Формування концептуальних засад зовнішньої політики України було нерозривно пов’язане із діяльністю Руху, відбувалось у досить складних та суперечливих умовах і, хоч як це парадоксально, розпочалося ще до відновлення незалежної державності України.
З моменту зародження, розвитку та організаційного оформлення Руху головна триєдина мета його діяльності полягала у припиненні процесу руйнації української України, створенні передумов для виходу України з Союзу РСР та відновленні її незалежності мирним парламентським шляхом. У процесі досягнення цієї мети поступово визначились орієнтири зовнішньої політики України, її пріоритети та основні напрямки.
Перша програма Руху, ухвалена у вересні 1989 р., визначила головною метою його діяльності «відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі Союзного Договору», а одним з основних напрямків «наповнення суверенітету Української РСР реальним змістом шляхом радикальних перетворень у Радянській федерації» (частина 2, 4 розділу «Принципи, цілі, напрями, і способи діяльності Народного Руху України за перебудову»).
У наступних розділах програми підкреслювалося, що «національно-державне будівництво в республіці має здійснюватися з метою утворення державного суверенітету Української РСР» і що внаслідок конституційної реформи «Союз РСР має стати федеративним союзом справді суверенних держав на засадах повної рівноправності всіх його суб’єктів». Далі програма проголошувала, що Українська РСР «...повинна відповідно до своїх потреб практично здійснювати право на встановлення безпосередніх дипломатичних стосунків з іншими країнами із заснуванням в них постійних дипломатичних представництв. У країнах проживання діаспори Українська РСР повинна мати свої консульські представництва. Консульства іноземних країн, розташовані на території Української РСР, мають бути акредитовані при Міністерстві закордонних справ Української РСР.
Українська РСР повинна долучитись до загальноєвропейського процесу, безпосередньо приєднавшись до заключного акту Гельсінської наради, документів Віденської та Мадридської нарад».
У підрозділах програми, присвячених економіці і культурі, окремо ставились питання про економічний і культурний суверенітет республіки, про «самостійний вихід України на світовий ринок» та її «вільну і безпосередню культурну, наукову, спортивну співпрацю з усіма країнами світу та міжнародними організаціями».
У підрозділі про екологію йшлося про необхідність розробки «конституційних та інших юридичних гарантій забезпечення народу України придатного середовища існування» та поширення виключної компетенції республіки у питаннях охорони довкілля і місцеперебування Збройних сил.
Знаковими були положення програми Руху, що стосувалися прав людини і прав народу. Вони перегукувалися з програмними принципами ІІІ Конференції ОУН, яка за п’ять років до ухвалення ООН Загальної Декларації прав людини проголосила гасло: «Права — людині, волю — народам».
У цьому розділі висувалася вимога приведення Конституції Української РСР у повну відповідність з положеннями Загальної декларації прав людини, міжнародних пактів про права людини, Прикінцевого акту Гельсінської наради з питань безпеки та співпраці в Європі (1975), підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав-учасників наради (1989 р.) та інших документів загальноєвропейського процесу. (Глава «Права людини, права народів», с. 212)
З огляду на об’єктивні і суб’єктивні фактори перша програма Руху не ставила прямої і беззастережної вимоги виходу України із складу СРСР, проголошення її незалежної державності та повномасштабної участі у міжнародному спілкуванні.
Проте в цьому документі було закладено вимоги, послідовна реалізація яких мала неминуче привести до дезінтеграції СРСР, відновлення і розбудови національної державності України на основі загальнолюдських і європейських демократичних цінностей.
Слід зазначити, що ці вимоги мали досить міцні правові підстави, оскільки в принципі згуртувались на формальних положеннях діючого тоді радянського конституційного права. Хоч би як ми ставилися до конституційно закріпленого явища української радянської державності та такого її атрибуту, як право на безпосередню участь у міжнародному спілкуванні, проявом чого було, зокрема, членство УРСР в ООН, необхідно завжди пам’ятати, що це явище було наслідком вимушеної поступки тоталітарної комуністичної системи українському визвольному руху, уособленому збройною боротьбою, яку свого часу вели з поневолювачами України армія УНР та формування ОУН-УПА.
В умовах занепаду цієї системи інститути радянської державності були використані Рухом як інструмент відновлення незалежності України та її повномасштабного практичного утвердження на міжнародній арені як повноправного суб’єкта міжнародного права.
Це окроплені кров’ю борців за свободу України елементи державного механізму, які спрацювали на новому етапі і в нових умовах боротьби за нашу державну незалежність.
Парадокс: тяглість українських визвольних змагань забезпечила елементи радянської державної системи, які були покликані нейтралізувати визвольний потенціал нації.
У першій програмі Руху було відображено важливі концептуальні елементи моделі зовнішньої політики України у перехідний період, під час якого мала відбуватися зміна її статусу держави радянського типу з декларованим фіктивним суверенітетом на статус модерної демократичної держави європейського типу з реальним суверенітетом.
Після перших багатопартійних виборів до Верховної Ради УРСР на альтернативній мажоритарній основі 1) виникли набагато сприятливіші порівняно з минулим умови діяльності Руху, а отже і реалізації положень його програми, що стосувалися концептуальних засад зовнішньої політики України. Крім сформування в парламенті потужної опозиційної «Народної Ради» у складі 124-х депутатів, переважна більшість яких належала до Руху, головою комісії у закордонних справах було обрано одного із засновників Руху — Д. Павличка. Членами комісії стали кілька членів Руху. До співпраці з комісією як правовий консультант на постійній основі був залучений проф. В. Василенко — активний член Руху, учасник першого установчого з’їзду та член його редакційної комісії.
У червні 1990 р. міністром закордонних справ України було обрано (367 голосів «за») А. Зленка, кандидатура якого була підтримана керівництвом Руху і відповідно «Народною Радою». Таким чином, було створено канали впливу і співпраці Руху як із комісією у закордонних справах Верховної Ради, так і з МЗС України.
Робота Верховної Ради була в центрі уваги широкої громадськості, організованої Рухом, яка активно виступала на підтримку його парламентських ініціатив.
Найважливішим кроком у напрямку реалізації програмних цілей Руху стало ініціювання його членами розробки Декларації про державний суверенітет України. Після інтенсивних обговорень проекту Декларації, перший варіант якої було створено проф. В. Василенком на пропозицію І. Зайця, Верховна Рада України 16 липня 1990 р. ухвалила її остаточний текст більшістю голосів, що перевищувала конституційну більшість.
Декларація стала маніфестом української національної державності.
Декларація являла собою системний державний політико-правовий акт, який у чіткій стислій формі відтворював принципові положення програми Руху і закладав конституційні підвалини майбутньої суверенної української держави та її взаємин із зовнішнім світом.
Поряд із цим у Декларації фіксувалися радикальні новели принципового характеру. Їхня реалізація була покликана гарантувати національну безпеку України та одночасно полегшити її мирний вихід із Союзу РСР.
У розділі ІХ Декларації встановлювалось право України на власні Збройні сили та проголошувався її «намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
Цілком очевидно, що реалізація Україною цього наміру неминуче поставила б на порядок денний необхідність її виходу із складу СРСР, який на той час був провідним членом Варшавського військово-політичного блоку та ядерною державою.
Ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України та неспроможність і небажання керівництва СРСР здійснити реформування тоталітарної державно-партійної системи на демократичних засадах спричинило радикалізацію позиції Руху в питаннях державної незалежності України, ставлення до Союзного Договору та безпосередньої участі у міжнародному спілкуванні. 25—28 жовтня 1990 р. проголосили про переростання Руху за перебудову в Рух за державну незалежність України.
Відповідні зміни було внесено до Програми Руху, яка визначила головною метою і орієнтиром діяльності досягнення державної незалежності і суверенітету України відповідно до положень Декларації про державний суверенітет України (підпункти 1, 3 розділу «Цілі та напрямки діяльності Руху»).
У новій редакції програми було наголошено, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України Рух «сприятиме створенню національних Збройних сил на засадах професійності і здійсненню намірів України стати постійно нейтральною без’ядерною державою. (п. 7 розділу «Суспільство і держава»).
В окремій ухвалі «Про союзний договір» Другі всеукраїнські збори Руху закликали до відмови від укладення нового союзного договору як спрямованого на збереження імперського центру під машкарою «оновленого Союзу». Натомість збори висловились «за вільні двосторонні взаємовигідні договори між суверенними державами, передусім нашими сусідами — Росією, Білоруссю, Румунією, Чехословаччиною, Молдовою, Угорщиною, а також з усіма іншими країнами Європи та світу».
У принципі аналогічну позицію зайняла і Верховна Рада України, яка 17 жовтня 1990 р. ухвалила постанову не укладати союзного договору до прийняття нової Конституції України. Проте делегації України брали участь у переговорному процесі з вироблення тексту союзного договору, виходячи з того, що прийнятними можуть бути лише договірні формулювання, які узгоджуються з Декларацією про державний суверенітет України. Водночас у рамках МЗС України здійснювалися концептуальні розробки і планувалися конкретні практичні заходи, покликані сприяти утвердженню України на міжнародній арені як повноправного суб’єкта міжнародного права та поступовій розбудові її дипломатичної інфраструктури. Однак усі спроби порозумітися з керівництвом СРСР у питаннях як змісту союзного договору, так і розширення безпосередньої участі України у міжнародному спілкуванні наштовхувалися на тверде неприйняття.
Отже, альтернативою підписання союзного договору, положення якого суперечили Декларації про державний суверенітет України, мало бути здійснення передбаченого в ній наміру щодо набуття Україною статусу постійно нейтральної, позаблокової та без’ядерної держави.
У повному обсязі цей намір не було реалізовано, оскільки реагуючи на путч (організований у Москві) імперсько-шовіністичною ортодоксальною часиною керівництва СРСР, позачергова сесія Верховної Ради Української РСР 24 серпня 1991 року ухвалила Акт проголошення незалежності України.
З цього моменту питанням першорядної ваги стає забезпечення міжнародного визнання України як самостійної держави та підтримки її незалежної державності міжнародною спільнотою. Адже одна з головних причин втрати Україною незалежної державності внаслідок поразки у боротьбі з більшовицькою Росією у 1917—1920 роках полягала у невизнанні, а отже — у ненаданні підтримки УНР Сполученими Штатами Америки і державами Антанти, які у сподіванні на скороминучість влади більшовиків виступали за збереження цілісності Російської імперії.
Позиція США та провідних європейських держав щодо Радянського Союзу наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років не виключала того, що історія з невизнанням України могла повторитись. Західні лідери, будучи у захваті від демагогії М. Горбачова і сподіваючись на перетворення «імперії зла» на сучасну демократію, демонстрували свою зацікавленість не в дезінтеграції СРСР, а у його збереженні і наданні йому масштабної економічної допомоги і політичної підтримки. На найвищому рівні у двосторонніх форматах і в рамках міжнародних форумів, зокрема на засіданнях Великої сімки, обговорювалися плани надання такої допомоги, для означення якої навіть стали за аналогією використовувати термін «другий план Маршалла» для СРСР.
Західна преса рясніла прогнозами політологів і аналітиків з описами катастрофічних наслідків розпаду СРСР і пропозиціями його порятунку. Г. Кіссінджер віщував ядерний Армагеддон в разі дезінтеграції СРСР і закликав не заохочувати рух радянських республік до усамостійнення. Рада національної безпеки США ухвалила директиву, яка вимагала від американської адміністрації спрямовувати всю допомогу центральному радянському уряду в Москві, а не окремим республікам.
Досить промовистою була реакція західних держав на ухвалення парламентом Литви 11 березня 1990 р. декларації «Про відновлення незалежності Литовської держави». На прохання М. Горбачова президент Франції Ф. Міттеран та канцлер Німеччини Г. Коль здійснили посередницьку місію, внаслідок якої литовський парламент оголосив тимчасовий мораторій на виконання резолюції.
Після того, як невдовзі незалежність проголосили також Латвія і Естонія, Ф. Міттеран радив президенту США Дж. Бушу не відряджати послів до столиць прибалтійських країн, говорячи, що це було б подібним до того, якби Сполучені Штати відрядили посла до французького департаменту Ельзас.
Позиція лідерів двох найбільших європейських демократій була більш ніж промовистою, оскільки вони, як і США, ніколи не визнавали факту окупації Радянським Союзом прибалтійських країн у 1940 р.
Аналогічний підхід Захід демонстрував і щодо України. Після виступу у Верховній Раді України навесні 1990 р. прем’єр-міністр Великої Британії М. Тетчер, відповідаючи на запитання депутатів, безапеляційно заявила, що Україна має такі ж права на незалежну державність, як і американський штат Каліфорнія. Ще більш показовою була промова Дж. Буша, яку він виголосив у Верховній Раді України влітку 1991 р. за кілька тижнів до проголошення незалежності України. В цій промові, яку через її одіозність західна преса охрестила «котлетою по-київськи» (chiken Kyiv speach) він наголосив, що «свобода не тотожна незалежності» і що Сполучені Штати не підтримуватимуть тих, хто бореться за незалежність заради утвердження замість тиранії місцевого деспотизму». Симптоматично, що промові Дж. Буша в Києві передував його візит до Москви, під час якого М. Горбачов запевняв його в тому, що спроможеться примусити Україну до підписання союзного договору, а Б. Єльцин із жалем визнавав, що незалежність України розвалить Союз.
Після проголошення незалежності України адміністрація США продовжувала співпрацювати із керівництвом СРСР в особі М. Горбачова і не поспішала з визнанням України. Натомість держсекретар США Дж. Бейкер у вересні 1991 р. оголосив п’ять принципів, дотримання яких буде умовою визнання нових держав, що проголосили незалежність. По-перше, самовизначення республік має відбуватися мирним шляхом відповідно до демократичних цінностей і принципів Гельсінського Заключного акту. По-друге, нові держави повинні поважати існуючі кордони, як внутрішні, так і зовнішні. По-третє, нові держави мають продемонструвати підтримку демократії та верховенства права і забезпечити мирні внутрішні перетворення лише в рамках демократичного процесу, особливо процесу вільних виборів. По-четверте, нові держави мають забезпечити повагу до прав людини і прав національних меншин. По-п’яте, нові держави мають дотримуватись міжнародного права, і відносини між ними і центром мають бути прояснені у всіх деталях. Згодом до первинно проголошених п’яти принципів було додано шостий, відповідно до якого радянська ядерна зброя має залишатись під центральним контролем і не підлягати ні внутрішньому, ні зовнішньому розповсюдженню.
Зміст цих принципів у світлі триваючої співпраці США з СРСР свідчив про існування великої вірогідності міжнародного невизнання України в разі будь-яких ускладнень у її відносинах із керівництвом СРСР або іншими республіками, особливо у питаннях забезпечення централізованого контролю над ядерною зброєю та її вивезення на територію Росії.
Однак усі спроби збереження СРСР як його керівництвом, так і західними державами виявилися марними. Це стало очевидним 1 грудня 1991 р., коли в ході загальнонаціонального референдуму 90,2% українських громадян висловилися за підтримку Акту проголошення незалежності України. Саме результати референдуму дали поштовх міжнародному визнанню України. Слід особливо підкреслити, що крім переконливих результатів референдуму, вирішальну роль у широкому міжнародному визнанні України відіграли ще два фактори:
— однозначне неодноразове підтвердження Україною і після Акту проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. наміру набути статус без«ядерної держави;
— підписання 8 грудня 1991 р. у Мінську і 21 грудня 1991 в Алма-Аті Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав та Протоколу до цієї Угоди, а також Угоди про спільні заходи щодо ядерної зброї.
Невипадково Сполучені Штати Америки і європейська спільнота визнали Україну відповідно 25 і 26 грудня 1991 року, а не одразу після першого грудня, як це зробили інші держави. Зокрема процес міжнародного визнання України розпочався 2 грудня 1991 року, коли відповідні заяви було зроблено Польщею, Канадою і Угорщиною.
Справа в тому, що договірні акти про створення СНД, сторонами яких стали 12 радянських республік, констатували припинення існування Союзу РСР як суб’єкта міжнародного права і геополітичної реальності.
Водночас держави, на територіях яких розміщувалася ядерна зброя, брала на себе зобов’язання забезпечити єдиний контроль над ядерною зброєю, переміщення до 1 липня 1992 р. тактичної ядерної зброї до центральної передзаводської бази для її розукомплектування, ратифікацію договору про СНО, утримуватись від передачі ядерної зброї та ядерних вибухових пристроїв третім державам, а також приєднатися до договору 1968 року про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерні держави. Це означало, що односторонній намір України набути статус без’ядерної держави трансформувався у міжнародне договірне зобов’язання.
Після її широкого міжнародного визнання Україна взяла курс на поступове входження до світового співтовариства і пошуки свого місця у сучасному складному різноманітному та суперечливому світі. В ухваленій у липні 1993 р. постанові «Основні напрямки зовнішньої політики України» йшлося не про її нейтральний та позаблоковий статус, а про розбудову повномасштабних відносин з державами усіх регіонів планети, насамперед сусідніми та членами ЄС і НАТО. До пріоритетних функцій зовнішньої політики України відповідно до її найважливіших загальнонаціональних інтересів було зараховано під національної безпеки.
Ні до, ні після ухвалення «Основних напрямків зовнішньої політики України» в Україні ніколи не здійснювали розробку концепції зовнішньої політики ні постійно нейтральної, ні позаблокової держави. Однак у перші роки незалежності посилання на намір України набути нейтральний чи позаблоковий статус неодноразово використовувалися для відмови від участі у військово-політичних об’єднаннях і структурах, створення яких ініціювала Російська Федерація. Зокрема, Україна не поставила свій підпис під Ташкентським договором від 15 травня 1992 р.
Натомість, відповідно до зробленого європейського цивілізаційного вибору Україна взяла курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію.
Володимир ВАСИЛЕНКО — професор, делегат Установчого з’їзду Народного Руху України, член редакційної комісії з’їзду, член першого складу Великої ради НРУ.
