З’їзд об’єднаної опозиції, який відбувся 2 березня, цікавий не тільки з політичної, але і з психологічної точки зору. Там, де політолог у своєму аналізі зупиняється, психолог тільки починає. Спробуємо з погляду політичної психології проаналізувати і оцінити те, що відбулося і збулося і обережно спрогнозувати — що і чому збутися не зможе. Попереджу лише, що у психологічному аналізі дрібниці інколи так само важливі, як і те, що проголошується головним. Тому «бліх» ми штучно шукати не будемо, але і деталей не оминемо. Особливо, якщо вони красномовні і за ними вгадується приховане.
ЕНЕРГІЯ ПРОТЕСТУ
Навряд чи хто заперечуватиме існування потенціалу незадоволення, який накопичився у сучасному українському суспільстві. Взагалі-то у будь-якому суспільстві (навіть у «ситих» країнах) він існує. Але якого рівня? Розумна влада (скрізь) прагне його применшити, розуміючи його вибухову силу. Опозиція — залити, так би мовити, у свої політичні бензобаки додаткове пальне протестних настроїв, щоб швидше дістатися фінішу.
Сьогоднішні вершники української опозиції теж прагнуть осідлати коня народного невдоволення — але хто при цьому поведе коня у поводі, хто стрибне у сідло, хто буде «біля ноги», а хто і біля хвоста (чи у хвості?) — покаже час. Проте для перших роздумів та висновків матеріал з’їзд уже дав.
ВІДЕОСПОГАДИ
А починався з’їзд із спогадів. На великому моніторі прокручувалися кадри вересневої акції «Повстань, Україно!» Кадри емоційні, жорсткі, виразні. Мета цієї «відеопідготовки» делегатів не стільки сентиментальна (типу «Бойцы вспоминают минувшие дни»), скільки настановча (типу незабутнього Кашпiровського з його безсмертним: «Даю установку!»).
У шоу-бізнесі це називають «розігрівом», мета якого — психологічна підготовка аудиторії до більш емоційного сприйняття пропонованого видовища. Але відомо, що чим сильніше емоційна реакція, тим слабше раціональне осмислення. Чого ж прагнули організатори дійства?
«ПЕРШИЙ ПІШОВ!..»
Сигнал — і входять члени президії. Попереду Олександр Турчинов — впевнено, швидко, по-господарськи оглядаючи «посадочні місця». Одразу видно, чиї хазяйнують. Згодом і поважно — Симоненко, Мороз, Тимошенко... П’ятим iде Ющенко, дивлячись собі під ноги. Розсідаються...
Невипадково у психології є напрямок «Мова тіла». Людина може мовчати, але за неї «промовляють» міміка, жести, хода, поза... Ось і тут — тільки вийшли, ще не встигли нічого сказати, а дещо прояснилося. Сановний Симоненко, спокійний Мороз, напружена Тимошенко, понурий Ющенко... Відчувається непросте мереживо силових ліній стосунків таких різних особистостей, за якими стоять ще більш відмінні політичні сили.
Момент їх виходу з-за куліс на сцену нагадав ситуацію з парашутними стрибками, коли інструктор штовхав кожного у відкритий люк зі словами: «Перший пішов! Другий пішов! Третій пішов!..»
Але хто тут перший, хто третій — невідомо. І «велика трійка» старанно уникає обговорювати це питання.
ЄДНІСТЬ «ПАРТІЇ І НАРОДУ»?
Президію зустріли оплесками і скандуваннями: «Єдність! Єдність!». Ось одразу і визначилась базова потреба делегатів, їхнє жагуче бажання, їхнiй, якщо хочете, лаконічний наказ лідерам. Президія, ствердно-задоволено похитуючи головами, також поважно починає плескати. Як писав про подібну ситуацію років iз сорок тому Євген Євтушенко: «И тут первый лично двинул в ладоши». Наші «перші» прагнули робити все або синхронно, або «у рівних дозах». Контролюючи ситуацію навкруги себе на 180 о , разом вставали. Сідали, аплодували, припиняли аплодувати...
Оце гранично-обережне бажання делікатно «розминутися», не «відтоптати одне одному ноги», передчасно «не висунутись» красномовніше за все свідчило про велику напругу у справжніх (а не демонстрованих) стосунках, про складний шлях до першого рівня міжгрупової згоди, про пекельну небезпеку одного неправильного кроку («крок вліво, крок вправо — стріляю без попередження»).
Отже, у залі — прагнення до об’єднання, в президії — «перша частина марлезонського балету на мінному полі».
«ЩО В СИМВОЛІ ТОБІ МОЄМУ?..»
Судячи зі жвавих дискусій між делегатами та гостями у фойє, із публікацій перед з’їздом тощо, усіх хвилювали питання «символічних дій». Хто відкриє і закриє з’їзд, хто зробить основну доповідь, хто головуватиме. Люди прагнули за цими символами відгадати реалії і найголовнішу для них — якщо опозиція об’єднується, то хто ж буде її лідером?
Якщо бачити Україну після Кучми, то Україну з ким?
Поле очікувань залу, відчувалося, було напруженим. Усі чекали «сигналів» з президії. І не дивно — адже з радянських часів ми звикли: хто голова комісії з похорону Генсека — той наступний Генсек. Але нинішня «комісія з похорону режиму» явно не поспішала задовольнити цікавість зали. Симоненко повідомив, що три (не чотири!) лідери головуватимуть і виступатимуть по черзі, а Тимошенко розкрила механізм цієї «почерговості» — жеребкування. Сказано це було підкреслено буденно, мимохідь (як зазвичай говорять про неприємне головне, намагаючись його приховати). Але психологам відомо, що у процесі пошуку міжгрупової згоди принципово важливим етапом є розподіл ролей та функцій перш за все лідерів груп, що прагнуть об’єднатися. І якщо лідери опозиції не знайшли сьогодні більш об’єктивного механізму розподілу своїх ролей на з’їзді, це означає, що зона найближчого розвитку опозиційного руху більш тісної співпраці та структуризації не передбачає — немає механізму. А якщо такого механізму не знайдуть, то як же визначать того «єдиного»? Невже також жеребкуванням? Але ж згадується класичне: «О, жребий слеп!..»
ЩО СПІВАЛА ПРЕЗИДІЯ
Зазвучав гімн. Більшість присутніх співали, частина президії — Ющенко, Тимошенко, Мороз, Яворівський, Матвієнко, Чорновіл — також. Мовчали ліві — і у президії, і у залі.
Відомо, що національний гімн — це могутній засіб емоційної ідентифікації громадянина і держави. Відомо й те, що слова гімну — «Ще не вмерла Україна...» — одні співають з надією, інші слухають з роздратуванням... Та й депутатські значки на лацканах одних депутатів у залі були синьо-жовті (України незалежної), у інших — червоно-сині (України радянської). Цей символічний, але дуже глибокий світоглядний водоподіл змушує констатувати — без ціннісно-орієнтаційної єдності міжгрупового (та ще й політичного) єднання не досягти.
Один із виступаючих, народний депутат і член КПУ, аби ще більше зачепити Президента, вигукнув: «Ось закликають поставити пам’ятник Петлюрі. Та якого ще більшого Петлюру треба, як той на Банковій!?» Цей пасаж свідчить не тільки про повну інтелектуальну кашу в голові у оратора, але і про те, що для значної частини делегатів з’їзду (як і для нашого «цицерона») поняття «Петлюра» і «ворог» є синонімами. То як же вони збираються узгоджувати свої «картини світу» з тією половиною зали, для якої Петлюра — національний герой?
«ЛЕЙСЯ, ПЕСНЯ...»
Виступи делегатів були гучними, полум’яними, тавруючими і... до болю знайомими. Усе це говорилося і вислуховувалося не раз. Вразило те, що на з’їзді домінували ідеї типу «Геть!», які зала щоразу радісно підхоплювала, і не було жодного конструктивного плану спільних дій. Більше того, на з’їзді, який у багатьох промовах пафосно іменувався історичним, першим і навіть «рівним Дню незалежності» (!?) не прозвучало жодного програмного, конкретного, прагматичного виступу рівня національного лідера.
Креативу виступаючим явно не вистачало. Може, головні ідеї приховують до вирішальної пори? Принаймні жодної прийнятної як для правих, так і для лівих та центристів ідеї та програми з’їзд не запропонував. А це означає, що у побудову проголошеного об’єднання не покладено і «інтелектуальної цеглини».
«ТАК ГДЕ ЖЕ ЭТА ОППОЗИЦИЯ?!»
Красномовним та простодушним був виступ кримського делегата. Почавши із сумної констатації «к сожалению, красный Крым не состоялся» (при цьому півзали здригнулося), він повів мову про «разум крымскотатарского национализма», «подготовку аскеров для уничтожения славян» і закінчив запитанням: «Если Ющенко с нами, то почему Зварич защищает мирового жандарма — США?» І, звертаючись до президії, вигукнув: «У нас во всех акциях одни коммунисты! Так где же эта оппозиция?!»
Йому аплодували, поділяючи і погляди, і оцінки. Але яким чином досягати узгодженості дій не «взагалі» (про що багато і пишномовно говорилось), а конкретному комуністу і конкретному рухівцю, соціалісту і кунівцю, борцю за ідею і борцю за грошові знаки? Відчайдушний вигук кримського комуніста відображає прірву між деклараціями про об’єднання та реальною можливістю координувати дії різних загонів опозиції.
«ЧИ ДОМОВИТЕСЬ?»
Це питання не раз звучало у виступах депутатів «з місць». Невтаємничені у ситуацію взаємовідносин лідерів опозиції, вони, та й більш обізнані делегати також, увесь час запитували — «Чому? Коли? Як?»
Каменем спотикання для зали була позиція і роль В.Ющенка. Звучало: «Якщо він тут сидить, значить, він з нами? А тоді чого окремо, чому не оголошує відкрито свою позицію?» Його соратник В.Яворівський пожартував, що Ющенко після перерви пішов додому, «щоб відточувати свою опозиційність». На що комуніст О.Масенко відреагував спересердя: «Ну скільки можна точити ту позицію? Ну все точить і точить — п’ятнадцятим наждаком!»
Дійсно, чому і що «точить» Віктор Андрійович? Крім резонів політичних (не сваритись з основними політичними силами) та електоральних (найвищий рейтинг), є фактори і психологічні.
Судячи з його дій, політичному характеру Ющенка не вистачає визначеності та цільності, твердості у вчинках та позиціях. Домінуючою рисою Ющенка є відсутність домінуючих рис. Звідси непослідовність, прагнення об’єднати необ’єднуване, сумістити несумісне, спроба усидіти на двох стільцях, «трошки побути, а трошки піти».
Вкрай роздратовано реагуючи на такий стиль політичної поведінки, вінницький соціаліст І.Бондарчук з трибуни з’їзду запитав: «Наша Україна» — опозиційна сила чи ні? Чого їм хочеться — демократії чи поросятини з хріном?» На що Віктор Андрійович смиренно відповів: «У кожного своя дорога до Бога. Не осудіть».
Засуджувати, зазначимо, — це акт психологічного авторитаризму на грані з агресією. Засуджувати — непродуктивно. Зрозуміти хотілося б багатьом.
ТРОЄ У ЧОВНІ, НЕ РАХУЮЧИ... ІНШИХ, АБО ЩО НА ЧАСІ?
У своїх виступах лідери опозиції дружно твердили — визначення єдиного кандидата не на часі. Виступаючі від регіонів не погоджувались — «на часі». Щоб це стало «на часі», потрібно, крім усього іншого, зiставити та узгодити рівень домагань та рівень досягнень (передусім політико-електоральних) і трійки лідерів опозиції і «примкнувшего к ним Шепилова» (як висловлювались у хрущовські часи).
Потім разом з «примкнувшим» (чи «не примкнувшим»? — типова ющенківська ситуація) розробити програму об’єднання не тільки опозиції, але і всього українського народу і запропонувати її суспільству. А воля народу — у бюлетенях ЦВК. Такий же тернистий шлях мають пройти і суперники із пропрезидентського табору. Хто з них згуртує не тільки політичні сили, але й суспільство та народ — час покаже. Під силу це справді лідерові національного масштабу.
ПІСЛЯМОВА. КАМО ГРЯДЕШИ ЧИ КОЛИ ПРИЙДЕШИ?
З’їзд закінчився. Документи були прийняті практично одноголосно, що означає — теоретична база для об’єднання є. (Чи є практична, і яка вона — побачимо найближчим часом, передусім, зокрема, уже 9 березня.) Щоправда, прийняті документи були без роздачі проектів делегатам, з «голосу», що, до речі, у Верховній Раді (а всі лідери опозиції, нагадаю, депутати) заборонено як ознака непідготовленості питання. Але це «дрібниця». Важливіше те, що очікування делегатів побачити особистісне втілення об’єднання — фігуру одноосібного лідера майбутнього єдиного кандидата від опозиції — на цей раз не реалізувалися. Про це гомоніли між собою багато з них, хто покидав палац. І закони психології на їхньому боці. Вони (закони) свідчать, що за умов відсутності лідера гальмуються усі процеси міжгрупової згоди та сумісності...
Я озирнувся. На фронтоні висів великий рекламний банер «Назарет». Як відомо, Назарет — це батьківщина Ісуса. Опозиційного месію з’їзд країні не явив. Не на часі, так не на часі. Як у поета:
«Было нечего надеть —
Стало некуда носить...»
