Про зарозумілу націонал- патріотичну зернинку

Останніми тижнями, спілкуючись із численними колегами, товаришами, знайомими — здавалося б, цілковитими однодумцями — усе частіше спостерігаю такий цікавий соціально-психологічний факт. Як легко кожний пробачає самому собі свою пристосовуванiсть, як вправно виправдовує її, як майстерно пояснює свою слабкість і легкодухість, зате, які височезні вимоги висуває такий виборець до свого політичного кумира, забуваючи, що і той не витає десь в благословенному озоновому захмар'ї, а ходить по тій же грішній землі, грузне по коліна в тій же багнюці, ледь відриває ноги, до яких прикуті чавунні гирі різноманітних, часто взаємовиключних зобов'язань.

Здається, радіти треба, що такий лідер ще хоч якось рухається вперед, а не здався, не склав руки, як це вже готові зробити тисячі його потенційних прихильників! Так ні — на кухнях і у скверах не вщухає прискіпливий, щоб не сказати — садистський, «розбір польотів». І то не так, і це не отак! Коротше, усе як у класичному анекдоті про свекруху: не знаю як, тільки не так! Кухонні політики не визнають ніяких компромісів із можливими тактичними союзниками. Та й до чого таким людям якісь політичні компроміси, адже вони вже уклали головний компроміс свого життя — із власною совістю. Після цього вже можна бути пуританином, святішим від Папи і вказувати усім на порошинку в оці колишнього авторитета. На жаль, це типова позиція значної частини українських виборців. Проте іншого народу в нашій державі немає, і обирати нового президента будуть, у тому числі, й отакі люди. Не зважати на таку психологію не можна, навіть якщо вона й видається патологією.

Пересічний виборець, вражений цією особливістю (причому абсолютно байдуже — лівий він чи правий), потребує водночас лідерів двох протилежних типів. Одні лідери бачаться такими святими, що мали б жити усередині якоїсь барокамери й зовсім не контактувати із цим світом. Зрозуміло, що вони приречені на нескінченні поразки, зате вони дуже потрібні слабким і далеко не святим виборцям як певний еталон святості, як компенсація власної ницості. Другі — безпринципні інтригани із залізними щелепами й гострими ліктями. Такі здебільшого перемагають і на короткий час приносять тактичні дивіденди своїй свиті. Але їхні гострі зуби дуже швидко тупіють і випадають. Ще вчора грізний лев перетворюється на шкапу, що не викликає нічого, окрім глузувань. Проте оці два типи ми принаймні легко розуміємо — на одних молимося й потім пишно ховаємо їх, з іншими залюбки компромісуємо, хапаємо з їхнього столу все, що можна, і поки можна.

А от нормальні, прагматичні, ідейно прогнозовані політики сучасного європейського типу нам незрозумілі. Бо ми діалектики не вчили ні по Гегелю, ні по Гоголю, ні по найпростішій філософській брошурці. Дарма не вчили, бо, як писав Тарас, «якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя». Власне, це не вина, а біда нашого пересічного виборця, родимі плями колишньої системи гуманітарної освіти. А наслідки невтішні — ми не маємо філософської культури, а відтак і культури політичної. Причому особливо дивує брак такої культури в людей формально освічених, добрих фахівців у своїй вузькій галузі. Немало викладачів вузів, вчителів шкіл і коледжів, лікарів (і далеко не рядових) провідних наукових спеціалістів нині вголос жаліються. Як їм імпонував Є.Марчук своєю державницькою позицією і патріотизмом! Як вони симпатизували йому (бо сподівалися, що він буде звичним ідеалом святості, цнотливості і приреченості на поразку?)! Аж ні! Він уклав угоду з О.Ткаченком і О.Морозом! Боже, який гріх! А з ким же було укладати? З мафією, з МВФ, з ісламськими терористами чи, може, взагалі — піти та й покаятися перед нинішньою владою? Хай кожний чесно відповість собі, чи є зло більше, ніж нинішні наші ліві? Якщо є, то чому не можна укласти тимчасової угоди з лівими в ім'я спільного порятунку? Коли машина летить у прірву, треба усім, без різниці кольорів, навалитися на кермо, замінити невдалого шофера й відвернути авто від катастрофи. З'ясовувати ж, чиї кольори правильніші і хто більше любить свій народ, можна й потім. Поки ж реакція невеликої частини прихильників Є.Марчука примушує згадати ситуацію в Німеччині напередодні приходу до влади Гітлера. Тоді точнісінько так соціал- демократи шпетили німецьких комуністів, що ті ніби- то тягнуть їх у сталінську імперію (МПА ще, щоправда, не було), а ті відповідали соціал-демократам, буцім вони продалися західним імперіалістам. Чи були раціональні зерна в тих звинуваченнях? Можливо, але вилущувати їх було б краще у рейхстазі, попередньо об'єднавшись у передвиборний блок і спільно перемігши фашистів. Тоді б і сам рейхстаг не згорів би, і Берлін не бомбардувався б. Не довелося б продовжувати дискусії у концтаборах, куди й комуністів, і «буржуазну інтелігенцію» кинули, не розбираючись у їхніх нюансах.

Проте уроки історії рідко кого навчають. Дивує галасливість і водночас некомпетентність означених людей. Адже в кожному феномені є явище, яке назовні і є суть, яка глибоко всередині. Критики ж канівської угоди навіть не вчиталися в неї як слід. А там найголовніша фраза, на мою думку, така: «Якщо залишиться нинішній Президент, буде остаточно зруйнована держава, втрачено суверенітет України». От чого слід боятися і от заради чого об'єднуватися! Із цієї фрази випливає, що «канівці» об'єдналися для збереження суверенітету й зміцнення державності України. Адже це цілком у відповідності з духом і буквою програми Є.Марчука. Хіба ж це не досягнення досвідченого політика, що він зумів консолідувати колег навколо своєї послідовно державницької і патріотичної платформи? Водночас це і перемога Марчука-організатора, цілої його команди, що зуміла розширити коло своїх прихильників за рахунок лівих симпатиків О.Ткаченка і О.Мороза. Кожний приходить до державницької ідеї своїм шляхом. Якась частина наших співгромадян лівих поглядів наблизиться до неї завдяки канівській угоді. Чи не є це головною перемогою, досягнутою ще напередодні виборів. Державники не є якоюсь закритою сектою, не є закритим акціонерним товариством, на яке вже дехто перетворює Україну. Навпаки, державники прагнуть постійно розширювати свої лави за рахунок усіх здорових сил, у тому числі й з лівого джерела. Невже було б краще, якби останні воювали з Є.Марчуком на втіху спільним противникам? Так уже бувало в історії України неодноразово. Червоний прем'єр У.Раковський виганяв С.Петлюру, а потім його знищив Сталін. Нарком М.Скрипник підсиджував наркома О.Шумського, а потім наклав на себе руки. Честь і хвала тим лівим, які зрозуміли згубність подібних усобиць всередині однієї нації. То чому ж цього не можуть чи не хочуть зрозуміти деякі праві? Чи праві вони тільки поверхово, всередині ж оте безсмертне ленінське «хто не з нами, той проти нас»? Але за цим принципом формуються лише мафії. Демократичні ж спільноти сповідують інше кредо: «Хто не проти нас, той з нами». Канівська угода — поки що унікальний факт у вітчизняній історії. Навіть якщо вона не спрацює (а підстав для такого песимізму поки що немає), все одно залишиться в політичній біографії держави як прецедент, на який рівнятимуться інші покоління. Після стількох століть розбрату й міжусобиць потиснуті руки — це запорука виходу з зачарованого кола. У політиці немає сильнішого магніту, ніж принципи державності, він трансформує усіх і вся. Якщо хоча б частина соціалістів і селян запрагла заряджатися від цього магніту, це матиме далекі наслідки. Не відштовхувати таких треба, а, навпаки, згадати про деякі християнські чесноти, чомусь забуті тими, хто хоче лишатися найсвятішим.

Ті ж лжепатріоти, що вже нині відхрещуються від Є.Марчука, фактично виправдовують свою зраду принципам державності. Чи то зі страху, чи то зі звички лизати панові чобіт вони виправдовують своє відступництво. Чи випадкове воно? Чи це, як казав з іншого приводу сам Є.Марчук, щось по лінії Фрейда? Проте віримо, що таких будуть лише одиниці. Більшість же тих патріотів, що нині захиталися, врешті-решт обов'язково піднімуться до розуміння моменту. Іншого виходу просто немає.