Було б дуже великим перебільшенням стверджувати, що вересневі акції протесту розкололи українське суспільство на дві частини — тих, хто підтримує владу, і тих, хто підтримує антипрезидентські сили. Вимагаючи відставки Президента від імені народу України, організатори мітингу на Європейській площі і пікетів на підступах до президентської Адміністрації, мабуть, погарячкували: навіть якби на вулицю цього дня вийшли в усій країні не 53 тисячі людей, як передав ЦГЗ МВС, а вдесятеро більше, — це не можна було б назвати загальнонародними заворушеннями. Згідно з даними телефонного опитування 1207 громадян, проведеного Центром «Соціальний моніторинг» та Українським інститутом соціальних досліджень із 9 по 11 вересня в семи містах України, на запитання «чи братимете ви участь у заходах опозиції?» відповіли позитивно 13% опитаних, негативно — 67%. У Києві відсоток охочих вийти на барикади був одним із найменших — 7%. Коментуючи ці цифри, директор ЦСМ Ольга Балакірєва і завідувач відділу політичного аналізу і прогнозування УІСД Михайло Міщенко зазначили зокрема, що порівняно з тим відсотком голосів, який організатори акції набрали на березневих виборах, 13% охочих стати під їхні знамена — це мало. (А здійснили свій намір — і того менше.) Це пояснюється, на думку соціологів, тим, що сьогодні немає передумов до створення «революційної ситуації». Щоправда, вимоги організаторів акції, відповідно до даних того ж опитування, підтримують загалом 44% респондентів (швидше не підтримують — 20% і категорично не підтримують — 14%), що також, безумовно, є мотивацією для серйозних роздумів. Зрозуміло, наше суспільство не біполярне, — у громадської думки, крім двох полюсів, є ще багато секторів. Можна передбачити, що громадян, які не встали в цьому конфлікті ні на одну, ні на іншу сторону, досить багато, якщо не більшість. У цьому випадку відсутність позиції — також позиція. І висновки про відсутність у тих, хто не приєднався, поглядів і принципів як мінімум передчасні. Як бути, якщо не подобається ні влада, ні ті, хто до неї тільки рветься? Виїжджати? Це, мабуть, не вихід, адже це не тільки ЇХНЯ країна, але й наша також. Чекати виборів чи вчитися радіти вічним цінностям? Самому йти у політику чи, навпаки, повністю «деполітизуватися» і замикатися в колі сім’ї та друзів? Насправді рецептів, мабуть, може бути тьма. Деякими з них «День» попросив поділитися своїх експертів. Публікуючи нижче деякі думки, ми залишаємо питання відкритим і пропонуємо читачам та експертам відповісти на нього: — Що робити українцям, яким не подобається ні влада, ні опозиція?
Віктор ПОГОРІЛКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України:
— У політичному житті бере активну участь, як правило, незначний відсоток наших співгромадян. Українська нація не дуже політизована: інтерес до політики об’єктивно притаманний малій частині — приблизно третині, а то й чверті населення України. Хоча в бурхливі політичні періоди активізуються іноді до 50% нації. Тому вимагати від кожного визначити своє ставлення до тих чи інших політичних сил — це зайве і нереально. Це ж право людей — брати участь у політичному житті країни, а не обов’язок. Тому більшість людей немає потреби шукати відповідь на це запитання.
Наталія ЯКОВЕНКО, історик:
— Залишається лише чекати виборів. Це єдиний вихід — легітимне перевлаштування суспільства. Не думаю, що можна щось змінити яким-небудь іншим чином.
Данило ЯНЕВСЬКИЙ, директор Інституту політичного моделювання:
— Для тих, кому не подобається ні влада, ні опозиція, є п’ять варіантів. Перший варіант — вмерти, другий — емігрувати, третій — полюбити владу, четвертий — полюбити опозицію, п’ятий — зробити щось своє. Наприклад, створити свою політичну партію, якусь там 159-ту, піти на парламентські вибори, перемогти і довести, що твоя програма є кращою, ніж попередні. П’ять варіантів поведінки — це вже не так і мало. Ці варіанти — якраз для демократичного суспільства. Але, оскільки політика — це також і наука про можливі варіанти розвитку, то кожен, хто обирає між цими п’ятьма варіантами, повинен розуміти, що при такій стратегії та тактиці дій влади наступним президентом України буде Віктор Ющенко. Якщо з його голови впаде хоча б одна волосинка, то наступним президентом буде Юлія Тимошенко. Так вважають громадяни України. Ми проводимо систематичні закриті опитування, які про це і свідчать.
Віктор ЦИГАНОВ, ведучий програми «За і проти» (TV-Табачук):
— Потрібно проводити своїх депутатів до Верховної Ради, створювати громадські об’єднання, де б люди могли висловлювати свою думку. А потім примушувати і владу, і опозицію рахуватися з цією думкою. Така проблема у звичайної людини була, є і буде. В цій ситуації відбувається такий собі природний відбір: якщо вдасться обрати саме тих депутатів, які зацікавлені в долі своїх виборців, то, можливо, щось і зміниться. А так виходу немає. В нас немає громадського контролю. Адже Верховна Рада так ним і не стала. Якби в нас був достатній рівень життя, таке питання взагалі б не виникало. Опозиція завжди обіцяє те, чого не може зробити уряд. Потім з’являється нова опозиція і обіцяє те, що не змогла зробити попередня. Це безкінечний процес. Помиляється той, хто вважає, що дії опозиції — це результат якогось заколоту. Бунт — це мова тих, кого не хотіли слухати. Україна вже має розкол: розкол майновий, розкол політичний, церковний. Інтелектуали викидаються на узбіччя. Чого ж чекати в таких умовах...
Володимир РІЗУН, директор Інституту журналістики Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка:
— Така ситуація для українців, коли не подобається ні влада, ні опозиція, — це трагедія. Але безвихідних ситуацій не буває. Ця невизначеність минуча. Ситуація повинна якимось чином змінитися, тоді й можна буде зробити вибір.
Наталя ЧАНГУЛІ, журналіст УТН (УТ-1):
— Люди повинні обрати краще. Краще або в діях влади, або в діях опозиції.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, культуролог:
— Треба опиратися обставинам, але опиратися засобами виключно конституційними. Напевно, також і позапарламентськими. Щоправда, колись ліворадикальною мовою на Заході слово «позапарламентське» означало барикади і бійки з поліцією. Вважаю, що сьогодні позапарламентський опір повинен обійтися без бійок та барикад. Методи боротьби мають бути абсолютно легітимними. Найголовніше, щоб не проливалало». Це означає: вчасно садити картоплю і вчасно її вибирати.
Ольга БАЛАКІРЄВА, директор центру «Соціальний моніторинг»:
— Люди, які не підтримують ані владу, ані опозицію, напевне, є або прихильниками інших політичних сил, або взагалі не цікавляться політикою. Хоча зовсім не факт, що вони є аполітичними чи байдужими. Та я б і їх не виділяла окремо, не казала б, що треба робити саме їм. Зараз доречніше говорити про те, що взагалі людям потрібно робити, щоб життя ставало кращим. Треба розвивати в людей розуміння того, що саме вони можуть впливати на ситуацію, розповідати, як вони можуть це робити, треба підвищувати рівиборах, зокрема, на місцевому рівні. Не просто пішов, за когось проголосував. Ні, люди повинні свідомо обирати владу. Від їх голосу залежить дуже багато, тому робити вибір потрібно прагматично, свідомо, розуміючи всю відповідальність. Окремі голоси складаються в загальну картину.
Крім того, треба пояснювати людям, що вони можуть підтримувати ті чи інші політичні сили шляхом не лише мітингів, а й шляхом взагалі відстоювання своєї думки. Це і проведення якихось відкритих суспільних дискусій — не обов’язково на рівні країни чи Києва, а й на місцевому рівні, — де люди могли б узгоджувати свої позиції. Має відбуватись розвиток громадських організацій, причому не пристане, бо для людини насамперед важливо, які політичні реформи прагне проводити опозиція, а, як відомо, кожна її складова уявляє їх по-різному.
Власне, в ситуації відсутності чітких симпатій робити нічого не треба — просто жити, як і раніше. Психологічно це легко — зануритись у повсякденне життя, займатися своєю справою і триматися подалі від політики. Але це не позиція. Від цього нічого не зміниться.
Я думаю, що нормальна мисляча людина не повинна повністю приставати ні до жодної сили — ні до влади, ні до опозиції, а потім бездумно її підтримувати. Вона має аналізувати ситуацію, робити якісь висновки, вирішувати, які з ся кров. Усе має бути громадянським абсолютом. Думаю, що таке прагнення на рівні якогось фундаментального інстинкту притаманне більшості українців.
Василь ШКЛЯР, письменник:
— Можна просто посипати голову попелом через те, що живеш у суспільстві, яке не спромоглося ні на путніх лідерів, ні на достойних опозиціонерів. Наше українське суспільство нагадує вулик, у який вкинули кілька неоднорідних бджолиних роїв, куди, замість того, щоб викохати матку, вводять самих трутнів. У нинішніх умовах, коли формувати повстанські загони в Холодному Яру нереально, треба вміти користуватися своїм виборчим правом. Але на це здатна лише здорова нація. У нас такої немає — ні етнічної, ні політичної. У мене немає ні оптимістичних прогнозів, ні конструктивних порад. В ідеалі Україна здатна на швидкий розвиток лише в межах Наддніпрянщини та Галичини. Однак імперська мрія від «Сяну до Дону» не дозволяє це усвідомити навіть українським патріотам. Це ідеал, на жаль, також недосяжний. Тому залишається наша одвічна надія: «якось воно та буде, бо ще ніколи не було так, щоб ніяк не бувень їхньої соціальної і громадянської активності, підвищувати їх політичну культуру, яка зараз, на жаль, дуже низька. І причин тут кілька. По-перше, низька політична культура українців — це наслідок традиції, що існувала в нас за радянських часів, коли була одна політична сила і вона була керована зверху донизу. В людей не було потреби вчитуватися в програми партій, вивчати розмаїту політичну палітру. По-друге, частина населення, яка була активною в ті часи, після того, як політична сила, якій вони довіряли, їх зрадила, втратила здатність вірити в когось чи комусь. І, по-третє, в нас на дуже низькому рівні знаходиться освіта громадян у цьому напрямку. Погляньте, як нашу молодь готують до суспільного життя, скільки відведено на вивчення політичних процесів на рівні школи чи вищих закладів! Врешті-решт, в Україні дуже мала кількість громадських організацій, та й про ті мало хто що знає.
Треба розказувати людям, наскільки важливо мати високу політичну культуру, наскільки все залежить від них самих, їх майбутнє в їхніх руках. Насамперед, вони мають брати активну участь у зверху, а знизу. Кожна людина, яка небайдужа до долі власної держави, має брати участь в роботі таких організацій, бодай на волонтерських засадах, принаймні, ті, хто має можливість, час.
Лише так можна змінити ситуацію. Її не зміниш шляхом зміни влади, то буде лише зміна, можливо, стратегічного напряму, а повсякденне життя суспільства може бути змінене лише за активної участі кожної людини. Люди сьогодні мають зрозуміти, що вони в першу чергу мають працювати сумлінно і чесно, а вже потім щось казати про державу.
Ірина БЕКЕШКІНА, науковий керівник фонду «Демократичні ініціативи»:
— Ситуація, коли людям не подобається ані влада, ані опозиція, не є аж такою екстраординарною. Це звичне явище для будь- якого суспільства. Цілком нормально, що когось не влаштовує існуюча влада, причому, як правило, не своєю програмою чи обраним політичним курсом, а, швидше, тим, що вони не втілюються в життя, або втілюються не так, як було артикульовано. Та й на єдине широко відоме публіці гасло опозиції «Кучму геть!» не кожен програмних положень політичних суб’єктів актуальні і вмотивовані, і тоді приставати до них, не зважаючи на те, хто їх виголосив. Розумна людина підтримує і у влади, і у опозиції ті пропозиції, які вважає слушними. А для цього вона завжди повинна визначати для себе, що, з її точки зору, є доречним на цьому етапі розвитку держави, а що ні, щоб потім вимагати реалізації потрібних положень. Для цього люди створюють організації, де згуртовуються однодумці, і разом вони вимагають втілення в життя того, що вони вважають за потрібне. Вони відстоюють своє уявлення про програму дій влади. А ще — вимагають від влади реалізації нею проголошеного. Ось, наприклад, мені і моїм колегам із громадського сектора подобається президентська Програма відкритості влади, але ми написали йому відкритого листа, в якому наголосили на необхідності проведення ще й інших заходів. Я думаю, саме в цьому полягає роль громадянського суспільства.
Віктор КОТИГОРЕНКО, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень:
— Людина, якій не симпатична ні влада, ні опозиція, повинна робити те, що вона робить незалежно від своїх політичних уподобань: працювати, вчитися, виховувати дітей... І це найкраще визначення своєї власної життєвої позиції. Водночас людина в принципі не може бути аполітичною. В цьому сенсі одним із варіантів впливу на владу та опозицію є участь у виборчому процесі, підтримка контактів з народними обранцями (причому не за допомогою мітингів).
З огляду на останні події в країні, видається, що український виборець не стільки розгублений, скільки розчарований. Крім того, він не дуже добре обізнаний у вітчизняному законодавстві, як, зрештою, і деякі народні депутати. Адже не можна одночасно вимагати політичної реформи та імпічменту, оскільки за чинною Конституцією політична реформа повинна бути завізована главою держави. А висування цих двох взаємовиключних гасел свідчить про політичну безграмотність, нещирість стосовно виборців і, врешті-решт, непорядність.
Володимир ПАНІОТТО, директор Київського міжнародного інституту соціології:
— Якщо провладні та опозиційні сили не імпонують пересічній людині, то вона взагалі перестає цікавитися політикою і займається виключно особистими справами. Що ж стосується соціально активних громадян, то вони в такому разі опиняються, як правило, або на боці екстремального крила опозиції (якщо остання не дуже радикальна), або ж підтримують центр (якщо опозиція занадто радикальна). До речі, досвід зарубіжних країн засвідчує, що симпатії людей, яким доводиться вибирати між крайньою опозицією та владою, зупиняються, врешті-решт, на боці центристських сил.
У наших умовах виходом із такої політичної невизначеності стає найчастіше еміграція. Тобто громадяни просто виїжджають до тих країн, де влада їм подобається більше.
Василь СТОЯКІН, політолог, Центр політичного маркетингу, Дніпропетровськ:
— Я сам належу до таких людей і відповім словами Вольтера: «Ростити свій сад». Завдання кожної людини — робити ту справу, яку вона вважає максимально корисною. Навіть якщо результат зрештою виявиться некорисним. Наприклад, коли лікар бореться з якоюсь невиліковною хворобою. Він знає, що вона невиліковна, але бореться до останнього за свого хворого.
Це не означає, що потрібно абстрагуватися від політики. Я сам політтехнолог і, природно, не можу цього зробити. Але у мене є свої погляди, я бачу нашу політику — багато в чому неповноцінну. Проте моє завдання — незалежно від того, яка нинішня політика, намагатися звести її до тих норм, які я вважаю для себе ідеальними. Я не кажу, що вони мають загальновизнаний характер. Але у мене є ідеал, і я до нього прагну.
