Рік тому Борис Єльцин востаннє в ролі президента країни зумів оглушити, здавалося б, звичних до будь-яких його вчинків росіян своєю, як вдало висловився політолог Дмитро Юр’єв, «найфеєричнішою закарлюкою» — передачею влади Путіну. Без п’яти хвилин рік Росією править новий президент. Але й дотепер для багатьох так і залишається нерозгаданим питання, яким у лютому 2000 року один західний журналіст ошелешив верхівку російської делегації в Давосі — Who is Putin? Диктатор він чи демократ? Ліберал чи консерватор? Продовжувач єльцинських реформ чи їхній могильник? На жодне з цих запитань немає однозначних відповідей. В їх пошуку автору статті допомагають відомі російські політологи та економісти — постійні експерти «Ділових людей».
ЄЛЬЦИН ТА «АНТИ-ЄЛЬЦИН»
Питання про ставлення Путіна до Єльцина має два виміри — політичний та етичний. З другим все однозначно: старим скрізь у нас пошана, та й пенсіон пристойний. Щоб не нервувати діда, на минулому тижні Генпрокуратура за «відсутністю складу злочину» закрила швейцарського походження справу про кремлівську корупцію.
З політичним виміром складніше. «Не виправдалися ані надії на жорсткий розрив, ані побоювання повної лояльності», — вважає політолог Йосип Діскін. Втім з цією точкою зору Діскін — у явній меншості.
Набагато ширшої популярності останнім часом набула теорія про Путіна як Анти-Єльцина — красне слівце належить, здається, головному редакторові «Незалежної газети» Віталію Третьякову. «Відбувається ревізія спадщини за всіма основними напрямками, — говорить директор Інституту політичних досліджень Сергій Марков. — Замість анархічної демократії — наведення порядку, «підморожування». Замість всевладдя олігархів їхнє викорінювання як класу з підпорядкуванням бізнесменів державній бюрократії. Замість любові до свободи слова — акцент на користі ЗМІ для держави. Замість нескінченних поступок усім — наполягання на російських інтересах на міжнародній арені. Замість «беріть суверенітету, скільки проковтнете» — включення регіональних начальників до вертикалі влади далеко не на перших ролях. Йде неголосний, але наполегливий і швидкий демонтаж єльцинського режиму руками Путіна, цього «росіянина-німця», в якому поєдналися державник-патріот та ліберал-західник».
Але, схоже, що прихильники теорії «Путін — Анти-Єльцин» виходять з помилкових засновків. З одного боку, вони дивляться на єльцинський період через рожеві окуляри в силу притаманній людству властивості ідеалізувати минуле. А з іншого боку — за сутність єльцинської політсистеми сприймають її найбільш потворнi деформації, яким колишній глава держави в силу елементарної фізичної немочі протистояти був не в силах.
Сумнівно при цьому, що хворого Єльцина влаштовували знахабнілі придворні олігархи, а також приватизовані, підгодовані і прикуплені чиновники, що знаходяться на їхньому утриманні, феодалізовані всесильні губернатори й уражена комуністичною бацилою Дума.
Багато з того, що робить сьогодні Путін, у 1998 р. як свої плани декларував уряд Кирієнка, а ще раніше — пропонувалося складеною з «юних» любимчиків Єльцина так званою командою молодих реформаторів, знищеною де-факто злагодженими діями Березовського й Гусинського. Єльцин, старий і хворий, не зміг протистояти їхньому напору. Нинішній президент, молодий і здоровий, поки лише повертає собі те, що в його політичного «батька» відняла жадібна знать.
Однак, схоже, зайва опіка з боку попередника Путіна все ж таки обтяжує, і мати вигляд маріонетки Єльцина і його «сiм’ї» він не хотів би. Це, цілком ймовірно, трохи зiпсувало відносини двох президентів. Кілька тижнів тому Єльцин в інтерв’ю «Комсомольській правді» привселюдно висловив свою незгоду з рішенням Путіна відновити радянський гімн і буцімто мимохіть помітив, що Путiн буває в нього набагато частіше, ніж про те повідомляють у пресі — іноді навіть по дорозі на роботу заскакує.
Поза всякими сумнівами, інтерв’ю було спланованою акцією, покликаною осадити Путіна, який все менше озирається на Єльцина, стає все більш самостійним. Укол у вiдповiдь не змусив себе чекати. «У Вас не було почуття, що він Вас сварить як сина, що не виконує його завітів?» — запитали ВВП канадські журналісти напередодні його візиту на Кубу й у Канаду, котрий щойно завершився. «Ні, у нього інші діти» — відреагував Путин.
КОМАНДА
Однак про розрив говорити, зрозуміло, зарано. Деякі вважають, що дебют діючого президента як самостійного політика відбудеться лише в 2002 р. «Відповідно до слухів з навколокремлівських кіл, — говорить директор Інституту стратегій розвитку і нацбезпеки Ігор Олейник, — Борис Миколайович поставив Володимирові Володимировичу як умови призначення своїм спадкоємцем не тільки прийняття указу про гарантії екс-президенту та членам його родини, але й обов’язкове узгодження з Єльциним протягом двох років ключових кадрових рішень в уряді й кремлівській адміністрації... За інформацією з тих самих джерел, Путін вже ставив перед Єльциним питання про відставку керівника адміністрації Волошина, але згоди не отримав».
Судити про вірогідність цієї інформації складно: при Путіні в Кремлі, стіни якого раніше були «дірявими» немов решето, навчилися успішно боротись з витоками інформації та давати по руках тим, хто їх допускає. Але, як би то не було, кадровий кістяк нинішньої команди Путіна закладений ще під час перебування його прем’єром при президенті Єльцині. Єдиний істотний виняток — генерал-губернатори, вони ж — повноважні представники глави держави в сімох федеральних округах, на які Путін ще в травні «порізав» Росію, згрупувавши по них для зручності керування 89 суб’єктів Федерації.
Збережено й єльцинську систему стримувань і противаг. Так, кремлівській адміністрації, очолюваній представником єльцинської команди Олександром Волошиним, — говорить заступник директора Центра політичної кон’юнктури Валерій Федоров, — протистоїть Рада безпеки, керована найближчим соратником Путіна, професійним розвідником Сергієм Івановим. Але й усередині адміністрації Волошина врівноважує петербуржець Дмитро Медвєдєв. Аналогічна картина в уряді, де Михайлові Касьянову напівприховано опонує пітерська команда Олексія Кудріна і Германа Грефа. Нарешті, амбіції силовиків, що різко зросли в зв’язку з приходом у президентське крісло людини зі спецслужб, Путін задовольнив теж лише частково. Різко розширивши їхнє представництво у вищій ланці держапарату, він водночас не віддав їм монополії на владу, збалансувавши цивільними чиновниками. Сьогодні силовики — це «ланцюгові пси» Путіна та його резерв на висування, але не реальні керівники країни».
Силовики — це ще й опудало для лібералів. Як тільки який-небудь чиновник опиняється під вогнем критики, одразу запускається слух про його заміну гебешником. Варто було міністру преси Лесіну опинитися в центрі гучного скандалу, пов’язаного з його незаконною участю в підготовці мирової угоди між «Медіа-Мостом» та Газпромом — з’явилася «страшилка» про призначення міністром заступника. секретаря Ради безпеки генерала Шерстюка, автора украй жорсткої по відношенню до ЗМІ доктрини інформаційної безпеки. Після цього журналістська громадськість вже готова терпіти Лесіна — як менше зло.
«Неконсолідованість та внутрішня конфліктність сьогоднішнього Кремля, — вважає Йосип Діскін, — робить малоймовірним варіант залізної руки. Навпаки, така конфігурація багатополярного російського політичного світу, стабільність якого підтримується «холодною війною» різних груп, дає шанс на демократичний прогрес країни».
ОЛІГАРХИ
Одним із проявів тріумфу Путіна більшість російських політологів вважають усунення з політичної сцени так званих олігархів, їх, кажучи словами Путіна, «рівновіддаленість від влади».
«Маски-Шоу» йшли весь рік. Як мінімум раз на тиждень у «Комерсанті», провiднiй діловій газеті країни, з’являвся матеріал під заголовком «Прийшли за...» На місці цієї трикрапки побувала вся еліта російського бізнесу: Березовський та Гусинський, Чубайс та Вяхiрєв, Потанін та Алекперов, Ходорковський та Абрамович...
«Правоохоронні органи, що чекали свого часу, рвонулися, немов почувши команду «фас», — говорить Йосип Діскін. — Посипалися обвинувачення майже в усі боки. Результати — трагікомічні. Те, що всi знали, але умовчували, вилізло назовні. У нас немає серйозного бізнесу без істотних порушень закону». Це й дозволило, як і в Україні, взяти усіх на гачок. Як сказав сам Путін, «держава тримає в своїх руках дрюк, що може вдарити лише один раз, але по голові. Поки ми цей дрюк не використовували. Ми його лише схопили, і цього виявилося досить, щоб на нас звернули увагу».
В результаті клас олігархів, як і губернатори, посаджений на жорстку вертикаль путінської влади. Він перестав бути суб’єктом політики, рівноправним з Кремлем чи навіть, як це періодично траплялося за Єльцина, вищим за Кремль. Однак всупереч широко розповсюдженій думці, цей клас не уражений у політичних правах. Кажучи словами Путіна, відтепер приватизація державних інститутів виключена, однак великий бізнес має право впливати на прийняття рішень «через легітимні органи влади і керування, через парламент... Нехай вони доводять свою правоту в ході передвиборчих кампаній, проводять своїх депутатів у парламент i приймають відповідні закони».
Власне, проявом такого підходу стала участь у виборах губернатора Таймиру представника РАО «Норильський нікель» пана Хлопоніна. А депутат Держдуми, «алюмінієвий король» Росії Роман Абрамович, що, як стверджують авторитетні експерти, зберіг усе ж таки, на відміну від Березовського, вплив на Кремль, у найближчу неділю виграє вибори губернатора Чукотки. Кажуть, щоправда, що саме в такий спосіб Путін «заслав» Абрамовича з Москви — і остаточно всіх рівновіддалив.
Проте канали впливу на владу залишаються. Як і колись, президент особисто зустрічається з найбільшими бізнесменами: і колективно, і тет-а-тет, як, наприклад, з Чубайсом, Вяхiрєвим, Потаніним. При прем’єр-міністрі Касьянові створена рада з підприємництва, а велика група олігархів і просто великих капіталістів «добровільно» влилася в пропахлий було нафталіном від «червоних директорів» Російський союз промисловців, підприємців і роботодавців Аркадія Вольського.
На відміну від українських «олігархів», що часто ціпеніють перед жорсткими вимогами влади, російські поки ще здатні до консолідованого відстоювання спільних інтересів. Про це свідчить хоча б збори, котрі відбулися на минулому тижні, приблизно 30 найбільших підприємців країни, які поставили ряд питань перед Генпрокуратурою. Збори стали оперативною реакцією на арешт в Іспанії Володимира Гусинського.
Втім, що стосується «розборок» з великим бізнесом, то, як вважає провiдний науковий співробітник Інституту народногосподарських проблем РАН Яків Паппе, «вони дотепер мали місце тільки в медіа-секторі, і там вони, напевно, закінчені, тому що владі вдалося в основному домогтися свого».
ЗМІ
Розширена політрада Союзу правих сил, що відбулася у вівторок, яка зібрала усіх зірок російського лібералізму на кшталт Чубайса, Гайдара, Нємцова, Хакамади тощо, вперше за час президентства Путiна констатувала на рівні документального рішення «реальну загрозу» свободі слова та іншим громадянським свободам, «поки працюючим демократичним інститутам». Правда, праві відразу справедливо визнали, що Березовський та Гусинський свободою слова зловживали. Але в силу того, що і той, і інший в суспільній свідомості є медіа-магнатами, їхнє переслідування владою дійсно сприймається як атака на свободу слова.
Поки вона здебільшого локалізована двома основними телеканалами — ГРТ та НТВ. Путін, будучи продуктом телевізійних PR-технологій, як ніхто інший знає можливості телебачення, котре як його породило, так само могло б рано чи пізно вбити, якби ВВП не вжив профілактичних заходів.
Жорсткі кроки путінської адміністрації стосовно ЗМІ супроводжуються і PR-кампанією з дискредитації мас-медіа. Як і в Україні, суспільству нав’язується точка зору про їхню продажність, залежність від олігархів, нездатність журналістів мати свою точку зору.
Водночас на рівні друкованих мас-медіа ступінь свободи журналістів навряд чи нижчий того, котрий був за Єльцина, але при цьому сильнішим стало почуття самоцензури — можу судити хоча б по собі. В однаковій мірі є підстави стверджувати, що російські ЗМІ, як і раніше, менш піддані тиску, ніж українські, і тут, у Москві, як редактор і журналіст я, як і раніше, маю більшу свободу, ніж та, котру я мав в аналогічній ролі в Києві.
Проте, очевидно, що золоті часи мас-медіа стали історією разом з Борисом Миколайовичем та його неймовірною, безаналоговою в російській історії і на всьому пострадянському просторі терпимістю до ЗМІ.
ПАРЛАМЕНТ І ПАРТІЇ
Вперше в пострадянській Росії парламент підтримує президента. Верхня палата, Рада Федерації, і за єльцинських часів залишалися в цілому лояльною до глави держави, за винятком хіба що останніх півтора року його президентства, коли Єльцин був настільки знесилений, що зовсім уже не страшний.
Путін же одним своїм виглядом домігся повної слухняності. РФ майже безмовно проштампувала законопроекти, що дозволяють президенту шляхом хоча і складної процедури, але усе ж таки звільняти з посади всенародно обраних губернаторів, схвалив закони, що позбавляють їх права бути членами РФ, а, відповідно, і парламентського імунітету. Незмінюваних і некерованих раніше губернаторів розділили на сім груп, над кожною з яких поставили по генерал-губернаторові. Останнім поміж іншим запропоновано взяти під свою щільну опіку керівників регіональних підрозділів силових, податкових та судових структур, що традиційно і не цілком законно знаходилися раніше під п’ятою у керівників регіонів, багато хто з яких, до речі, заснував у своїх провінціях справжні локальні диктатури, непідвласні федеральній владі.
В Думі, за словами заступника директора Центра політичної кон’юнктури Валерія Федорова, винайдений механізм «плваючої більшості», коли для вирішення одних питань «Єдність» як пропутінська константа блокується з праволіберальними фракціями (Союз правих сил, «Яблуко»), для вирішення інших — із фракціями лівоконсервативними (комуністи й аграрії). Завжди під рукою і центристська болотна рідота — ОВР Примакова—Лужкова.
Минулої середи треба було приймати поправки до цивільного кодексу, що узаконюють приватну власність на землю — Кремль мобілізував Нємцова та Явлінського. А кілька тижнів тому, коли було потрібно реанімувати радянський гімн — дав їм дзвінкий ляпас і домовився із Зюгановим, iз яким Кремль, не зайве нагадати, буквально в перші, ще січневі тижні президентства Путiна, поділив порівну всі ключові думські комітети — це все було точно в ті дні, коли в Києві розгорталася так звана оксамитова революція.
Тим часом самі думські партії переживають глибоку кризу. Раніше весь сенс існування деяких з них, як наприклад, КПРФ та «Яблука», зводився до боротьби з «антинародним єльцинським режимом». З відходом Єльцина вони виявилися бранцями вчорашнього дня. Настільки ж несвіжими здаються i їхні лідери, що марніють на очах без «Єльцин-тоніка».
КПРФ, замість того, щоб модернізувати програму й обновити керівництво, на своєму грудневому з’їзді не придумала нічого іншого, як відокремити Путiна від його режиму, а сам «обезголовлений» режим оголосити «антинародним» і продовжити боротьбу iз вітряними млинами.
На правому фланзі підсилюються протиріччя між «Яблуком» і Союзом правих сил (СПС). У самому СПС зростає напруженість між економічними та політичними лібералами. Перші (Чубайс, Гайдар) згодні на посилення державної машини заради економічних реформ. Лідер же других — Борис Нємцов — все жорсткіше критикує Путіна і викликає все більше роздратування Кремля. Поки в СПС домінують економічні ліберали, і на координаційній раді у вівторок було вирішено не ставати-таки в опозицію до Путіна.
Кремль тим часом уже неодноразово декларував намір підсилити роль партій — аж до їхнього виключного права висувати кандидатів у президенти. Вже в найближчі місяці має бути оновлення законів, що регламентують партійне життя.
«З одного боку, Кремль зацікавлений у відсутності в найближчому майбутньому будь-якої опозиції, для чого йому необхідна керована партійна система, — говорить з цього приводу депутат Держдуми Володимир Рижков. — З іншого, партії, представлені зараз у Думі, хотіли б закріпити своє привілейоване становище... Втім, і вони швидше за все опиняться на короткому кремлівському повідковi — через таку жорсткість юридичних норм, за якої вимоги та критерії закону стануть явно нездійсненними в силу їхньої невідповідності реальному життю... Влада як Карабас-Барабас буде маніпулювати партіями-маріонетками, вкладати їх на ніч у скриню, посипати нафталіном, а ранком знову діставати. Процес створення такої моделі, коли опозиція не може виходити нізвідки, а якщо з’являється, то одразу придушується і знищується, йде дуже швидкими темпами».
ЕКОНОМІКА
У Кремлі особливо і не приховують, що домагаються так званої «керованої демократії», але винятково для того, щоб просунути економічну реформу. Здається, саме «сірому кардиналу Кремля» Глібу Павловському приписують авторство формули президентства Путіна «авторитарна політика — ліберальна економіка». Як розповідає Олександр Проханов, один з духовних лідерів так званих червоно-коричневих, нещадно гнаних за Єльцина, але тепер ухожих до Путіна, «при нашій зустрічі на питання про його економічний лібералізм Путiн відповів: «А яка ж ще може бути економіка, крім ліберальної?»
Кістяк очолюваного ідеологічно нейтральним Касьяновим уряду складають ліберали: віце-прем’єр і міністр фінансів Кудрін, віце-прем’єр Христенко, міністр економрозвитку Греф. Складена під керівництвом останнього урядова програма практично на сто відсотків відповідає класичним канонам економічного лібералізму.
У самій економіці справи йдуть, якщо судити за голою статистикою, чудово. Таких темпів росту ВВП у Росії не було з 60-х років. За підсумками 2000 року він складе 7%. Промислове виробництво збільшиться на 10%, експорт — на 40. Більш ніж у 2 рази розбухнуть золотовалютні резерви ЦБ, наблизившись до $ 30 млрд. Профіцит бюджету-2000 складе 2%. Усе це дозволило Путіну протягом року неодноразово підвищувати пенсії і зарплати бюджетникам, і реальні доходи населення збільшаться за підсумками року на 9%. Зрозуміло, все це допомагає Путіну утримувати свій рейтинг на дуже високому рівні.
Однак навіть на тлі настільки оптимістичних цифр більшість економістів виступає з песимістичними оцінками. «Це був рік упущених можливостей. Не реалізований практично жоден великомасштабний проект структурної перебудови економіки... Не створені механізми припливу грошей у реальний сектор, — говорить голова економічного комітету Держдуми Сергій Глазьєв, колишній міністр гайдарівського кабінету, а тепер член фракції КПРФ. — Якби уряд працював інакше, темпи росту сьогодні були б у півтора разу вищими, і ми могли б впевненіше дивитися в майбутнє».
З правого флангу з ним перегукується Григорій Явлінський: «Наша країна нагадує наркомана, у якого в одній руці замість голки — труба з газом, а в іншій — труба з нафтою. Оскільки зараз на ці енергоносії високі ціни, у нас — економічні галюцинації. Коли ж ціни на нафту і газ упадуть, то галюцинації обернуться важкою ломкою».
Критику Глазьєва та Явлінського, зрозуміло, можна списати на їхню опозиційність. Однак найбільше урядовi дістається від економічного радника президента, ультраліберала Андрія Ілларіонова. Він вважає, що «п’яне повітря добробуту, що звалився несподiвано, зіграло злий жарт». Законодавча і виконавча влада стали ділити додаткові доходи, що надійшли за рахунок небачено високих світових цін на нафту.
В цілому різнобічна критика уряду зводиться в основному до того, що в умовах сприятливої зовнішньої кон’юнктури, при могутній політичній підтримці президента і безпрецедентній за весь час капіталістичних реформ лояльності законодавчої влади до Кремля і Білому дому, він зробив лише косметичну податкову реформу, не приступив до реформи соціальної, ледь почав реструктуризацію природних монополій. Буксує модернізація трудового кодексу. Не вирішене питання про приватну власність на землю. Греф тільки обіцяє дебюрократизацію бізнесу. Все на стадії обіцянок, проектів, планів. А час — проти Росії. Так само як і проти лібералізму.
І в принципі, тут криється істотна небезпека, що виходить від самої по собі порочної формули «авторитарна політика — ліберальна економіка». Досвід сусідніх з Росією країн — від Туркменії до України — у різнiй мiрі показує, що на пострадянському просторі куди успішніше реалізується тільки перша складова цієї формули. З авторитаризмом добре, з лібералізмом погано. Авторитарна політика консервує аж ніяк не ліберальні економічні відносини.
Тому багато хто думає, що Путін готовий підтримувати ліберальну економічну модель лише деякий час. «Для людей його типу, — говорить правозахисник Сергій Ковальов, — ліберальна модель органічно далека, хоча б вона і була у певний момент вигідною. Думаю, Путін досить швидко продасть Грефа, як Єльцин продав Гайдара». Однак, і це дуже важливо, найбільш похмурі прогнози передбачуваних дій Путiна на сьогоднішній день не виправдалися.
ПІДСУМКИ
Тим часом, «з певними застереженнями можна сказати, що Путіну вдалася більшість його починань, — говорить заступник директора Центру політичних технологій Борис Макаренко. — В тих же випадках, коли йому доводилося йти на компроміс, він не втрачав обличчя. Він практично осяг принцип, що політика — мистецтво можливого».
Єдиною його невдачею залишається Чечня. «Контртерористична операція» триває вже півтора року, і, на думку Руслана Хасбулатова, найбiльш знатного московського чеченця, «зайшла в тупик і провалилася». «Навесні, — вважає він, — почнеться інтенсивний приплив поповнення в загони бойовиків і швидше за все війна набуде ще більш жорстокого і безглуздого характеру...»
Щоправда, не всі прогнози настільки песимістичні. «У Чечні ситуація буде еволюціонувати від бейрутського сценарію до ольстерського, — вважає президент фонду «Політика» В’ячеслав Ніконов. — Безумовно, конфлікт не вдасться припинити протягом року, і військові дії там не закінчаться. Але розмах військової операції буде зменшуватися».
Проте Чечня відійшла на периферію суспільної свідомості, млява кампанія стала звичною проблемою і, як стверджують соціологи, мало впливає на популярність Путіна, котрий, як і раніше, намагається сподобатися всім. Як говорить Проханов, «сьогодні Путін йде в синагогу, потім, врівноважуючи похід, прямує в гості до білого патріота Солженіцина, потім на зустріч з лівою думською більшістю, потім із правими — і всім він люб’язний. Завтра така всеїдність набридне, і він стане для всіх смішний і огидний».
Деякі навіть вважають, що Путіну взагалі призначено ввійти в історію як слабкому, перехідному правителю, котрий не зумів помітно вплинути на долю країни і лише «пересидів три-чотири роки між Єльциним та іншим великим політиком, що прийде йому на зміну».
Втім, є й інша думка: Путін — це надовго...
Новгородський губернатор Прусак вже кілька разів виступав з ініціативою продовжити термін президентських повноважень з 5 до 7 років. При такому розкладі ВВП міг би залишатися при владi до 14 років. Але існує й варіант дванадцятирічки. Не даремно ж Кремль нещодавно поступився губернаторам і дозволив пом’якшити законодавчу норму, що забороняє їм балотуватися на третій термін. Іноді відповідно до імперативу Канта корисно з іншими вчинити так, як хотілося б, щоб учинили з тобою...
Втім, пролонгація термінів — це питання другого путінського президентства. Опозиції зараз в Росії немає. Навіть комуністи як ніколи лояльні до влади: у Путіна завжди є, чим купити їхню прихильність. Очевидно, що за допомогою вибудованої ним вертикалі на виборах 2004 р. він переможе граючись.
Путін створює ефективну державну машину, котра у змозі їхати хоч на Захід, хоч на Схід. Треба — відполірованим і вимитим милом європейським автобаном. Треба — роздовбаними квазідорогами з натовпом дурнів на узбіччях. Ніхто в Росії сьогодні — а автор цих рядків обговорював Путіна з десятками представників так званого політичного класу — не береться з точністю передбачати, яким саме шляхом проїде президентський ескорт.
Втім, поки навряд чи є підстави стверджувати, що Росія рухається до диктатури. Прослідковуються лише окремі тенденції до такого руху, але поки з визначеністю можна говорити лише про централізацію й авторитаризацію влади, ступінь яких ще далекий навіть від української модифікації керованої демократії, не кажучи вже про білоруський варіант. Здається, Путін все ж таки врахував уроки трагічної російської історії і не хоче вести свою країну в глухий кут. А це дає підстави потішитись сприятливими політичними прогнозами.
Спеціально для «Дня»
*З червня 1999 по квітень 2000 р.
О. Медвєдєв був головним редактором
"Київських Відомостей"
