашої точки зору, чого не вистачило Сергію Тігіпку, щоб перемогти на президентських виборах? Чого, в свою чергу, не вистачає опозиції для того, щоб вона була цікавою?
О. М.: — Для певної категорії людей опозиція не цікава, тому що вона не має влади. Як сказав нещодавно Микола Томенко, риба шукає, де глибше, а депутат — де більше. Тігіпко відноситься до такої категорії людей. У кожної людини є вибір. Переважна більшість українських політиків, як ті, що пішли у минуле (Віктор Ющенко, так і ті, хто при владі (не знаю, чи посипають вони собі голову попелом), своєю поведінкою між першим і другим турами зробили все, щоб Янукович переміг. Тому, вони теж несуть відповідальність за це. Одним з них є Тігіпко. Від його позиції у другому турі залежав результат цих виборів. Якби він підтримав Тимошенко, вона б стала президентом, а він — прем’єр-міністром. Тігіпко, напевно, внаслідок своєї біографії (приналежність до команди Януковича) ще перед другим туром зробив свій вибір на користь Януковича. Потім він пішов у владу, тому, нічого дивного у його виступі немає. Наскільки ефективним буде його перебування при владі, оцінить виборець. Одна серйозна помилка в нього вже є — причетність до невдалого Податкового кодексу.
Дмитро ЧАЛИЙ:
— Що, на вашу думку, завадило Юлії Тимошенко перемогти на президентських виборах? Можливо, були якісь недоліки у PR-кампанії?
О. М.: — Немає PR-кампанії без недоліків. Напевно, кампанія виявилася не настільки потужною, щоб знешкодити всі негативні фактори, які працювали проти перемоги Тимошенко. Найбільшою нашою помилкою було те, що восени 2008 року Тимошенко не пішла у відставку з посади прем’єр-міністра. Виграти вибори, перебуваючи в опозиції, було б набагато легше. Особливо в умовах світової економічної кризи. Але вирішальну роль у поразці Юлії Володимирівни відіграв Віктор Андрійович Ющенко. Він ніби дуже полюбляє українську історію, навіть виводить свій родовід від останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. Потім він вже почав шукати зв’язки з гетьманом Іваном Мазепою. Насправді ж я проводжу зовсім іншу паралель — це полковник Галаган, який допоміг російським військам обманом взяти Запорізьку Січ, або полковник Ніс, який показав Меншикову, як зайти в Батурин. Ющенко і в першому, і в другому турі як «папа Карло» відпрацювала на перемогу Януковича. Напевно, на місцевих виборах восени, він діятиме так само.
Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:
— У своїх публікаціях ви багато пишете про мовну проблему в Україні. Зараз при владі знаходиться багато людей, які просто не володіють українською мовою. Янукович в різних регіонах говорить по-різному: то українською, то російською. Обіцяє підвищити статус російської. Якби український народ почав масово говорити українською, то чи відреагувала б на це влада?
О. М.: — Якби в Україні масово заговорили українською, Янукович не став би Президентом. Тому що будь-яка соціологія показує, що існує кореляція між мовно-культурною орієнтацією людей та їх політичними уподобаннями. В Україні багато російськомовних громадян, завдяки їм Янукович і став Президентом. Я вдруге за останні 5 років підготував роботу під назвою «Мовний баланс України», результати якої свідчать про те, що масового переходу наших громадян на українську мову, нажаль, немає. Все це відлуння багаторічної русифікації радянською владою. Я родом з Донбасу, який зараз вважається символом російськомовності. Але я ще пам’ятаю те покоління людей (мені 40 років), які не вміли говорити російською мовою. Сьогодні громадяни не розмовляють українською не тому що вони її не знають або погано до неї ставляться, а тому що це стало генетичною звичкою.
Як вирішити цю проблему? Якби в українській політичній, бізнесовій, культурній еліті був консенсус щодо мовної політики, це б сприяло більш масовому переходу людей на українську мову. Думаю, що всі бачили, як наші вершки влади збіглися на день народження Януковича. Так от, там не було таких, які б розмовляли українською мовою. А громадяни підсвідомо на це орієнтуються. Перспектива такого політичного консенсусу існувала протягом 90-х років. Але в 2004 році, коли Кучма дозволив Януковичу перетворити мовну тему на політичну, така перспектива була зруйнована. Значна частина політичного класу сьогодні вбачають в цьому можливість утриматися при владі, і ця частина вже ніколи не піде консенсус, який би став прикладом для громадян говорити українською.
Аліса ГОРДІЙЧУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Але ж у нас і журналісти говорять українською з помилками. Хоча, здавалося б, вони повинні подавати приклад. Проблема в якості освіти?
О. М.: — Я багато працюю і з україномовними і з російськомовними журналістами, тому можу вас втішити, що переважна більшість українських журналістів російською володіють гірше, ніж українською. Тут є серйозна проблема. Наскільки я знаю, на факультетах журналістики навчання ведеться українською, а переважна більшість газет в Україні виходить російською. За рік 90% журналів виходить російською мовою, а10 % — українською. В газетах ситуація краща. Там 32% — українською, 68% — російською.
А. Г.: Вибачте, але на вашому блозі я теж зустрічала помилки.
О. М.: — Так, помилки є, але ж чесно сказав, що я з Донбасу (сміється).
Катерина ЯКОВЛЕНКО, Донецький національний університет:
— Як ви вважаєте, яку взагалі роль відіграє блогерство в журналістиці? Зважаючи на стан нашої журналістики, чи не є це спрощенням діяльності?
О. М.: — Я не вважаю, що блогерство заважає професійній журналістиці. Нічого поганого в тому, що журналіст може мати професійний блог, я не бачу. У чому користь блогосфери? Вона пробиває стіну цензури. Варто тільки згадати історію з вінком, який впав на Януковича. Її не показали на половині телеканалів, проте на YouTube вона зібрала мільйон переглядів.
А. С.: — Нещодавно Перший Національний та ICTV транслювали фільм про Януковича «Президент. Початок шляху». Чи бачили ви його? Як можете оцінити?
О. М.: — Нажаль, я його не бачив. Але можу негативно оцінити той факт, що кілька телеканалів як державних, так і приватних, займаються політичною пропагандою.
А. С.: — За часів Юлії Тимошенко такі біографічні телепродукти також мали місце...
О. М.: — Відмінність в тому, що біографічні фільми про Юлію Тимошенко показували під час виборчої кампанії на Першому національному та регіональних телеканалах. На деяких інших телеканалах їх демонстрували на комерційних засадах як політичну рекламу. Безкоштовно фільмів про Тимошенко ніхто не показував.
Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— В 90-х роках ви працювали московським кореспондентом, директором московського бюро газети «Київські Відомості». Якою бачила Україну тодішня провладна верхівка Росії і якою вона бачить її сьогодні?
О. М.: — Російська політична еліта ставилася, ставиться і буде ставитись негативно до незалежної України. Ви, як молодше покоління, напевно, вважаєте, що українсько-російські конфлікти існували тільки за президента Віктора Ющенка. Історія українсько-російських стосунків розпочалася через кілька днів після проголошення нашої незалежності. В Україну приїхали тодішній віце-президент Олександр Руцкой і мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак. Тоді вони заявили, мовляв, якщо хочете відокремлюватися, будь ласка, але без Криму, Донбасу, бо це — наша територія. Або, наприклад, Борис Єльцин до 1997 року відмовлявся їхати з офіційним візитом в Київ через те, що Україна не виконує певні політичні умови. Приїхав лише на 6-му році незалежності, у травні 1997 року. Далі. У розпал конфлікту між Дмитром Медведєвим і Віктором Ющенком, коли перший виступив зі зверненням до громадян України з відеоблогу, я знайшов в інтернеті статтю Костянтина Затуліна під назвою «З питань України», написану в 1998 році. Якби з матеріалу викинути прізвище «Кучма», можна було б подумати, що вона написана в 2007 р. або 2008 р. про Ющенка. Тому, цілком припускаю, що невдовзі російська влада посвариться і з Віктором Януковичем. Ми ж це бачимо на прикладі відданого союзника Росії — Олександра Лукашенка. До Білорусі у керівників Росії таке ж ставлення, як і до України. Росія не сприймає незалежність ні України, ні Білорусі. Фінляндія відокремилася від Росії у грудні 1917 року, а в російському політикумі й досі є чимало людей, які не згодні з цим.
А. С.: — Чи є шанс, що ця ситуація хоч колись зміниться?
О. М.: — Ми з вами до цього не доживемо.
Ірина БОЧАР, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:
— У своєму нещодавньому інтерв’ю «Занепад Європи» Збігнев Бжезинський роздумує над сучасною геополітичною ситуацією у світі. Зокрема, він висловлює цікаву думку про те, що було б добре, якщо Польща стала б неформальним лобістом країн Центральної та Східної Європи в Європейському Союзі. Якщо таке можливо, як ви вважаєте, чи посприяє це євроінтеграційним устремлінням України?
О. М.: — Ми всі шануємо Бжезинського, любимо читати його книжки. Але в даному випадку він неправий. Я вам раджу читати Гілларі Клінтон і Барака Обаму.
