ХТО?
Націонал-демократія — внутрішньо неоднорідна політична
сила — оформилася наприкінці доби «перестройки» у вигляді альтернативи
ортодоксальному комуністичному середовищу. «Демократична платформа» всередині
компартії, згодом — «Народний Рух за перебудову», й нарешті просто РУХ
— такими були етапи її становлення. Нетотожність ідеологічного й політичного
грунту, з якого зростали її складники, поєднана з амбіційністю лідерів,
зумовила швидку руйнацію аморфного утвору й виокремлення з нього політичних
структур, що мали всі ознаки класичних партій: певну ідеологічну базу,
орієнтацію на відображення й обстоювання інтересів якоїсь суспільної верстви,
активну пропагандивну й організаційну роботу з електоральним середовищем.
Мітинговий стиль націонал- демократії на той час був не
лише об’єктивно зумовлений відсутністю навичок щоденної політичної оргроботи
і несформованістю владно-політичного простору країни, а й доволі виправданий
за умов масової активності населення напередодні та в перші роки незалежності.
Однак в міру того як згасав масовий ентузіазм і суспільством опановували
розчарування й апатія, мітинговість як засіб розв’язання політичних завдань
виявляла свою недієвість. Ставало все очевиднішім, що справжня політика
робиться не на вулицях, а — за старими радянськими зразками — переважно
в кулуарах. І поки опозиція мітингує і покладає квіти до пам’ятників, у
країні без її участі неухильно зростає нова конфігурація реального політичного
простору, де правій опозиції місце відведено хіба що на маргінесі державного
життя.
Зі спадом суспільної активності й зміцненням владних інституцій
молодої держави, інституцій, укомплектованих переважно вихідцями з компартійних
і господарських номенклатурних лав, націонал-демократія змушена була розв’язувати
болюче завдання. Як в умовах різкого звуження соціальної бази підтримки
впливати на владу, демократичні й ринкові орієнтації якої були й залишаються
радше номінальними? І до того вирішальне питання взаємин з владою набувало
«партієтворчого» характеру. Саме воно стало тією демаркаційною лінією,
яка час від часу виявляла себе як лінія розколу.
КОЛИ?
Рік 1993. Атмосфера країни просякнута передчуттям наближення
виборів — парламентських і президентських. Від Української Республіканської
партії, на той час очолюваної Левком Лук’яненком, відходить угруповання
на чолі зі Степаном Хмарою — речником жорсткої опозиції, не схильної до
співпраці з владою Леоніда Кравчука. Виникає УКРП — Українська Консервативна
Республіканська партія, що, будучи малочисельною й слабосильною, проходить
шлях від жорсткої опозиції Кравчукові через тимчасове вітання Кучми-переможця
до не менш жорсткого протистояння йому — аж до підтримки соціаліста Олександра
Мороза.
Рік 1997. Переддень початку парламентської виборчої кампанії.
Знову УРП. Черговий з’їзд з подачі того ж Левка Лук’яненка обирає головою
маловідомого навiть у колах самих партійців Богдана Ярошинського. Заявлена
опозиційність новообраного голови та його виразний наголос на власне політичному
складникові діяльності партії імпонує партбільшості. Після виключення з
партії політичні романтики старої генерації під проводом попереднього голови
партії Михайла Гориня створюють Українську Республікансько-християнську
партію (УРХП). Вона майже відразу йде на активну співпрацю з владою (її
лідера Миколу Поровського призначають на одну з номенклатурних посад),
а на президентських виборах-99 входить до «Злагоди».
Водночас розкольницькі процеси призводять до народження
з надр Християнсько-демократичної партії (на додаток до трьох вже існуючих)
ще однієї аналогічної, однак опозиційної щодо влади структури — ХНС Володимира
Стретовича.
1998 року відбувається «розлучення» — ще до народження
самої організації — прагматично й центристськи налаштованих «юристів» та
«економістів». Окрема гілка «юристів» згодом легалізується під назвою «Вперед,
Україно!» і у своїй опозиційності дрейфує в бік лівоцентризму, виявляючи
симпатії персонально до лідера соціалістів Олександра Мороза. «Економісти»
під проводом Віктора Пинзеника, спромігшися сформувати фракцію в новообраному
парламенті, провадять обережну й невиразну політику дистанціювання від
влади, не гребуючи по можливості (й не завжди успішно) «торгами» з нею.
Розкольні негаразди переслідують і далеких від національної
проблематики лібералів. Для обох знесилених уламків (ЛПУ та ЛПУ(о)) на
президентських виборах не залишається іншого вибору як задля самозбереження
співпрацювати з різними штабами Кандидата №1.
Рік 1999. Розлам Народного Руху України на порозі президентських
виборів. Виникнення двох відгалужень Руху — ортодоксальної (НРУ), вірної
незмінному його голові В’ячеславу Чорноволу, яка під гаслами опозиційності
на той момент фактично проводить політику ситуативних угод з владою, та
«прагматичної» (УНР), більше схильної шукати підтримки в бізнесових колах.
Це призводить до нищівного програшу обох гілок. Очолені після загибелі
Чорновола Геннадієм Удовенком, «радикальні захисники інтересів народу»
й «опозиційні романтики» на диво швидко перетворюються на відвертих прибічників
чинної влади, що активно співпрацюють в регіонах з різними формуваннями
«партії влади» — від НДП до СДПУ(о). І радо задовольняються посадами керівників
якихось комітетів у держструктурах місцевого рівня. Вірний обраній лінії
УНР Юрія Костенка шукає порозуміння з бізнесом і знаходить його в «олігархічної
опозиції» — тісна співпраця УНР з «Батьківщиною» на сьогодні ні для кого
не є секретом.
Тоді ж на порозі потрійного розколу перебувала й Демократична
партія України. Мітингова тактика її незмінного голови з когорти «романтиків»
Володимира Яворівського вочевидь себе вичерпала і зійшла до рівня того
ж таки ситуативного і — о, іронія політичної долі! — безкоштовного угодовства.
В партії, крім традиційно-романтичного, формуються ще два угруповання —
відверто провладне й водночас бізнесове, репрезентоване партнеофітом Ганною
Антоньєвою, та «прагматичне», також зорієнтоване на співпрацю з бізнес-діячами
і відтак прихильне не-галасливої опозиційності формування Володимира Шовкошитного.
Перемагає позиція Антоньєвої як така, що приносить найбільше владних дивідендів.
«Прагматики» зосереджуються на роботі з громадськими організаціями, «романтики»
залишаються не при справах.
Рік 2000. Третій розкол УРП. На XI партз’їзді перемогу
отримує представник «романтиків» Левко Лук’яненко. Він виступає з позицій
критики «недостатньої опозиційності» Олександра Шандрука, налаштованого
на творення респектабельної партії й політичний прагматизм. Пікантність
ситуації полягає в тому, що, по-перше, сам Шандрук ще два роки тому був
креатурою Левка Григоровича і очолив партію за його активної підтримки.
Оприлюднена 1998 року політична платформа пана Шандрука, у якій прагматична
опозиційність вигідно контрастувала з опозиційною фразеологією пана Ярошинського,
була однозначно підтримана попереднім з’їздом. Цікаво, що Олександр Шандрук
за весь час свого головування ні на йоту не відійшов від задекларованої
стратегії й тактики і досяг на тому шляху певних успіхів. Партії вдалося
заручитися підтримкою національного неолігархічного бізнесу, почалося відновлення
майже вщент зруйнованих попередніми розколами структур в регіонах, партійна
марка знову з’явилася в інформаційному просторі країни завдяки налагодженому
регулярному виходу цікавої не лише партійцям газети та активної присутності
в Інтернеті. Однак репрезентована патріархом УРП опозиційна фразеологія
й заклик до відновлення мітингових форм роботи перемогли некричущу лінію
прагматизму, що потребувала копіткої й щоденної працi. Фраза пересилила
справу, а екзальтований мітинг — буденну працю. Майже миттєвий відхід підприємців
від партії уже спричинив фінансову скруту. За якої справді, окрім мітингів,
жодні інші форми партжиття унеможливлені. У такiй ситуації відбувається
третій розкол УРП.
Закономірно постає питання: чи вітчизняна націонал-демократія
невиліковно хвора на амбіційність лідерів і приречена на вічне руйнівне
коливання між радикальною опозиційністю та співпрацею з владою?
ЧОМУ?
Усупереч відомому твердженню Президента про те, що в Україні
національна ідея не спрацювала, саме її зовнішню атрибутику було взято
на озброєння владними колами. Плідність її навіть утилітарного використання,
її привабливість для широкого загалу засвідчили останні президентські вибори,
на яких Леонід Кучма отримав переконливу перемогу. Використовуючи протиставлення
чинного глави держави лідерові лівих, виборчі технологи Леоніда Даниловича
вдало пов’язували його образ з атрибутами держави й нації. Остання обставина
зіграла вирішальну роль у підтримці західноукраїнським електоратом саме
його кандидатури.
Попри відлученість націонал- демократії від реального політичного
життя, використовування її гасел владними персонажами справляло свій подвійний
вплив. Оперування нацдемівськими закликами, з одного боку, дозволило носіям
влади зафарбовувати свою діяльність у популярні політичні кольори, з другого
ж, — внаслідок невідповідності застосовуваної фразеології наслідкам діяльності
це призводило до ефективної дискредитації тієї частини політикуму, чиї
гасла було «запозичено». Одночасне ослаблення лівиці, свідомо здійснюване
за універсальним сценарієм «почковання» (згадаймо лише штучне творення
ПСПУ й ще більш штучне — блоку «Трудова Україна», згодом перетвореного
на зовсім не ліву партію з однойменною назвою, та наступне виникнення усіляких
«оновлених» комуністів й «справедливих» соціалістів) надавало змоги успішно
й, головне, без жодної небезпеки реалізовувати сценарій «біполярного світу».
Причому, не лише в передвиборній боротьбі, а й у буденному державному житті.
Однак ошукана націонал-демократія попри всю свою слабкість
усе ще лишалася реальною політичною силою, що являла собою не-ліву альтернативу.
Формування неідеологічних витворів, так званих «бізнес-партій», завдання
не розв’язувало. Навіть старанно зараховувані до правих і правоцентристів,
вони за всієї фінансової й адміністративної потужності не могли остаточно
заступити собою слабенькі, однак справжні, класичні партії. Боротися ідеологічно
з цією «потенційною загрозою» владі за умов тотожності фразеології було
неможливо. «Торгові марки» Руху чи УРП продовжували існувати й справляти
свій пропагандивний та ідеологічний вплив на загал. Найкращим способом
нейтралізації того впливу було остаточне організаційне знищення правиці.
Чи принаймні усунення її від реального політичного життя, витіснення на
периферію.
ЯК?
У реалізації цієї потреби якнайкраще послугувало часто-густо
штучно інспіроване протиставлення опозиційності й прагматизму. Прибічники
«радикальної опозиційності», зрозумілої як вихід за межі структурованого
політпростору у вуличну стихію, як правило, репрезентували «стару гвардію»
нацдемів. «Нова генерація», усвідомлюючи вичерпаність і неефективність
вуличних форм політжиття в сучасних умовах, виступала прибічником прагматизму:
пошуку можливостей впливу на владу цивілізованими, «високотехнологічними»,
професійними методами — через ЗМІ, Інтернет-простір, створення громадських
структур в межах «третього сектора», залучення до партійних лав інтелектуалів-науковців,
фахівців у галузях, необхідних для реалізації державотворчих зусиль і просто
талановитих адміністраторів, здатних налагодити щоденну роботу політструктури.
Головне ж, прагматики усвiдомлювали, що конкуренція з уже існуючими потужними
«бізнес-партіями» неможлива без підтримки з боку вітчизняного бізнесу.
І співпраця з ним є справжньою, «класичною» реалізацією задекларованої
мети — вiдстоювати інтереси середнього класу, до якого належать і представники
дрібного та середнього бізнесу.
Найцікавішим же у цьому показовому «конфлікті поколінь»
є те, що, протиставлена прагматизмові «молодих», радикальна опозиційність
«романтиків», як показував досвід, дивовижним чином поєднується в останніх
— навіть у гаслах! — із прагненням входження у владні структури. Хоча б
на рівні регіонів і місцевих органів. У цьому сенсі останні події в УРП
є якнайнаочнішою демонстрацією сутності зазначеної «опозиційності» — такої
зручної у використанні з боку зацікавлених сил, такої надійної для вилучення
правої квазі-опозиції зі справжньої політики в царину «покладання квітів».
Не випадково, що повернення легендарного Левка Лук’яненка
до парткерівництва, здійснюване якраз під гаслами радикалізації опозиційності,
було зреалізоване силами передусім тих обласних парторганізацій (Івано-Франківської
та Київської обласної), які й не приховували своєї провладної орієнтації.
Лінія останнього розколу республіканських лав пройшла по лінії того ж протиставлення
опозиційності й прагматизму, яке виразно проглядало в драматичних подіях
у рухівському, християнсько-демократичному й просто демократичному середовищах.
Як, утім, і попередніх розколах самих республіканців.
Опозиційність у вигляді пікетування стін владних установ
десятком-другим сивовусих протестантів цікаве нині хіба що провінційному
журналістові-початківцю. У владних осіб вона здатна викликати в кращому
разі легке роздратування, якщо не поблажливу усмішку. А особам працездатного
віку, конкурентоспроможним на фаховому ринку праці, їй-Богу, нема коли
вештатися попід стінами. Утім, певну соціальну верству мітинг — це колективне
свято політичного ексгібіціонізму — приваблюватиме більше, ніж інші, менш
демонстративні та більш складні форми діяльності. Штовхаючи частину правиці
до «радикалізації», її інспіратори заразом досягають ще одного — головного
— результату: відсікання від правих інтелектуальних сил і фінансових джерел
існування.
Тож чиї інтереси виражатиме «радикальна права опозиція»,
збереження якої в безпечних для влади формах вкрай потрібно їй самій —
задля підтримки демократичного іміджу на міжнародній арені? Та «радикальна
опозиція», що користується попитом передусім у маргіналізованого «протестного
електорату» — соціальної бази лівих і ліворадикалів? То, може, недарма
«правозахисна» фразеологія нинішнього Руху (удовенківського), як і УРП
після перемоги Левка Григоровича, набула виразно соціального характеру
(«ми — захисники інтересів збіднілого простого народу!»), за формою й за
змістом ототожнившися з комуністичною? Може, недарма й методи дій радикалів
обох гатунків дивують своєю недемократичною схожістю? А те, що «права опозиція»
усе ще проголошує демократичні свободи своєю цінністю… Так в умовах наступу
на ці свободи і потреби політичного виживання їхня цінність уже усвідомлена
й лівими. Принаймні доти, доки утискують їх самих.
ЩО ДАЛІ?
Успішне переведення значного масиву правиці в безпечний
мітинговий стан залишило, однак, хоч знесиленими, та «небезпечно орієнтованими»
розсадниками прагматичного вірусу, неромантичну її частину. Вщент подрібнена
політична правиця (чи ті структури, що можуть бути до неї зараховані),
хоч як це дивно, а ще залишилася. Для тих, кого неможна купити за барвисту
цяцьку радикальної опозиції, існують інші засоби «профілактики», зокрема
й чорний піар. Можна не сумніватися, що в разі виникнення чергової кримінально-закордонної
справи, незалежно від прізвища її фігуранта, його ім’я пов’язуватимуть
ще з якоюсь політструктурою, що претендує на статус правоопозиційної.
Хронічну хворобу української націонал-демократії сьогодні
можна діагностувати зі значною мірою вірогідності. І викликана вона зовсім
не надмірною амбіційністю її лідерів чи їхнім дещо зворушливим романтизмом.
А надто пізнім політичним прозрінням її меншої частини, прозрiнням, яке
настало тоді, коли сили правиці вже було не порівняти з адмінресурсом держвлади,
і, з другого боку, істотним збільшенням протестного електорату, наявність
якого дозволяє «правим романтикам» плекати надії на масову підтримку їхнього
сценарію політжиття.
Після вдалого розпорошення, дискредитації й переводу більшості
дрібних структур нацдемів «під патронат», убезпечення владою спокійного
життя своїх носіїв на довгий час можна вважати справою доконаною.
Нацдемівські патріархи можуть з цiлковитою підставою чекати
на заслужену нагороду, намагаючись з іграшкових і кишенькових уламків витворити
Єдину і Неподільну Впливову Партію. До речі, ідея Єдиної й Неподільної
— ще одна з вельми плідних ідей за тим самим авторством. Дуже класно розпустити
партії з вагомими «торговими марками» (чітко й привабливо визначеними ідеологічно,
з потужною історією та багатим на зміст іміджем), розпустити їх з ініціативи
самих партій! Тоді «торгова марка» — Руху, УРП — залишиться вільною, придатною
для заповнення іншім персональним змістом, корисним для використання черговим
олігархічним угрупованням (що й сталося, наприклад, з маркою Демократів).
Вперед, патріархи, до виконання величного й остаточного завдання! Чиясь
Батьківщина вам подякує.
Що ж до прагматичної «нової генерації»... Лише вона й матиме
перспективу. За умови збереження зв’язків з національним бізнесом та створення
власних ЗМІ, знаходження дієвого, а не декларативного блокування і розуміння
того, що її політична впливовість ще довго залишатиметься вельми обмеженою.
А отже — потрібно працювати, не очікуючи моментального результату на виборах.
