«Эх, не выпить до дна нашей воли,
Не связать нас в единую цепь!
Широко наше Дикое Поле,
Глубока наша Скифская степь!»
Чи є ми свідками й активними учасниками відродження України, Росії і Білорусі через пошук власної ідентичності, чи, в умовах відкритості до зовнішнього світу, вони вже відкинуті на світову периферію? При поверненні зі шляху до світлого комуністичного майбутнього в невизначене сьогодення, де на зламі епох притягають обрії західного благополуччя і здавалося б, близька нова заповітна мета, існує велика небезпека несподіваних, непередбачених потрясінь. Невдачі з використанням закордонних моделей розвитку пояснюються не тільки політичними та економічними проблемами, але й глибокими соціокультурними рубежами. «Необґрунтовані» спроби, що ігнорують геополітику і внутрішній світ, зробити однозначний вибір не сприяють становленню державності.
«ШЛЮБ» ЧЕРЕЗ ЛЮБОВ ЧИ НЕЩАСТЯ?
Наприкінці 90-х років на Заході з’явилися перші геополітичні прогнози про доцільність повернення східнослов’янських країн за «залізну завісу». Східноєвропейський геоекономічний простір буде повноцінним, якщо до союзу Білорусі та Росії приєднається Україна. В світі капіталу завжди тріумфує прагматичний підхід, що ґрунтується на ціні того або іншого варіанта розвитку подій. З двох зол вибирають найменше. Скільки коштуватимуть західним платникам податків нескінченні кредитні вливання в «чорну діру»? Може, дешевшим буде варіант віртуальної економіки за знов відбудованою «залізною завісою»? І Європейському співтовариству доцільніше мати справу з єдиним геоекономічним простором Східної Європи?
Звичайно, спрямованим з порожньою кишенею на Захід країнам образливо отримувати такі вiтання. Захід — багатий, але не настільки, щоб безглуздо і нескінченно витрачати капітал на імітацію чужих реформ і програм «відродження». Як це не парадоксально, але в період «холодної війни» півострівна Західна Європа була захищена не тільки «ядерною парасолькою» США. Радянський Союз надійно прикривав західноєвропейські сухопутні кордони від проникнення тероризму, наркотиків, проституції, етнічних мафіозних угруповань, нелегальної еміграції. Тепер за безпеку доводиться розплачуватися багатій Європі.
Захід, хоч і з запізненням, усвідомив, що східнослов’янським країнам не можна допомогти, якщо вони самі собі не допоможуть.
Східнослов’янські держави за десятиліття «розлучення» продемонстрували різні тенденції розвитку. Білорусь, на відміну від України, залишається найбільш «совєтизованою» республікою. Під час Великої Вітчизняної війни тут укорінилися своєрідний партизансько-селянський менталітет і самосвідомість. «Партизанська республіка» стала фундаментом формування післявоєнної місцевої політичної еліти, котра в буквальному розумінні вийшла з лісу. Високі темпи післявоєнної індустріалізації призвели до того, що навіть столиця республіки є переважно селянською, тут домінують неадаптовані сільські мігранти — робітники та інтелігенція в першому поколінні. Закономірно, що в умовах відносно демократичних виборів, саме в Білорусі переміг «селянський» президент. Сьогодні у багатьох росіян та українців сформувався народний міф про благополучну країну, де люди вчасно отримують зарплату, і є хазяїн («бацька»), що піклується, насамперед, про простих людей. Білорусь, що відмовилася від «шокових» кидків у капіталізм, зберегла відносний соціально-психологічний комфорт, має високий показник якості життя в пострадянському просторі.
В недалекому минулому Україна, поза всяким сумнівом, була першою серед рівних радянських республік, бо в Російській Федерації було відсутнє політичне керівництво, а «дніпропетровський клан» керував Радянським Союзом. Україна була не тільки хлібною житницею країни і всесоюзною здравницею, але й одним з найважливіших форпостів індустріалізації та модернізації.
Російські аналітики приписують Києву основну роль у дезинтеграцїї пострадянського простору. Однак ця політика не компенсувалася західним вектором, і утворився геоекономічний вакуум. Ще в 90-і роки при формуванні основ національної безпеки України сталася підміна важливих понять. Дистанціювання від пострадянського простору було замінене політичним курсом входження в ЄС на основі вже неіснуючого сценарію «дружби народів». Забувши при цьому, що відносини в новому геоекономічному просторі будуються не тільки на політичному розрахунку, а й на прагматичному фундаменті економічної доцільності. Одночасно у Східній Європі, побоюючись міцного «слов’янського братерства», Україна згорнула сформовані економічні зв’язки і в результаті країна опинилася в «сірій зоні» континенту, відділеній від Західної Європи неспокійними Балканами.
Широкого поширення набув міф про українські «реформи», що повторюють з деяким запізненням кроки «старшого брата». В Росії в боротьбі за владу використовувалася демократія, що тоді зароджувалася, а в Україні — національна ідея. В результаті принципи демократії і національної держави в умовах «шокової» лібералізації були скомпрометовані з однаковим успіхом.
В Україні створено імітаційну модель реформування економіки. В історично короткий термін вдалося успішно замінити комуністичне гасло «Народ і партія — єдині» на капіталістичне «Влада і бізнес — єдині». Україна, на відміну від Росії, побудувала найбільш «економічну» модель капіталізму без олігархів, об’єднавши прямо в одному обличчі владу і бізнес.
Перебільшеною виявилася і західна ментальність українців, відповідно до якої Галичина за десять років незалежності мала б стати флагманом капіталістичної праці, створення сприятливого інвестиційного клімату і зразком вільного підприємництва. Однак цього не сталося, а Західна Україна є одним з найбільш дотаційних регіонів України. А найбільший внесок в економічну міць держави вносять інші регіони.
Як це не парадоксально, але стратегія «Захід нам допоможе» трансформувалася в дистанціювання східнослов’янських держав від багатої Європи. Звернімо увагу на динаміку валового внутрішнього продукту в розрахунку на душу населення в Європейському Союзі і східнослов’янських країнах. Якщо в 1990 році відставання від середнього показника по ЄС складало втричі, то в 2000 році — більше, ніж вдесятеро. Єдина колишня радянська республіка, що розглядається як кандидат на вступ до ЄС — Естонія — зберегла ВВП на душу населення на рівні вдвічі менше за середньоєвропейський.
За індексом гуманітарного розвитку, що враховує, крім макроекономічних показників, кількість і якість життя, Україна займає 79 місце в світі, тоді як Білорусь — 57 місце, а Росія — 62. Показник валового національного продукту в розрахунку на душу населення Білорусі, Росії й України, відповідно, 2620, 2250 і 840 доларів (94, 99 і 138 місце в світі). Таким чином, найбільшу ціну за імітацію «європейського вибору» заплатив український народ.
Об’єднані спільними соціокультурними традиціями і викликом постіндустріальної епохи східнослов’янські країни, незважаючи на різновекторні тенденції, «приречені» на взаєморозуміння, згоду і добросусідське співробітництво.
«БУРЕВІСНИК» МОДЕРНІЗАЦІЇ
У Східній Європі Росія на початку 90-х років розглядалася як «буревісник» модернізації та ринкових реформ. Для цього були об’єктивні передумови. Росія стала правонаступником не тільки Радянського Союзу, але й професійного державного апарату, сформованої політичної, ділової та наукової еліти. Однак 17 серпня 1998 року розвіяло міфи про успішну лібералізацію економіки та фінансову стабілізацію. Разом з тим Росія залишається найбільш могутнім сусідом і головним економічним партнером України і Білорусі.
Які б геополітичні сценарії не розглядалися, майбутнє Східної Європи залежить від долі Росії. Найбільша територіальна держава світу, осліплена «чеченським синдромом», втрачає геостратегічне мислення, комунікаційну природу Великого багатомірного простору. Поступово в останнє десятиліття почала домінувати тактична політика «кремлівських коридорів» і «аргунських ущелин». Народився черговий міф — слід тільки перемогти в цих тіснинах і цілісність і неподільність Росії буде забезпечена на століття.
В реальній дійсності на Кавказі реалізується сценарій перманентної війни на кордоні псевдо-Заходу зі Сходом. Росія виступила тут на боці Заходу, запропонувавши гірському народу європейські цінності у власному упакуванні. Відбулося зіткнення ринкового фундаменталізму з релігійним, їхніми символами стали Москва і Чечня, а жертвами перманентної війни — цивільне населення федеральної столиці, інших російських міст і гірських селищ. Трагічність російської дійсності полягає в тому, що війна в Чечні руйнує багатомірний комунікаційний простір країни. Ісламський фундаменталізм не можна перемогти чисто військовим або політичним шляхом, ця боротьба проходить через душі людей. Тільки успішне протистояння ринковому фундаменталізму може привести до успіху в боротьбі за совість.
Могутність Росії буде залежати від здатності відродити і зберегти енергоінформаційний рубіжний ресурс російської культури і мови (як транслятора міжцивілізаційного діалогу). Цей стратегічний ресурс, поряд iз матеріальними джерелами енергії і комунікаційними (транспортними) функціями, складають головне багатство Росії.
ДУЖЕ БЛИЗЬКИЙ СХІД
В Україні існують прихильники китайської моделі трансформації суспільства та економіки. Дійсно, за збереження системної кризи керування, подальшого розпаду економіки при існуючій відкритості до зовнішнього світу і негативних тенденціях падіння рівня життя реальним стає сценарій входження в економічний простір, контрольований зі Сходу. Україна має підстави опинитися під впливом економічної експансії Китаю. Зубожіння населення призвело до того, що навіть у західних областях України китайські товари витиснули не тільки європейські, але й турецькі. На побутовому рівні влада живе в просторі євростандартів, а народ — у просторі китайського ширвжитку.
Здавалося б, «великий стрибок» на Схід — найбільш фантастичний сценарій. Але не будемо квапитися з висновками. Дійсно, відсутні прогнози китайських аналітиків на цю тему. Але вони й не могли «достроково» з’явитися в соціокультурному просторі китайської традиції, відповідно до якого «біле поступово переходить у чорне і навпаки». А коли Східна Європа реально опиниться в економічному просторі Китаю, це стане здійсненим фактом, а не предметом прогнозування. В цьому зв’язку слід звернути увагу на те, що, маючи другу за величиною економіку, Китай не претендує на участь у «великій сімці» на відміну від Росії, що зберігає гаснучий комплекс «манії величності». Згідно з конфуціанською традицією, неявне саме по собі стане явним, коли не потрібно буде підтверджувати те, що є насправді.
Про можливість входження до геоекономічного простору Китаю свідчать наступні тенденції. Після розпаду СРСР місцевий споживчий ринок був значною мірою переорієнтований на турецькі товари. Після подальшого падіння рівня життя і купівельної спроможності почали домінувати дешевші товари з Об’єднаних Арабських Еміратів, де створені преференції для їхнього придбання і вивозу. Але й арабський ринок не витримав конкуренції дешевших китайських товарів.
На китайський досвід проведення реформ люблять посилатися українські політики під враженням побаченого під час численних візитів. Успіх перетворень у Китаї в умовах обмеження громадянських свобод зумовлений поступовими і продуманими діями, а не політикою «шокової терапії». Саме ігнорування концепції поетапного відкриття ринку обернулося загрозою загибелі російської й української економіки. За відсутності нормального інвестиційного клімату слабка валюта була підставлена під фінансові спекуляції. В Китаї здійснена економічна модель, орієнтована на лібералізацію для прямих інвестицій і абсолютну заборону для спекулятивного капіталу і вивозу валюти.
Припустімо, подальше падіння рівня і якості життя неминуче приведе Росію й Україну в сферу китайського геоекономічного простору. Здійсниться мрія прихильників сильної китайської моделі, але тільки з одним уточненням. Якщо борги по західних кредитах можна періодично розкрадати, реструктуризувати чи списувати за холопську лояльність, то східна традиція цього не передбачає. Позичені на Сході капітали повинні будуть повертатися у встановлений термін. Влада, щоб тримати під контролем мільярдний народ, не має права проявляти слабкість до «васалів», зобов’язаним щорічно повертати борги Пекіну. Тому не з області переказів можливий наступний сценарій не уві сні, а наяву. Наприклад, через щорічні недоїмки данини на свято Міжнародної солідарності трудящих Першого травня в слов’янських протекторатах будуть влаштовані зразково-показові екзекуції (страти) місцевої корумпованої еліти — «героїв» бізнесу на державних ресурсах і закордонних запозиченнях.
ЄВРОПА МАЙБУТНЬОГО
У геополітиці існує поняття «можливої країни», що має «дрімаючу» творчу енергію. Безсумнівно, потаєне багатство відродження притаманне східноєвропейським країнам.
«Спільноєвропейський дім» — це не тільки Західна Європа. Міжурядову організацію Раду Європи було створено в період «холодної війни» з метою захисту і зміцнення прав людини, плюралістичної демократії на фундаменті атлантичної моделі громадянського суспільства під «ядерною парасолькою» НАТО на чолі із США. Цілі цієї організації не були розраховані на інтеграцію Великої Європи. Додавання східноєвропейського, переважно православного, світу з двохсотмільйонним населенням вимагає пошуку якісно нових підходів.
Рада Європи йде ніби попереду Європейського Союзу, закладаючи фундамент майбутнього громадянського суспільства, його звільнення з-під опіки держави. Східноєвропейські країни тільки виходять на шлях побудови громадянського суспільства. І обрана бездумна стратегія «братів-слов’ян», що десятиліття протопталися на порозі багатої Європи, виявилася саморуйнівною. Звичайно, можна продовжувати радіти, як діти, коли на Парламентській Асамблеї Ради Європи повчають жити не тебе, а східного сусіда. Але очевидно, прийшов час пошуку нових підходів у будівництві «Спільноєвропейського дому».
Майбутню діяльність Ради Європи доцільно будувати на основі двополюсної конфігурації європейського континенту, міжцивілізаційного діалогу західноєвропейської і східноєвропейської традицій. Східноєвропейські країни повинні бути членами Ради Європи, відстоюючи право на власну цивілізаційну ідентичність. Фундамент загальноєвропейської безпеки не може бути побудований тільки на основі НАТО на чолі із США. Західній Європі необхідно звільнитися від ролі американського васала на континенті, так само як Росії від тоталітарного мислення. В економічному просторі континенту доцільне створення геоекономічної осі Європейський Союз — Східноєвропейське співтовариство зі своїм Страсбургом. Такими чином, замінити «слов’янське» братерство на прагматичний економічний розрахунок.
Україна, безсумнівно, має високий потенціал творчої енергії народу, і мистецтво політиків полягає в тому, щоб від самозамилування перейти до створення цивілізованої форми громадянського суспільства. І народ відповість на це досягненнями у всіх сферах людської діяльності.
«Усі роди гарні, коли вони гарні у своєму роді...». І до цих слів вітчизняного християнського пророка важко щось додати.
