Одним із головних політичних підсумків 2011 року в Україні стало значне зростання числа тих, хто був налаштований голосувати «проти всіх», а у зв’язку із скасуванням цієї графи у виборчих бюлетенях готовий приєднатися до абсентеїстів, тобто громадян, які ухиляються від участі у виборах. На цей феномен, нарешті, звернули увагу науковці. Соціологічна група «Рейтинг» у вересні (коли відповідна графа ще не була вилучена з бюлетенів) провела спеціальне всеукраїнське дослідження, покликане з’ясувати, ким він є, цей загадковий «противсіх», навколо постаті якого точаться бурхливі дискусії.
Отже, якщо брати до уваги тільки тих респондентів, які виявили намір йти голосувати, то в середині 2009 року до «противсіхів» належало близько 8% опитаних, у червні 2010 р. — 5%, у жовтні 2010 р. — 8%, у березні 2011р. — 10%, у травні 2011р. — 12% і нарешті у вересні 2011р. — 13% потенційно активних виборців (нагадаю, що у другому турі президентських виборів «проти всіх» проголосували 4,4%). Збільшується і кількість опитаних, які взагалі не мають намірів голосувати на виборах: з жовтня минулого року зросла з 16 до 26%. За час, що минув після президентських виборів, лави відвертих абсентеїстів, «противсіхів» та тих, хто відповідає соціологам, що «не визначився» щодо своєї участі у виборах, поповнили передусім колишні прихильники Партії регіонів та «Сильної України». Третина цієї категорії громадян ладна була голосувати «проти всіх», бо розчарувались у своїх попередніх симпатіях; висловлюють таким чином протест 31%, не мають за кого голосувати 29%, не хочуть, щоби їхній голос украли 23%.
Соціологи з’ясували, що ж робитимуть «противсіхи» у разі, якщо відповідна графа буде вилучена з бюлетенів. Отож 35% виявили намір взагалі ігнорувати вибори, 42% іще не вирішили, а решта може проголосувати за конкретні партії — найбільше за Фронт змін (5,4%), Партію регіонів (4,8%), КПУ (3%), УДАР (2,8%) та «Громадянську позицію» (1,8%). Симпатії «противсіхів» щодо окремих політиків розподілилися так: Віталію Кличку довіряє 14% із них, Арсенію Яценюку — 13%, Анатолію Гриценку — 11%. Найменше довіряють «противсіхи» Віктору Ющенку (1%), Олегу Тягнибоку (3%) та Юлії Тимошенко (5%). «Невизначені» менш категоричні: третина з них довіряє В. Кличку, майже кожен п’ятий — А. Яценюку, В. Януковичу та А. Гриценку, кожен шостий — Ю. Тимошенко.
Соціологи зазначають, що люди, які не мають намірів йти на вибори, роблять це передусім через те, що не бачать, за кого їм голосувати. А от «противсіхи» не довіряють політичні владі як такій (і навіть у разі, якщо їм більш-менш симпатичний той чи інший політик, то очолювана ним партія не викликає довіри — досить порівняти наведені рейтинги Віталія Кличка і партії «УДАР»).
Речники «противсіхів» — від Оксани Забужко до Євгена Іхельзона — відверто тішаться різким зростанням лав їхніх прихильників і вважають своєю перемогою нинішню ситуацію, коли число учасників наступних виборів — у зв’язку зі скасуванням графи «проти всіх» у бюлетенях — може впасти ледь не до половини електорату. Втім, дехто з них готовий умовно підтримати — у разі їхнього об’єднання — партії УДАР та «Громадська позиція», мовляв, це буде бодай часткова ротація нинішнього політикуму, перший крок до його оновлення, до побудови принципово нової політичної системи.
При цьому ніхто з них не бажає брати до уваги той факт, що радикальне «противсіхство» виступає проти політичної системи Української держави як такої, а значне число нинішніх абсентеїстів — це колишні прихильники Партії регіонів. Іще ніхто не дослідив (а якщо і дослідив, не публікує ці дані), скільки з них перестали бути симпатиками Януковича на користь прихильності до Путіна, Зюганова чи Лукашенка. Надмірно високе — як на державу із уже 20-річним стажем відновленої незалежності — число тих, хто прагне об’єднання з Росією в одну державу чи сумує за радянськими часами, промовляє на користь цієї гіпотези. Та навіть якщо чимало «противсіхів» (чи то прибічників абсентеїзму) щиро любить Україну й прагне їй тільки добра. То чи втіляться їхні політичні настанови на практиці у це добро?
От, скажімо, частина цих категорій виборців висловлює певні симпатії до УДАРу й «Громадянської позиції». Дійсно, ці політичні сили нічим себе не заплямували. Але й нічим не проявили, крім гучних, часом суперечливих заяв. А їхні лідери далеко не завжди — принаймні, поки що — демонструють політичну зрілість. Та й узагалі — йдеться про більше віртуальні, ніж реальні політичні проекти, які у практичних діях можуть виявитися неефективними. Крім того, ротація політичних еліт — це далеко не завжди добро. Згадаймо лишень «молоду команду» Леоніда Черновецького і те, що вона накоїла у Києві — куди там «старій команді» Олександра Омельченка!
Та головне — в іншому. Сьогодні картина того, які наслідки матиме масове «противсіхство», втілене у радикальний абсентеїзм, чітко вималювалася на недавніх виборах до Державної думи у Росії. І картина ця однозначна.
Згадаймо: навіть за офіційними даними, на цих виборах була рекордно низка явка електорату, лише близько 60%. А ці дані вочевидь завищені — бо ж скільки було «каруселей», вкидань цілих пачок бюлетенів і «натягування» голосів для «партії влади», внаслідок чого у деяких регіонах сума голосів за першими, недостатньо ретельно «підрихтованими» підсумками, помітно перевищувала 100%. За даними російських незалежних експертів, реально у виборах узяла участь приблизно половина російських громадян, а то й менше. Серед тих, хто не прийшов голосувати, певна кількість не словом, а ділом підтримала заклики радикальних демократів та не менш радикальних ліваків до бойкоту думських виборів.
На перший погляд, ігнорування голосування мало успіх — адже з’ясувалося, що владний режим підтримує не більше чверті виборців Росії, а неучасть у виборах мільйонів людей на знак протесту проти чинної влади стало кроком, який істотно цю владу послабив. Але... У підсумку реальна опозиція не представлена у Державній думі і не має належної трибуни, щоби донести до суспільства (особливо до «глибинки», де Інтернет іще не скоро стане провідною інформаційною потугою) свої погляди і пропозиції. А на додачу суспільство не отримало настільки потужний імпульс до протестів проти фальсифікації виборів, щоби на вулиці та площі вийшли не десятки, а сотні тисяч, можливо, й мільйони громадян. Бо ж такі масові протести можливі лише у разі, якщо крадуть особисто твій голос, якщо твої сподівання на зміни за допомогою електоральних процедур нахабно перекреслюють. Ті ж, хто не голосував і не мав подібних сподівань, або взагалі не виходять на акції протесту, або протестують проти якихось інших дій влади, бо вибори для них нічого не значать. У Росії у грудні вийшли протестувати не стільки тамтешні «противсіхи», об’єднані неформальним рухом «Нах-нах», скільки ті, хто наочно побачив, що за нинішнього режиму його голос нічого не вартий.
Тим часом у противників путінського режиму з демократичного табору був вихід: проголосувати за «легальну опозицію» в особі партії «Яблоко», заснованої Григорієм Явлінським й очолюваної Сергієм Митрохіним. За офіційними даними, «Яблоко» одержало близько трьох відсотків голосів (екзит-поли дали йому на відсоток більше, хоча, ймовірно, реальна підтримка «легальної опозиції» відчутно більша, оскільки 15% опитаних на виході з виборчих дільниць відмовилися сказати, кому віддали свої голоси). Тобто влада могла вкрасти у «Яблока» чимало голосів, бо навіть лояльна і цілком легальна опозиція в Думі за певних обставин може неприємно полоскотати нерви російським «тандемократам».
Звісна річ, само по собі голосування «нах-нахівських» виборців за «Яблоко» нічого б не дало: ну, «намалювали» б цій партії не 3%, а 6,5% (замість реальних 12—15%), дали би пару «заохочувальних» місць у Думі для лідерів списку (російське законодавство це дозволяє) — і все. Діяти слід було інакше: активно використовуючи вуличні протести та нищівну критику влади, водночас спробувати домовитися з Явлінським і Митрохіним про включення до верхньої, прохідної частини партійного списку кількох справжніх радикальних демократів, які би змогли «пити кров» путінської команди, використовуючи думську трибуну. А ще — «закинути» на виборчі дільниці від «Яблока» побільше своїх активістів, готових активно протистояти численним фальсифікаціям, незважаючи ні на що. За таких умов владі стало б значно важче вдвічі зменшити реальний результат голосування за «Яблоко», та й інші партії змушені були б активізуватися.
Не випадково ж цинічний і прагматичний Володимир Ульянов-Ленін вважав: слід використовувати як трибуну навіть найпаскудніший парламент, при цьому ані на мить не поступаючись принципами і зосереджуючи основну роботу в масах, нарощуючи їхню організованість і протестний потенціал...
Можливо, що Явлінський і Митрохін не погодилися б на умови підтримки їхньої партії російськими «противсіхами» (не усіма, звісно, а лише їхньою демократичною частиною — важкувато уявити лідера націонал-більшовиків Лимонова у ролі бодай тактичного союзника Явлінського, хоча...). Але це мало б наслідком остаточний занепад «Яблока», і його лідери це чудово розуміли б. Отож непоганий шанс динамізувати російське політичне життя за допомогою Думи і бодай трохи оновити політикум у російських радикальних демократів існував, але вони його не реалізували, посівши горду (але політично вкрай неефективну) позицію «противсіхства». І якби хоча б можна було її засвідчити за допомогою бюлетенів — але ж без відповідної графи цього не зробиш, тому влада одержала чудову можливість розповідати всьому світові, що низька участь виборців у голосуванні — це не вияв масового протесту росіян проти Путіна, а наслідок поганої погоди, коли людям ліньки у вихідний виходити на вулицю.
І, крім усього іншого, не забуваймо: публічні угоди між політичними силами і структурами громадянського суспільства — це вияв європейськості мислення та дій, а відмова навіть від спроб таких угод в ім’я досягнення «абсолютної досконалості» в політичному житті — коли-небудь і невідомо як — це тяжка спадщина візантійщини, яка досі відчутна на пострадянських просторах.
Отож наразі українським політичним силам і структурам громадянського суспільства варто було би уважно вивчити досвід російських думських виборів і переосмислити свої наміри та вчинки. Бо ж, хоча Україна, як відомо, й не Росія, хоча безпосередньо скопіювати російські політичні технології у нас не вдається, нинішня адміністрація на Банковій часто-густо орієнтується саме на «передовий» досвід Кремля. У тому числі — і у спробах максимально знизити явку на вибори й активізувати з цією метою радикальне «противсіхство», адже за таких обставин значно легше буде «намалювати» потрібні «партії влади» результати.
