Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Революція — це зміна принципів, а не кольорів»

28 січня, 2005 - 00:00
МИКОЛА КНЯЖИЦЬКИЙ

Віктор Ющенко переміг. Половина країни очікувала цієї перемоги, сподіваючись на позитивні зміни у майбутньому. Ті, хто голосував за Ющенка, по-різному бачили ці зміни. Хтось прагнув отримати нарешті високооплачуване робоче місце, хтось хотів уже завтра прокинутися в Європі з її добробутом та рівнем життя. Були такі, хто просто боявся втрати Україною незалежності... Друга половина країни, яка голосувала проти Ющенка, переконана, що стара прокучмівська еліта, змінивши лідера, залишилася при владі і об’єдналася з галицькими націоналістами. Але ці дві частини нашого суспільства і далі залишаються об’єднаними хибними цінностями, які були виховані ще в радянські часи і у спотворених формах культивувалися українською владою останнього десятиріччя. Людина, яка стверджує у Львові: «якщо ти не за Ющенка, ти не українець», не дуже відрізняється від донеччанина, переконаного в тому, що порядні люди Ющенка підтримати не могли. Політтехнологи обох сторін застосовували принцип створення та перемоги ворога заради власного успіху. Щоб справді об’єднати Україну, потрібно виробити нові спільні цінності, альтернативні тим, які використовувалися у передвиборній боротьбі. Відсутність у учасників кампанії яскраво вираженої ідеології ставила громадян перед вибором лідерів, які користувалися лише піар-технологіями, підтримкою зовнішніх сил і спиралися на регіональні групи. Але Україна не прогресуватиме, якщо не трансформується у суспільство з чітко диференційованими, ідеологічно загальнонаціональними партіями, які матимуть підтримку на всій території країни та нестимуть відповідальність за взяті на себе політичні зобов’язання... Порівняємо себе з іншими молодими суспільствами — Польщі чи, наприклад, Ізраїлю. Їхні партії не спираються на підтримку протилежних зовнішніх сил, не розділені регіонально. Конкуренція між партіями ведеться в загальній системі прийнятих у суспільстві цінностей, яких бракує нам.

На останній парі в Інституті журналістики Київського університету, де я деколи читаю лекції, довелося обговорювати зі студентами наше майбутнє й орієнтири. Основна думка, яку я намагався донести до слухачів, полягала в необхідності критичного осмислення як нашого життя, так і життя наших сусідів. Деякі політики часто посилаються на приклад так званого «цивілізованого світу». От у нас все жахливо й недемократично, а в Америці, або Європі — навпаки. Їхні опоненти переконують, що світ загалом цинічний, українська корупція не є унікальним явищем, влада у будь-якій країні може не рахуватися з інтересами деяких верств суспільства. Ці дві полярні позиції є глибоко хибними, оскільки перша з них принижує українців і ідеалізує переповнений внутрішніми конфліктами світ західної цивілізації, а друга — навпаки, деморалізує суспільство, демонізуючи західний світ. Уся передвиборна кампанія двох основних конкурентів теж полягала у демонізації суперника та введенні до сонму святих свого лідера. «Янукович — бандит, ґвалтівник і запроданець», — говорили одні. «Ющенко — американський шпигун, націоналіст і бандерівець», — переконували інші. Суспільство вірило у ці міфи, віра — ось що рухало громадянами на виборах. Журналісти і піарники ці міфи підтримували й приховували від суспільства реальні бізнес-інтереси різних груп, зміст кулуарних переговорів між Ющенком та Пінчуком, Кучмою та Пинзеником, Тимошенко та Ахметовим, які велися та ведуться. Вірити в міфи завжди легше, бо тоді не потрібно питати з себе.

У мене є друг-журналіст — по-єврейськи філософський та іронічний. Він прилетів з Москви до революційного Києва. Найняв у Борисполі приватне таксі з помаранчевою стрічкою на антені. Водій довго переконував мого знайомого у тому, як добре він почне жити після приходу Ющенка до влади. «Ви думаєте, Ющенко дасть лад? — запитав журналіст. — Звичайно, досить нам терпіти бандитську владу. — Але ви перший постраждаєте від наведення ладу. Адже тоді вам доведеться у машині поставити лічильник, платити податки, врешті-решт, змінити автомобіль на щось пристойніше. Але в такому разі ви просто збанкрутуєте, й на зміну вам прийдуть солідні фірми». Таксист замислився. Його цілком влаштовував статус «чорного перевізника». «Ну і нехай, — уже не так впевнено відповів водій, — зате діти житимуть у нормальній країні...»

Чи справді він щиро готовий до таких змін і чи такі зміни хтось робитиме? Мій родич у Львові декілька разів на тиждень їздить у село до батька електричкою. Він міг би їхати маршруткою, але це коштує дві гривні. Електричка теж коштує дві гривні, але кондуктор із задоволенням бере гривню, кладе собі в кишеню й не видає ніякого квитка. Цей львівський кондуктор, як його родичі та знайомі, співпереживав помаранчевій революції і щиро хотів «бандитів посадити в тюрми». Він навіть не замислювався над тим, що певною мірою і сам є таким «бандитом», який щодня обкрадає власну державу. У свідомості кожного, хто стояв на Майдані, «бандитами» були якісь злі сили, яких от сьогодні хороший Ющенко посадить до в’язниці й життя само по собі налагодиться. Дехто мріяв також про зміну свого мера або начальника жеку... Натомість корупція та «бандитизм» обплутали своїм корінням не лише Печерські пагорби, а й свідомість кожного з нас. Коли говорять у нас про «люстрацію» люди, які часто не розуміють значення цього слова, чи мають вони на увазі також необхідність «люструвати» кондуктора й таксиста, які не вміють жити інакше? Система цінностей яких з’їдена корозією спочатку радянської, а потім і української подвійної моралі? Серйозні суспільні зміни відбудуться у нашій країні, якщо зможуть стати точкою відліку для очищення кожної людини, яка приходить у нову владу та яка цю владу підтримує. Таке самоочищення неможливе без покаяння та зміни принципів, якими ці політики керувалися досі. Перший шанс ми мали у 1991 році. «Студентська революція на граніті» дійсно була революцією, оскільки змінила деякі засади суспільного ладу. Було скасовано статтю в Конституції, яка визначала монополію Комуністичної партії, а українські хлопці почали служити лише на території України.

Сьогоднішня революція ще не привела до наслідків, які б змінили лад. І зробити це зараз значно складніше. Найгірший злочин, який вчинила колишня українська влада, полягав у легалізації брехні. Інструментом для цієї легалізації стали перш за все електронні засоби масової інформації. Влада довела, що ЗМІ є елементами бізнесу та пропаганди, й що той, хто їх контролює, може диктувати людям і управляти ними. Ми не є унікальними у подібних спробах. Найбільший світовий медіа-магнат Руперт Мердок, який володіє англійськими газетами «Таймс» і «Сан», американською телекомпанією «Фокс» і ще сотнями європейських, американських, азійських і австралійських газет та телеканалів, теж переконаний, що медіа можуть лукавити й обманювати. Але західні суспільства не дозволяють йому бути монополістом, і навіть Буш, якого Мердок підтримує, не може забезпечити йому монополії. Цим «ми» відрізняємося від «них».

Ця переконаність у вседозволеності неправди стає інструментом і деяких представників колишньої опозиції, а тепер уже нової влади. Автори пропаганди на зразок «п’ятихвилинок ненависті» випустили джина з пляшки. І от уже зараз ті, кого вони «мочили», так само «мочать» своїх конкурентів уже у власних засобах масової інформації, а скоріше — масового піару. Підмінивши інформацію піаром, колишня влада створила нове поле ідеологічної боротьби, на якому приречена була програти потужнішим, досвідченішим та ефективнішим суперникам. Влада (точніше, якась її частина) сподівалася на підтримку Росії. Але прихильники Ющенка розгорнули небачену досі піар-кампанію у західних мас-медіа. Поки влада брала під контроль фінансові потоки й мас-медіа в Україні, команда Ющенка взяла під контроль свідомість більшості громадян Європи та США. У інформаційному суспільстві контроль над свідомістю коштує дорожче, аніж будь-які контролі над митницями та податковими. Долю виборів значною мірою й вирішила ця західна громадська думка. Чи була б революція на Майдані, якби перемогу Януковича погодилися визнати західні уряди? У суспільстві, яким звикли маніпулювати, перемагають сильніші кукловоди. Саме журналісти могли б стати ініціаторами припинення суспільниx маніпуляцій, але влада, перетворивши їх на піарників, сама загнала себе в глухий кут. Журналісти відвикли ставити запитання. У історії з отруєнням Віктора Ющенка ніхто не поставив логічних, здавалося б, запитань: чому лідер опозиції зустрічався із керівниками спецслужб вночі на дачі, чому фотографувався з ними, про що домовлявся тощо? Коли ми дізнаємося, чи хтось дійсно намагався отруїти лідера опозиції, хто це був? Чи покарають його? Питань і приводів для журналістських розслідувань безліч.

Уперше суспільні маніпуляції були використані у нас під час «справи Гонгадзе». Ми досі не знаємо, хто насправді та для чого підслуховував Кучму, що сталося з Георгієм. Чому влада не розслідувала таку резонансну справу? Чому суспільство погодилося з тим, що зібрана таким способом інформація може бути предметом для обвинувачень? Нещодавно колишня опозиція оприлюднила плівки невідомого походження про нібито фальсифікацію виборів. Чи був злочин насправді? Якщо був, то злочинців необхідно покарати, довівши їхню вину, якщо ні — покарати потрібно тих, хто займається незаконним підслуховуванням або фальсифікаціями чужих розмов. У цьому й полягає переведення конфлікту із кримінальної площини у площину права.

...Не поважаючи себе самі, ми дозволяємо себе принижувати іншим і теж не вимагаємо від них доказів. Згадаймо гучний скандал з українськими «Кольчугами», які ми нібито продали в Ірак. Ніхто цих «Кольчуг» ніколи в Іраку не бачив і не довів нашу вину. Але жоден політик, починаючи з глави держави, не вимагав вибачень перед Україною за ту неправду, яку поширювали про нас високі чини інших держав. Тому що ми розуміємо лише мову сили. Влада принижувала своїх громадян і, відповідно, дозволяла, щоб країну принижували ззовні. Деяким представникам такої влади нескладно принизитись і ще раз. Для цього достатньо вдягнути помаранчевого шалика та вчасно перейти на бік революції. Хтось зробив це півроку тому, хтось встигає і сьогодні. З такою ж запопадливістю вони змінювали колись червоно-сині радянські прапорці на синьо- жовту українську символіку. Чи потрібно заперечувати проти цього? Так, якщо людина була причетна раніше до злочинів, або якщо продовжує сповідувати минулі цінності. Проте не можна засуджувати тих, хто справді намагається прислужитися не Ющенку особисто, а використати можливість змінити країну. Відрізнити перших від других нескладно — було б бажання. Сьогодні маємо інші приклади, коли до люстрації закликають колишні комуністичні лідери, агенти КДБ і журналісти, на яких ще недавно трималася минула влада. Люстрацію теж потрібно починати з себе. Ми маємо два приклади люстраційних процесів. Деякі східноєвропейські країни забороняли займати державні посади колишнім членам комуністичних партій, співробітникам та агентам спецслужб. Але в такому разі й колишнього комуніста Ющенка не можна було б обирати президентом. Інші, як, наприклад, Польща, обрали відмінний шлях. Люстрація по-польськи — це чесність. Політик повинен повідомити суспільство про всі деталі своєї біографії. Якщо він був агентом спецслужб, він може бути обраним, але повинен відкрито розказати про своє минуле. Більшість польських реформаторів, зокрема із правих партій, теж колись були комуністами, не кажучи вже про студентського комуністичного лідера Квасневського. Але польський шлях теж не буде ефективним для України, оскільки агентів КДБ серед «демократичної опозиції», на жаль, не менше, аніж серед колишньої «злочинної влади». Тому наша чесність може полягати лише у зміні принципів, а не кольору шалика.

Зміна ціннісних принципів і відмова від маніпуляцій та протизаконних дій, хоч би якими благими намірами вони мотивувалися, — єдине, що може об’єднати сьогодні Україну. Ми повинні визнати, що розділені сьогодні не за партійними, і навіть не за моральними принципами, а за територіями та впливами. Ми стали ареною геостратегічної боротьби. Упродовж усієї історії українські лідери завжди шукали для себе зовнішньої підтримки, і саме це відштовхувало від них частину власного суспільства. За соціологічними даними, уже 60% українців основною цінністю вважають патріотизм, який характеризується прихильністю до української мови та культури. Ця цифра значно зросла з часів виборів Кучми, який робив ставку на зовсім інший електорат. Останнього не зрозумів Янукович. Вигравши тактичну боротьбу зі своїми провладними союзниками і, всупереч усім прогнозам, залишившись єдиним кандидатом від влади, він програв головну гру. Закликавши до визнання російської мови державною, він, звичайно, збільшив кількість своїх прихильників у Криму, але відштовхнув від себе значну частину виборців на заході і в центрі. Янукович зробив ставку на підтримку Росії і не зробив нічого ефективного, щоб налагодити діалог із західними лідерами. Йому здавалося, що російські іміджмейкери і російські співаки гарантуватимуть йому 100-вiдсоткову перемогу.

Що ж стосується нового Президента, то поки що країна залишається розділеною. Ющенко не користується авторитетом на сході та півдні. Там формуються і міцніють політичні сили, які користуватимуться підтримкою населення та, напевно, Росії. Рішення Верховного Суду, яке скасувало результати другого туру виборів, завжди даватиме підстави опонентам Ющенка ставити під сумнів легітимність його перемоги. У Ющенка, звичайно, є шанс скористатися ситуативною більшістю в парламенті й максимально швидко запропонувати прийняти цілу низку законів, які б наблизили наше законодавство до європейських норм. Він мусить не допустити жодних корупційних проявів, принаймні серед людей зі свого оточення, які отримають державні посади, йому потрібно спертися на реальних регіональних лідерів не лише на заході, а й на сході, в центрі та на півдні. Йому, нарешті, потрібно припинити використання піар-штампів і лукавства. Чи реальними є ці завдання в умовах, коли його політичні та фінансові «спонсори» чекають на дивіденди?

Помаранчеві акції протесту мають шанс увійти в історію під назвою революції лише в тому разі, якщо ця революція стане зміною цінностей як для лідерів, так і для всього суспільства.

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: