Відомий психотерапевт Ерік Берн стверджував, що люди у будь-якому віці схильні грати в ігри. А зміст гри й обрана роль дозволяють визначити, на якій стадії дорослішання знаходиться індивід- гравець. Якщо з цього погляду подивитися на групу людей, звану українськими політиками, то цікаво: в які ігри вони грають? Назви, як і правила, деяких із них уже добре відомі: «Обери мене депутатом/мером/президентом», «Перший мільйон» (вона ж «Приватизація»), «Найрозумніший» (або «Втопи» конкурентів), «Останній герой» (ігри для опозиції), «Іменем закону» (від депутатської «суми» до Лук’янівської «тюрми») тощо.
Проте періодично з’являються нові розвиваючі, суто політичні, ігри. Одна з ігор нового покоління називається «Політична (або конституційна) реформа». Це просунута версія відомої стратегії «Президентські вибори». Авторство першої версії української гри у «конституційну реформу» належить представникам чотирьох депутатських фракцій, які перманентно перебувають в опозиції. Розробляючи свою версію, навряд чи вони передбачали, що частина політичної еліти з головою порине у нову віртуальну політичну реальність і з підлітковим фанатизмом набиратиме бали, штурмуючи парламентський, конституційно-суддівський, президентський, загальнонаціональний рівні.
ОСНОВНІ ГРАВЦІ
З формального погляду, президентські вибори — двостороння гра для політиків- кандидатів і здатних на громадянський акт голосування виборців. Однак в українському варіанті версії гри в «політичну реформу» вона набула більш близької слов’янському серцю редакції — «на трьох». Є два конфліктуючих табори:
— президентський табір,
— табір опозиціонерів.
Зусилля кожного з них спрямовані на приєднання до гри у ролі третього гравця, без котрого захід не відбудеться, — дорослого (з правом голосу) населення України.
Кожна з конкуруючих за владу сторін прагне зробити цю гру інтерактивною, тобто створити ілюзію спілкування у живому режимі. У президентської сторони технологічних можливостей більше. У ролі агітаторів від влади виступили професіонали з вивчення і формування громадської думки — соціологи, політологи, журналісти, юристи. Побічним ефектом заходу став сплеск професійної самосвідомості, коли цілі професійні колективи стрункими лавами вливаються до колони, що скандує «Даєш політичну реформу!».
В опозиції можливості з мобілізації населення скромніші, але барвистіші. Класична зброя пролетаріату в нинішніх умовах стала віртуальною — владу на мітингах закидають каменями критики, таврують на площах оригінальними слоганами.
РЕАЛЬНІ ЦІЛІ ТА СТАВКИ
Зважаючи на реальну мету гри «в конституційну реформу», що полягає у намірі змінити позиції і відносини в ієрархії влади за результатами президентських виборах, зрозуміло, що, як і більшість політичних ігор, ця гра — для меншості. Тобто для політичної еліти. Й обидві конкуруючі сторони, дотримуючись базових принципів побудови політичних ігор, камуфлюють реальні цілі гри красивими гаслами.
Для обох сторін головна ставка гри в «політичну реформу» — президентський пост. Опозиціонери, які створили свій сценарій, використали старий бюрократичний прийом: якщо небажаного колеги через низку причин не можна позбутися, то потрібно скоротити посаду, на якій він перебуває. Прокалькувавши цей принцип у державному масштабі, отримали парламентсько-президентську модель. Якщо не без нинішнього глави держави (як хотілося б опозиції в ідеалі), то хоч би зі зв’язаними руками (повноваженнями).
Виконавча влада приєдналася до гри під назвою «політична реформа» пізніше, але за власною версією. Дотримуючись правил політтехнологій, вона декларувала мету, що формально збігається з метою опозиціонерів, — перехід до парламентсько-президентської форми правління. Проте за ширмою декларацій справді актуальною була гра на підвищення власного іміджу як усередині країни, так і за кордоном.
Політична реформа стала своєрідним лакмусовим папірцем для перевірки істинності намірів і послідовності подальшої поведінки як еліти, так і контреліти. Головну формулу ставлення до принципу політичного реформування можна сформулювати так: виступати за модель президентського поста з обрізаними повноваженнями, якщо цей пост отримують конкуренти, і з максимальним набором — у разі власної перемоги. Маючи уявлення про «задні» цілі кожної з сторін-гравців і головну ставку, неважко прогнозувати стратегії основних гравців у «конституційну реформу».
ОПОЗИЦІЯ
Ставлення до політичної реформи всередині табору нелояльних до чинної влади політиків виявило умовність, штучність об’єднання правих і лівих у єдиний загін опозиціонерів. Очевидна різноспрямованість інтересів у тріумвіраті з лівих (комуністів і соціалістів), правих (БЮТ) та «Нашоукраїнського» прошарку ставить під сумнів версію про можливості їхньої узгодженої поведінки.
Кандидати лівого табору (комуністи і соціалісти), які неодмінно братимуть участь у президентських виборах, але мають невисокі шанси на перемогу, хотіли б бачити «безповноважного» президента і впливову ВР. Саме на парламентському майданчику вони мають найбільші шанси залишитися у полі влади як активні політичні гравці. Недарма О. Мороз вкотре звернувся до здорового глузду комуністів і запропонував разом іти на майбутні парламентські вибори 2006 року. Аргументація головного соціаліста досить прозора: на його думку, у разі об’єднання комуно-соціалістичний блок отримає 180 місць у новому складі ВР, а окремо комуністи отримають 100 депутатських мандатів, соціалісти — 50.
Кандидати з правого табору (В. Ющенко та Ю. Тимошенко), які підбадьорені результатами соціологічних опитувань, на відміну від партнерів по опозиційному табору, аж ніяк не схильні гарячкувати з урізуванням президентських повноважень. Логіка міркувань проста: який сенс щосили битися на президентських виборах, якщо у результаті замість штурвала управління всією країною отримаєш ключі від президентської канцелярії.
Основним об’єднувальним моментом право-лівої конструкції української опозиції є питання про бажаність проведення наступних парламентських виборів за пропорційною системою. Саме під час голосування за партійні списки максимізувалися шанси опозиціонерів на представництво у ВР. Результати двох останніх парламентських кампаній за партійні списки наочно це демонструють: частка опозиціонерів в українському парламенті зросла з 63% (на минулих виборах 1998 р.) до 76% (на останніх 2002 р.). Тому перехід на пропорційну систему потенційно гарантує їм більшість у новому скликанні ВР. Неважко здогадатися, що за таких умов відповідне пониження частки лояльних депутатів із 37% до 24% ставить руба питання про збереження представників влади в українському парламенті. Тому потенційні і реальні володарі адмінресурсу із табору влади (принаймні, більша їх частина) категорично виступали і виступатимуть за мажоритарну виборчу систему. Оскільки вибори за мажоритарною системою підвищують шанси лояльних до влади депутатів із 71% (на минулих виборах) до 76% (на останніх), надійно відтісняючи опозицію до меншості (яка відповідно становила, за результатами двох останніх виборчих кампаній за мажоритарною системою, 29% і 24%).
ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ТАБІР
Пірамідальна конструкція президентського табору не володіє класичною властивістю піраміди — стійкістю. Попри зовнішню відповідність правилу — внизу розширена основа і Президент на вершині, владна конструкція надто ненадійна для фінансово-політичних груп, що її тримають. Як тільки одна з них «висмикує» свого кандидата з прицілом пересадження на вершину — у президентське крісло, конструкція втрачає рівновагу. А цінність періодично використовуваної гравцями з президентського табору версії про єдиного кандидата від влади полягає у її непотоплюваності і можливості тримати претендентів на це звання у напруженні. Анонімність породжує невизначеність, невпевненість і нехороші передчуття.
Особливо неприємні передчуття з’явилися у контреліти, коли Президент став наполягати на пункті про зведення термінів президентських і парламентських виборів в один рік. З’явилися припущення, що ім’я єдиного кандидата добре відоме, і він буде однофамільцем нинішнього Президента. Витримавши паузу, Президент публічно це спростував. Легкість, з якою згодом він висловив готовність відмовитися від свого варіанта політичної реформи, зміцнює висловлені в опонентів підозри.
ІГРОВІ МІФИ
Узагалі складається враження, що не політики, а доля грає з політиками в політичну гру під назвою «конституційна реформа». Абсурдність тверджень суперничає з масштабом їхнього тиражування. Твердження, що політична реформа, як чарівна паличка, здатна створити модель «сильний Президент — сильний Парламент — сильний Кабмін» можна було б ввести окремим розділом до спецкурсу з політичної міфології. Як і у випадку з бажанням одружуватися з розумною, вродливою і багатою нареченою, це доведеться робити тричі. І в кожному окремому випадку це будуть цілком різні моделі влади, залежно від зміщення центра її впливу.
Одним із показників успішності політичного проекту є здатність сторін, які конкурують і сперечаються, чути одна одну. А у випадку з політичною реформою складається враження, що на полі грають дві глухі команди з політичною реформою замість м’яча (причому одна команда грає за футбольними правилами, інша — за баскетбольними).
ГРОМАДЯНИ-ВИБОРЦІ
Рівень інтересу до політичної реформи з боку потенційних виборців важко назвати високим — тільки близько чверті опитаних (23 — 27%) відповіли, що вони знайомі з президентськими пропозиціями. А більшість або чули мимохідь (38 — 46%), або залишилися необізнаними (29 — 38%) з перспективами майбутніх політичних змін у країні. Зі змістом президентських ініціатив виявилися знайомі всього лише 9 — 12% опитаних, що приблизно співпадає з середнім показником політично стурбованих громадян України. Уперше почули про проект політичної реформи від соціологів приблизно третина опитаних громадян (29 — 38%). (Наведене мінімальне і максимальне значення за результатами соціологічних опитувань, проведених чотирма соціологічними службами — КМІС, СОЦИС, УІСД/ЦСМ і УЦЕПД у травні 2003 р. — Авт. )
Цікаво, що серед громадян, знайомих із президентським варіантом конституційної реформи, приблизно 40% вважають, що у разі її здійснення політичну ситуацію це не змінить. Тобто інтуїтивно громадяни розуміють усю віртуальність як запропонованої гри, так і відведеної їм ролі.
Цілком закономірно, що підтримку населення отримали аж ніяк не глобальні питання політичного реформування (як, наприклад, двопалатність, принципи призначення прем’єр-міністра, «силовиків»), а другорядні, з погляду масштабності передбачуваного реформування, «зрозумілі»: скорочення загальної кількості народних депутатів (75 — 78% «за»), позбавлення депутатських повноважень депутатів, які мігрують із партій або виборчих блоків, за списками яких їх обирали до ВР (62 — 67% «за»). Ось такий консенсус із другорядних питань українського політичного життя.
РАДОЩІ І ТРУДНОЩІ РЕФОРМУВАННЯ
Періодично серед українських експертів виникає суперечка при відповіді на «вічне» запитання — завдяки чому Україна може вийти з кризи? Деякі вважають, що завдяки безцінному дару природи — чорнозему, деякі — участі у геополітичних іграх на правах молодших партнерів, інші роблять ставку на національну ідею. Є й ті, хто наполягає на перспективності високих технологій. У співвітчизників є причина для радощів. Є нова галузь українського виробництва, яка відповідає більшості з перерахованих вимог, — високотехнологічна, помірно геополітична, орієнтована на експорт продукції. Йдеться про галузь політичного реформування у сфері політичних технологій.
Одна з країн, де актуальний наш вітчизняний продукт, — Білорусь. Ходять настирні розмови, що президент О. Лукашенко стурбований проблемою продовження своїх повноважень ще на один термін. І навіть доручив створити робочу групу для розробки нового варіанта проекту Конституційного акту Союзної держави, планує проведення референдуму, повним ходом тривають перепризначення «силовиків»... Поки білоруси вимушені калькувати незахищений авторським правом український політологічний продукт.
Якщо повернутися до наших труднощів у сфері політичного реформування, то, на жаль, вони мають системний характер:
1. Взаємовиключні інтереси гравців усередині кожного табору (як влади, так і опозиції) роблять малоймовірною перспективу значущих зрушень для більшості, представленої українськими громадянами. Спілкування вітчизняної політичної еліти з громадянами відбувається за формулою: «Говоріть голосніше, вас не чути… Не кричіть! Вас однаково не чують». Обидві версії політичної гри під назвою «Політична реформа» мають один, але стратегічний, на мій погляд, недолік — відсутність сценарію, що передбачає, якщо не виграш, то хоч би не віртуальну участь третьої сторони — громадян.
2. Рівень взаємної недовіри серед політичних партнерів у кожному з таборів зашкалює, а можливість міграції гравців з одного табору до іншого створює неповторну атмосферу нестабільності, недовіри і підозрілості у партнерів по політичних проектах. Прикре, проте, не напруження пристрастей конкурентів- політиканів, а те, що вірус недовіри продовжує вертикально розмножуватися у площині «громадяни — влада»
3. Тема політичної реформи здатна породити дивні союзи, стерши й ідеологічні відмінності, і кордон між провладністю й опозиційністю. В одному човні противників політичної реформи з великою часткою імовірності можуть виявитися уповноважений сьогодні кандидат від влади В. Янукович і надія української опозиції В. Ющенко. Тому що в обох випадках позитивна відповідь на запитання про перерозподіл президентських повноважень на користь чи парламенту, чи Кабміну, однаково невигідна тому, хто достроково відчуває захоплення від перебування у ролі новообраного Президента.
4. Сезон відпусток співпав із завершенням літнього циклу гри в політичне реформування. «Соломонове рішення», прийняте 400 депутатськими голосами, про рівноправність процедури спрямування президентського і депутатського законопроектів знизило напруження пристрастей у грі під назвою «конституційна реформа». А Президент узяв і зламав депутатську гру, заявивши про намір відкликати свій варіант політичної реформи. Віртуальна боротьба, розгорнена навколо можливого реформування системи державної влади в Україні, виявилася дутою кулькою. А шкода. Тому що за правовими рамками залишилися такі основні питання як публічність і принципи формування Кабінету Міністрів, призначення прем’єра і «силовиків», побудова системи відповідальної перед громадянами влади. Проте системною властивістю гри у «політичну реформу» залишається те, що можливе написання нової версії. Осінньої.
