Останній з’їзд Руху наявно продемонстрував очевидну кризу правого спектра української політики. З одного боку, втрачені колишні позиції і тиск виборів, що наближуються невмолимо, спонукають до пошуку нових ходів, нових ідей і, можливо, нових людей. З іншого — явно не подоланими залишаються «розкольницькі» тенденції — і зараз, після того, як Геннадій Удовенко залишився головою НРУ, його конкуренти оголосили про вихід iз партії. Яка, очевидно, з черговим розколом ризикує перейти до розряду не надто впливових. Часу на роздуми у правих залишається все менше...
Спроби наших доморощених політологів розкласти політичні течії за напрямками і спрогнозувати їхній розвиток постійно наражаються на спротив матеріалу. Реальна дійсність, наповнена реальними людьми, вперто не бажає діяти згідно до науково прорахованих докторами політологічних наук сценаріїв. А поскільки виборець старіє і вимирає одночасно з політологами, нинішньому поколінню політичних оракулів ніколи вже не доведеться жити у суспільстві, що діє відповідно до їхніх розробок і прогнозів.
Не можна сказати, що за дванадцять років після запровадження демократії нічого у свідомості виборця не змінилося. Зневірившись у гаслах та обіцянках як «комуністів», так і «демократів», електоральні маси замість вивчення програм і засад діяльності новостворених партій, елементарно припинили цікавитись політикою, а вибір почали робити виключно поміж сортами пива та прального порошка. Нове покоління, що досягло того віку, в якому ходять на вибори уже в новий час, робить це вкрай нерегулярно і з симпатіями як слід не визначилось.
Безперечно, працювати з молоддю і на перспективу потрібно, проте конкретний результат поки що дають або симпатії виборців-ветеранів, або можливість вкинути потрібну кількість бюлетенів за тих, хто на вибори ні за яких умов не піде. Останній шлях є складовою частиною виборчої технології, сором’язливо названої «адмінресурсом», яку не те що не соромляться використати, а буквально прагнуть це зробити. Виходячи із цього передвиборчу метушню, яка щораз зростає в лавах тих, кого традиційно прийнято називати націонал-демократами, слід розглядати під кількома різними кутами, аби побачити якомога об’єктивнiшу картину. Почнемо з традиційної боротьби за симпатії виборців.
СТАРИЙ РУХ КРАЩИЙ ЗА НОВИХ ДВОХ
Із тисяч заслуг, що приписуються нині загиблому Вячеславу Чорноволу, безперечною є та, що він не дав свого часу розтягнути Рух на дрібні частинки, створивши із масового, але аморфного утворення досить мобільну, хоча й не таку масову політичну партію. Наявність партії під назвою Рух зробила даремними численні спроби створити нові партії, розраховані на того ж самого виборця. Старіючи, але не вимираючи, рухівські виборці з року в рік дисципліновано йшли на виборчі дільниці і голосували за тих, на кого вкаже партія. Зрозумівши потроху, який скарб випадково залишився у їхному володінні, керівники Руху, які не відійшли до інших партій, схопилися за марку партії мертвою хваткою, витрачаючи чи не всі сили на те, щоб відігнати від цієї марки інших бажаючих. Саме цим була зумовлена поступова втрата Рухом хоч яких реальних ознак політичної самоідентифікації. Навіщо працювати над реальними програмами, намагаючись втілити їх у життя, коли сам факт перебування в рухівській верхівці гарантував отримання депутатських мандатів і всіх пов’язаних із ними можливостей? Історія рухівських сварок і розколів була і є насправді не суперечкою ідей та підходів, а жорсткою бійкою за право особисто нести рухівський прапор. Аргументи сторін можна було не слухати, та й забулися вони швидко. Головним залишалося питання: хто очолить партію, хто формуватиме партійні списки Руху і розподілятиме мажоритарні округи. У членів вузького кола рухівської номенклатури було два шляхи: або потихеньку втиратися наперед iз останніх рядів, або вести бесперспективну боротьбу за владу в партії.
Другий шлях обирали найбільш нетерплячі і честолюбні. Обирали і програвали. Програли і цього разу, не зумівши змістити на ХI з’їзді Руху з посади голови Геннадія Удовенка. Не позаздриш тепер Михайлові Косіву та Олені Бондаренко, котрі, програвши з’їзд, заявили про вихід із Руху. Для них, так само як і для Тараса Чорновола, ніхто ніде керівних крісел не приготував. Партія «Реформи і Порядок», до якої вони тепер подалися, ще повикористовує трохи їхні імена для послаблення Руху. А потім на занадто честолюбних і нетерплячих очікує доля кількох сотень колишніх нардепів-рухівців, окремі з яких заходять подекуди на балкон залу засідань Верховної Ради, щоб подивитись на свої колишні місця і зрозуміти, якими вони були недалекоглядними.
Бо що означає перехід із Руху до ПРП? До партії, яка була створена як багатообіцяючий імідж-проект молодими витрачальниками західних грантів, і яка, провалившись на виборах, почала проситись у союзники до доброго старого Руху? Демарш внутрірухівських опозиціонерів наочно показав, ким надихається, морально і матеріально підтримується опозиція всередині Руху. Приймаючи тих, хто не зміг скинути Удовенка (а куди від них подінешся), Віктору Пинзенику щораз складніше буде говорити про непорушний блок своєї партії з НРУ. Цілком очевидно, що ПРП і Рух є конкурентами у боротьбі за голоси рухівських виборців. Не зумівши привести до керма Руху потрібних їм людей, ПРП із впертістю приреченого з розмаху наступає на традиційні граблі, роблячи надцяту спробу створити «під собою» щось під назвою Рух. Досвід забутого вже «всенародного руху» Поровського і Скорик, дворічної давнини авантюра Костенка, який уже майже відкрито просить материнський Рух «народити його назад» разом із партією УНР, нарешті, потішна партія Богдана Бойка, продукуючого нові й нові теми для анекдотів — все це повинно було б зупинити вічно молодих лідерів ПРП в терміновому бажанні монопольно заволодіти рухівською маркою. Та чи зупинить?
ТРОХИ РЕСУРСУ
Істерика, у якій зайшлися активісти ПРП та УНР під час процесу висловлення недовіри Віктору Ющенку, окрім відвертих самозаперечень, озвучила одну із головних причин відданості цих новоутворених політструктур саме цьому прем’єрові. Згадаймо, як побивалися захисники Ющенка з того приводу, що привівши до керівництва урядом нового прем’єра, «комуно-олігархи» зможуть використати фінансові та інші можливості уряду для успіху на наступних парламентських виборах. На цій фразі щедрі на слововилив політики раптом поприкушували язики, так і не розповівши широкій публіці, а що це за ресурси такі має уряд, аби вплинути на результати виборів? Хай би сказали, аби біля тих ресурсів виставили цілодобову охорону, щоб нікому не дісталися. Оскільки схильності до відвертості у таких питаннях не виявив жоден із борців «за правду» чи національних рятувальників, подивимось самі. І побачимо гарні такi коробки із підписами на підтримку Віктора Ющенка, яких, тобто підписів, за твердженням збирачів, було аж три з половиною мільйони. Перестаралися. Таку кількість підписів за такий короткий термін зібрати практично неможливо. А якщо поцікавитись, де і хто зібрав ці підписи, то картина буде зовсім детективна. Так, згідно із люб’язно опублікованими місцевим осередком УНР цифрами, в одному поліському районі серед лісів і болiт активісти партії зібрали за кілька днів понад 5 тисяч підписів «за Ющенка», а в обласному центрі з населенням у чверть мільйона свідомих українців — трохи більше 10 тисяч. Так і уявляєш, як сотні костенківців нишпорять серед лісових хащів, знаходячи на віддалених хуторах без ТБ і радіоточок сотні відданих прихильників прем’єра-реформатора. Залишається сподіватись, що сам Віктор Ющенко реально оцінює кількість відданих йому виборців, інакше давно б очолив партію імені себе і крокував би разом із Костенком і Пинзеником до політичних вершин.
У тих, кому це небайдуже, може з’явитись запитання — а чому в останній момент Народний Рух долучився до колишніх своїх однопартійців, а також бойового загону Юлії Тимошенко, заявляючи про підтримку уряду, що втратив довіру парламенту, і перехід до опозиції? Виглядає так, що у нелегкій боротьбі за збереження аутентичної назви Рух повністю виснажився кадрово. Склад центральних органів партії, ухвалений на щойно завершеному з’їзді, пригнічує відсутністю хоч яких яскравих особистостей: суцільна номенклатура навіть iз дітьми. Руху сьогодні практично немає кого висунути в якості яскравого лідера. Сірість знайомих облич пригнічує — але це реальна ціна за спокій і стабільність у партії. Молоді, точніше, нові люди, які на щось здатні, ніколи не згодяться на приготовану для них роль багаторічних помічників одних і тих самих лідерів.
Таким чином, із того, що має забезпечити націонал-демократам успіх у наступній виборчій кампанії, стабільні ім’я і авторитет має один лише знесилений Рух, а можливостей допомогти собі трохи на виборах може не бути ні в кого. Єдиний шанс — одержати «розкрученого» загальнонаціонального лідера.
БЕЗ МЕНЕ ЗАСВАТАЛИ
Свіжих імен, що сприймаються національно свідомою публікою, останнім часом з’явилося два — Віктор Ющенко і Тарас Чорновіл. Безперечно, вагові категорії у них поки що дещо різні, але спільного дуже багато. Почнемо з Ющенка. Аби не образити часом хорошу людину, пошукаємо особисті заяви колишнього прем’єра щодо його прихильності до партій правого спектра. Пошукаємо і не знайдемо. Заяви пана Ющенка про палку любов до України, принципове говоріння рідною мовою майже без русизмів ще не є приводом, аби зарахувати носія цих ознак до прихильників Руху чи подібних за ідеологією утворень. Так само почувши від жінки підтвердження, що вона жінка, можна сприймати її слова як аванс для подальшого зближення, але жінку це ні до чого не зобов’язує. Як не присягався Ющенко у вірності Кучмі, як не називав себе його «сином», його вперто записували до опозиціонерів і борців iз «батьком». Якщо останні запевнення відставленого парламентом прем’єра щодо вірності курсу реформ Леоніда Кучми знову не переконають в його політичній орієнтації — це буде вже діагноз. Ющенка можна зрозуміти — краще бути вірним реальному Президенту у будь-якій якості, ніж iти з ним на конфронтацію на чолі незрозуміло якого опозиційного об’єднання. Таким чином, Ющенко на роль лідера опозиційних правих вже не підходить. Названий вище Тарас Чорновіл не підходить ще. Несподівано для самого себе опинившись на вершині політичної боротьби, тридцятисемирічний Тарас, про існування якого ще рік тому практично ніхто в країні не знав, почав говорити очевидні і прості речі. Скоріше за все, робив він це через власну необізнаність, в чому зізнався минулої осені автору цих рядків. Не знайшовши розуміння серед однопартійців по Руху (в партії Чорновіл-молодший трохи більше двох років), новачок із звучним прізвищем почав висловлювати власну позицію у незліченну кількість мікрофонів. Позиція була зрозуміла тільки в частині того, що Тарас «проти режиму». Навряд чи він здатний дати цьому режиму більш-менш р еальне визначення або запропонувати реальну альтернативу. Тим більше, що про це у Чорновола і не запитують. Він потрібен зараз багатьом, аби використати його ім’я і позицію. Коли цим покористуються всі, кому буде треба, прийде більш реальне розуміння своєї ролі. Не виключено, що це станеться досить швидко — надію дає розуміння Чорноволом-молодшим своєї нездатності і неготовності бути справді лідером, а не маріонеткою в чужих руках.
ОБ’ЄДНАННЯ
Як не хотілося, але знайти в новій історії приклад реального об’єднання національно- демократичних сил не вдалося і навряд чи вдасться. Мітингові заяви про те, що ми, мовляв, об’єднуємось тільки перед стратою, не переконують: всі добре розуміють, що нинішнє покоління борців за національну демократію втратою життя чи свободи за свої переконання не ризикує. І не тому, що режим в країні такий аж занадто ліберальний, а тому, що з реальними переконаннями більшості активних націонал- демократів ознайомитись не вдається. Настільки часто вони ці переконання міняють, вступаючи щораз у нові партії, фракції, об’єднання, форуми та комітети, з легкістю переходячи із опозиції до влади і навпаки. З названих причин уявити реальне, а не декларативне передвиборче об’єднання партій навколо Руху досить непросто, а без Руху це об’єднання приречене повторити долю «національного фронту» на минулих парламентських виборах. Не зумівши взяти Рух під свій контроль на останньому з’їзді, і дезавуювавши до того ж свою «агентуру» в керівництві НРУ, партія Віктора Пинзеника шукатиме нових альянсів на нових умовах. І якщо ми побачимо ПРП в абсолютно новій конфігурації з несподіваними складовими дивуватись особливо не буде чому. Хоча більш реальний інший варіант — заколотники- невдахи схилять свої сиві і не дуже голови перед непереборними обставинами і підуть назад до Руху миритися із колишніми опонентами, вести переговори, проситися до спільного виборчого списку. Власні спроби прийти до керівництва Руху чи привести туди своїх людей будуть тактично забуті у дружніх обіймах побратимів. Всіх, хто попроситься, пообіцяють взяти назад, а, може, і візьмуть. Але вже не лідерами. Боротьба за лідерство буде вже у новій серії, після березня 2002 року.
