Наївно-безпосередня близькість до народу тоді ще опозиційних лідерів у період помаранчевої революції актуалізувала непрості питання публічності пострадянської влади. Революція привнесла новий формат спілкування влади, хай поки ще потенційної, з народом, коли вперше в новітній українській історії майбутні президент і прем’єр-міністр активно виступали перед багатотисячними аудиторіями на мітингах у Києві й інших містах. Революція загострила насущні проблеми взаємовідносин влади з «широким» суспільством (а не лише з найактивнішим його сегментом — професійним «громадянським суспільством», представленим політично-орієнтованими громадськими організаціями, менеджерами від демократії та активно розвиненою мережею неурядових аналітичних й експертних центрів). Це проблемне поле містить потребу в пошуках нових форм, дискурсів і практик оптимальних режимів функціонування влади та порядку прийняття рішень у декларованих новою владою парадигмах відкритості, прозорості та публічності.
Утім, тема не нова. У певному розумінні всю історію пострадянської демократизації, починаючи, мабуть, із політичної риторики «перебудови» й «гласності» середини 80-х років, можна уявити як складну та суперечливу трансформацію традиційно авторитарного режиму «закритості» влади і технологій прийняття рішень у нові синтези та мутації, що містять ритуальні поправки на «голос народу», «громадську думку», «національні інтереси» тощо. Демократизація по-радянськи (ініційована зверху) й була задумана як декоративний, по суті, популістський політичний проект демократичних поступок за формою, заради збереження суті владного авторитаризму. Інша річ, що джина «суспільної політичної участі» випустили з пляшки вже мимоволі ініціаторів демократичного косметичного ремонту в колишньому СРСР.
У сучасний період розвитку демократизаційного проекту є, принаймні, три об’єктивні обставини, що змушують уже нову пострадянську владу (зокрема в Україні) активізувати ритуали «участі громадян у прийнятті рішень»:
1) Виснаження ресурсів (економічних, політичних, психологічних) і можливостей (насамперед ідеологічно-пропагандистських) для владного маневрування в режимі традиційної закритої політики.
2) Тенденції розвитку державної політики, як «закритого акціонерного підприємства» для обраних і небагатьох, стали загрозою для безпеки існування більшості неінкорпорованих у владу громадян (Чорнобильська катастрофа 1986 року й, особливо, «закрита» реакція на неї з боку центральної та республіканської влади послугували реальною додатковою мотивацією для багатьох громадян України в їхньому політичному виборі державної незалежності). Історія пострадянських країн продемонструвала взаємозв’язок кланово-розподільної економіки з мутаціями «кланової» демократії, що багато в чому репрезентує інтереси нечисленних груп політичного й економічного впливу. Ця проблема трансформується в імператив виживання для «широкого суспільства».
3) Глобальні демократичні впливи та політичний тиск країн західних демократій на пострадянську владу щодо розширення поля політичної участі та боротьби з корупцією, а також світова криза традиційних форм представницької демократії (в спектрі від вибору — безпека чи «керована демократія» — до десакралізації влади та дифузії авторитетів). Риторика та вимушено показні «дозвільні» поступки та жести колишньої української влади відносно політичної опозиції, ЗМІ і структур громадянського суспільства на початок 2000-х років переросли формат ритуальної та контрольованої владою активності. Розширюване поле свободи було вже неконтрольоване єдиним центром прийняття рішень, що його традиційно іменують владою (кульмінація — помаранчева революція 2004 року). Тиск на цей, колись єдиний, центр лобістських груп специфічних інтересів має своїм неминучим наслідком плюралізацію, розпилення й ерозію владних механізмів єдиноначальності.
4) До того ж в Україні (як і в багатьох інших національних республіках) посилюваний демократичний натиск на владу знизу часто доповнювався за рахунок специфічних чинників національної мобілізації — риторика зради національних інтересів в обвинуваченнях режиму Л. Кучми його політичними опонентами стала ефективним мобілізаційним чинником неформально стихійного та політично організованого руху громадянської непокори, який розгортається в країні з початку 2000-х років.
Внутрішня конфліктність імплантації нових елементів публічності влади в її все ще традиційно-авторитарний режим життєдіяльності та функціонування проявлялася в суперечливих і химерних мутаційних синтезах. Це, з одного боку, законодавчі ініціативи уряду Л. Кучми та В. Януковича з метою «забезпечення участі громадськості в формуванні та реалізації державної політики» середини-кінця 2004 року, декларації звітності уряду перед суспільством, впровадження інтернет-технологій «електронного уряду» (у вигляді президентських і урядових веб-порталів із пропозиціями «зворотного зв’язку») усталена практика парламентських слухань, окремі практики громадських слухань бюджетів і соціальної політики місцевої влади, збільшуваний потік продукції неурядових соціальних експертиз із розробкою альтернативних проектів і бачень суспільної політики, а також розвиток індустрії опитувань громадської думки. З іншого боку, це — практика закритості та секретність прийняття важливих політичних рішень (ЄЕП, геополітичні орієнтації, нафтопровід, великі приватизаційні проекти — «Криворіжсталь» та інші, діяльність нерегульованих законом Адміністрації Президента, сумнозвісної ДУСі тощо, практика владного контролю та цензури ЗМІ («темники»), політичне маніпулювання соціальним експертним знанням (у тому числі результатами опитувань громадської думки), клонування «незалежних» практик і центрів, які претендують на репрезентацію «суспільних інтересів», фільтрація лобістських ініціатив iз урахуванням політичної лояльності особливих груп інтересів у стратегії політичного виживання влади.
Публічність влади, яка зрозуміла тут в двох основних значеннях: 1) режим відкритості функціонування влади та прозорості прийняття політичних рішень (основний історичний алгоритм представницької демократії) та 2) участь громадськості у формуванні політичного порядку денного та прийнятті рішень (новітні форми та практики), — реалізовується в Україні (утім, i в інших пострадянських демократіях) як усе ще імітаційно-потенційна модель.
Під імітаційністю я розумію перенесення практик і процедур функціональної публічності з досвіду деяких західних демократій (у тому числі «авангардних» для представницьких демократій практик, що отримали свій розвиток із кінця 90 х років, у деяких країнах,зокрема в Канаді) на часто все ще не підготовлений (культурно й інституційно) ґрунт пострадянських демократій. Проте навіть формальність цих починів має значний культурно-політичний потенціал у вигляді хоч би формування законодавчого поля можливостей і зароджуваної практики прецедентів їх використання. Більш того, культурно-політична tabula rasa пострадянського розвитку з такими її залишковими генетичними особливостями як колективізм, масове почуття соціальної справедливості, ритуали народного (робочого й подібного) контролю тощо могли б трансформуватися в демократичне лобіювання публічності влади. Але все ж проблем тут поки що більше ніж досягнень.
Для розвинених усталених представницьких демократій, характерніший вище згаданий перший алгоритм реалізації публічності влади — зокрема, через усталені демократичні традиції парламентаризму, громадянського контролю, через інститути ЗМІ та наглядових (watch-dog) громадських організацій.
Для нових пострадянських демократій, зокрема в Україні, велика принада доступності й уявної простоти адаптації другого алгоритму публічності, а саме — нібито «безпосередності участі громадськості в практиці формування та прийняття політичних рішень». Планка масових очікувань безпосереднього владного рішення й участі у владі (раніше недоступної, ненависної, що накопичила багатьох гріхів) була особливо високо піднята в нещодавніх революційно-романтичних феноменах суспільної політики Майдану. В образно- метафоричному вираженні публічність влади сприймалася в формі її ілюзорної доступності при дедалі більшому політичному свербежі «її узяти». За визнанням одного з активістів кампанії «Україна без Кучми» початку 2000-х років, «влада (мов розпусна дівка — майже зримі в цьому контексті асоціації. — Авт. ) буквально лежала на вулиці, і нам забракло рішучості (почасти через нерішучість лідерів опозиції) нею оволодіти».
Апеляції лідерів революції безпосередньо до народного віче, яке зібралося на Майдані, позначила принципові вузькі місця цієї моделі. Потенційні носії нової влади просили громадян швидше підтримати вже прийняте ними рішення або декларацію, аніж брати участь у процесі їх розробки. «Аргумент вулиці» (як його часто характеризували опозиційні лідери) справді здебільшого виявився, швидше, ефективним засобом масового силового натиску на владу (часто неконтрольованого самою «вулицею»), ніж формою усвідомленої масової участі в прийнятті рішень. Останнє передбачає знання ситуації та бачення альтернатив вирішення питань. Політична влада в Україні виявилася напрочуд нечутливою та негнучкою в реагуванні на потребу з боку суспільства (або радше груп політичних інтересів, які претендують на презентацію його інтересів) бути почутими. Невизнання політичної опозиції як повноцінного партнера переговорного процесу, затиск і тиск на «альтернативні» голоси в політичному дискурсі, практики маніпулювання громадською думкою — характерні показники неадекватного функціонування «глухої та нерозуміючої» української влади кінця 90-х — початку 2000-х років.
Для революційної реакції «зірваної кришки» таке активне владне небажання чути мало б сягнути найостанніших форм і виявів у все ще патронально- клієнтурному (і, тому, з цілком прихильним ставленням до авторитарного стилю управління) українському суспільстві. Характерно, що в щорічних моніторингах, які проводить Інститут соціології НАН України з 1992 року, переконлива більшість респондентів (46,7% опитаних у 2004 році) згодні з думкою, що «кілька сильних керівників можуть зробити для країни більше, ніж усі закони та політичні дискусії». Респондентів, які не погоджуються з цією думкою й, очевидно, більше цінують закони та дискусії, виявилося лише 18,4%. Але не все так похмуро. Цілком цивілізоване та виправдане бажання бути почутими в досить традиційних і усталених формах демократичної публічності влади проявляється в результатах того ж опитування 2004 року. Тут в ієрархії найбільш ефективних і «нереволюційних» форм участі громадян у прийнятті рішень виявляються такі доступні для «неглухої» влади форми як професіонально близькі людям мого цеху опитування громадської думки (біля 33% респондентів) та зігріваючі душі журналістів обговорення проектів рішень влади в ЗМІ (27%).
Нова влада стоїть перед досить важкими проблемами з цивілізовано-демократичного «утихомирення» революційного джина й ілюзії «безпосередньої та масової участі» у владі (з такими його постреволюційними феноменами, як наметові містечка, масові маніфестації протесту на локальному рівні з вимогами зміни місцевих начальників, ущільнення забудов, боротьби за загальнодоступні зелені заміські зони тощо). Безперечно, не від хорошого життя, а як наслідок традиційної нечутливості владних бюрократів (які терміново перефарбувалися в помаранчеві півтони) та секретної келійності багатьох їхніх рішень, громадяни виходять на вулиці. І можливо, не варто поки що штовхати під лікоть нову владу (яка, сподіватимемось, ще не розібралася з величезною купою келійної спадщини від колишньої влади). Влада, навіть найдемократичніша, не реалізовується похапцем і навряд чи буде ефективною в стилі масовка a la Майдан. Символічний жест нового Президента В. Ющенка, який зняв фізичні огорожі влади від народу на вулиці Банковій. Проте цілком обґрунтовані і його нарікання та побоювання щодо публічно-масових зловживань у цьому новому, хай поки що символічному форматі публічності.
Думаю, що без загравань і нікому не потрібного популізму основними стратегіями нової політики публічності нової влади можуть бути такі напрями:
Підвищення рівня громадянської компетенції, що передбачає необхідну стадію інформування громадськості про альтернативи вирішення суспільних проблем (наступаючи «на горлянку» власній «соціологічній пісні», слід визнати, що публіку треба спочатку інформувати про суть справи або проблеми й альтернативи її вирішення, перш ніж запитувати її, публіки, думку). Тут важливий розвиток політики чутності «альтернативних» (часто не дуже приємних) голосів через ЗМІ — це багато в чому зніме тему маніпуляції політикою «великих статистичних чисел» у «зручних» опитуваннях громадської думки. До того ж, очевидно, що політика трансформації суспільства змушує та навіть зобов’язує владу до прийняття непопулярних (краще — непопулістських) рішень.
Розвиток громадянської культури участі й інформування громадян про можливі законні способи їхньої участі в обговоренні та прийнятті важливих для суспільства рішень. У постреволюційний період громадяни просто мають досить слабке уявлення про форми свого цивілізованого впливу на владу та її політику. Симптоматичне підтвердження цього висновку полягає в тому, що більшість респондентів (понад 40%) не знає або має поганеньке уявлення про ефективні способи впливу на прийняття владних рішень.
Адаптація (без гарячкового фанатизму, що перероджується в модну ритуальність) новітніх технологій, зокрема канадських, практик громадянської участі. Демократична розкіш нових моделей розширеного громадянського кола прийняття рішень, втім, досить дорога в буквальному значенні.
Оптимізація нового формату взаємовідносин у трикутнику «влада — професійна соціальна експертиза — суспільство», де професійні соціальні експерти можуть і повинні стати представниками громадських інтересів і громадянського суспільства в Україні. Проблема чесних і професійних експертів у цьому розумінні — затвердити свій професіоналізм, таким чином отримавши важливий кредит довіри від суспільства як представників його інтересів. Чому суспільство все ще неохоче довіряє такій формі свого впливу, як «консультації органів влади з незалежними експертами»? — запитання не до суспільства, а, радше, до людей, які іменують себе «соціальними експертами». Останнім, які часто самозабутньо обслуговують владу, не буде зайвим пам’ятати про те, що совість (со-вість) — не лише морально-етична категорія, а й комунікаційна концепція зв’язку з народними сподіваннями.
Чесний і відкритий діалог нової влади з суспільством про труднощі та проблеми нинішнього періоду, послідовність i обов’язковість виконання декларованих обіцянок, чесність у дрібницях (припинення практики кумівства, неухильне дотримання Закону в таких речах, як державно-парламентське сумісництво, реальне розведення бізнесу та політики тощо) — це і є по-людськи зрозуміла та найдоступніша форма виправдання масових очікувань і зміцнення містків довіри між владою та суспільством. У цьому сенсі публічність нової української влади і є реальною демократичною можливістю. За іншого повороту ситуації фраза лідерів учорашньої опозиції та сьогоднішньої влади: «Ви знаєте, як пройти на Майдан!», звернена до багатотисячної армії підтримки помаранчевої революції, стане знову актуальною.
