Виступаючи напередодні нового навчального року на каналі РТР, добре відомий українським телеглядачам по його роботі на ICTV Дмитро Кисельов розповів телеаудиторії Росії і не лише Росії, що, крім небезпеки зовнішньої русофобії, існує ще й внутріросійська русофобія. Слід зазначити, що русофобією в РФ називають будь-які критичні оцінки цієї держави та її влади. Практично всі країни Заходу проходять по розряду русофобських (щоправда, інколи московські телешоумени виділяють серед них «чемпіонів русофобії» — ну там Польщу, Естонію, Латвію, гадаю, скоро назвуть і Україну).
Нерусофоб, зразково-показовий російський патріот — це той, хто, мов той юний піонер, завжди готовий підтримати кремлівське керівництво, підставити йому плече, прославити його діяння і, звичайно, в жодному разі не схильний до роздумів, від яких виникають всі антипатріотичні біди. Д. Кисельов дохідливо пояснив, що внутрішній русофоб (із російським прізвищем і російською «5-ю графою») набагато небезпечніше будь-якого вашингтонського або брюссельського. Виявилося, що більше всього вітчизняних русофобів знаходиться в середовищі російської інтелігенції, зіпсованому розтлінним впливом Заходу.
Біда ця, за Д. Кисельовим, виникла не сьогодні і навіть не вчора, а ще за часів Олександра Павловича та Миколи Павловича Романових. Із натхненної промови Д. Кисельова витікало, що й 14 грудня 1825 року на Сенатську площу вийшли відчайдушні внутрішні русофоби, які нахапалися, мов собака, бліх нісенітних європейських ідей. Зрозуміло — майже всі офіцери-декабристи брали участь у поході 1815 року, побувавши при цьому в Парижі, містах Німеччині та Австрії, природно, агенти впливу Європи там їх активно розкладали в ідейному відношенні.
У пафосно-патріотичному чаді Д. Кисельов цитував відомих авторитетів XIX ст. (щоправда, вони вже тоді мали репутацію мракобісів і поліцейських стукачів), таких як: Булгарін, Катков і Греч. Слід зауважити, що О.С. Пушкін удосталь познущався над цими діячами й навіть порівняв їх із тією субстанцією, на яку краще не наступати ногою, щоб уникнути неприємних запахів. Для багатьох поколінь російської демократичної інтелігенції Катков, Булгарін і Греч були символом крайньої реакційності, обскурантизму та похмурої поліцейщини. А тепер ось стали в нагоді Д. Кисельову і каналу РТР...
Так, відносини між владою та інтелігенцією в Росії завжди були в кращому випадку напруженими. Навіть коли інтелігенція була змушена мовчати, політична верхівка країни відчувала її глибоку внутрішню опозиційність, нехай навіть лише в формі інтелектуального презирства, іронії, дистанціювання.
Дійсно, російська інтелігенція — це особливий культурно-історичний феномен, яким Росія зобов’язана Заходу. Саме після реформ Петра I, направлених на вестернізацію азіатської імперії, виникає специфічний прошарок людей, яких стали так називати. До речі, вперше це слово вжив дуже плодовитий (написав більш ніж 50 романів), а нині майже повністю забутий російський письменник XIX століття Боборикін. Відтоді в багатьох західних словниках, енциклопедіях і довідниках визнається російське походження поняття «інтелігенція» (для себе на Заході вважають за краще вживати поняття «інтелектуали»), але нерідко воно розшифровується, тлумачиться так: «Інтелігенція (рос.) — це вузький прошарок по-європейськи освічених людей в азіатській країні». Після Петра I цей прошарок у Росії починає активно формуватися й усвідомлювати себе як особливе явище. Тут і перші ластівки в особі Новікова та Радіщева, тут і дворянська інтелігенція, що породила декабризм, тут і різночинці XIX століття.
У самому існуванні цього прошарку була деяка парадоксальність. З одного боку, ці люди були виховані на європейських цінностях права та свободи особистості, а з іншої — були приречені жити в країні, де подібні ідеали ніколи не вважалися цінністю. Трагедія російського інтелігента в тому, що це європеєць, вимушений перебувати в азіатських реаліях. Із цього прошарку досить швидко виділялися особи, що жадали наблизитися до влади й обслуговувати владу, оспівуючи дикість й азіатчину імперських порядків і доводячи, що саме такі деспотичні звичаї і є вищим благом. Прихильників розвитку Росії скрижалями монгольсько-візантійсько-московських правителів (та ще й таких, які жадали нав’язати подібне іншим країнам і народам) назвали слов’янофілами. Слов’янофільствуючі московські пани вчинили ходіння в народ, бажаючи побрататися з селянами. З цією метою вони ховали свої сюртуки, циліндри та жабо, і шили собі у кращих столичних кравців селянські сіряки за ескізами багатовікової давності. Російські мужики поміщиків-слов’янофілів за своїх не визнавали і, угледівши в своєму селі, з криком: «Персіяни прийшли!», починали їх бити.
Прихильників же Росії європейської, що не протистоїть у цивілізаційному сенсі Заходу, назвали західниками. Саме ці західники й були ідейними попередниками нинішньої російської демократичної інтелігенції, що викликає таку лють у пана Кисельова. Його обурено пристрасні промови дуже нагадували проповіді старообрядців проти «диявольських нововведень» царя Петра.
Щоправда, як виявилося, внутрішні русофоби угніздилися не лише в рядах інтелігенції, але й серед політичної та ділової еліти Російської Федерації, про що з глибоким обуренням повідомив Д. Кисельов. Ну, хіба не скандал, що 63% російської еліти бажає, щоб їхні діти навчалися за кордоном? Уся ця кисельовщина примушувала пригадати пушкінського Годунова, який вимагав встановити такий прикордонний контроль із «проклятим Заходом»: «щоб миша не пробігла, щоб птах не пролетів із Литви». Сидячи в студії у вишуканому і явно не російського виробництва костюмі, Д. Кисельов несамовито закликав до антизахідної єдності інтелігенції та влади, до ізоляції націонал-зрадників, тобто російських лібералів. При цьому, брав собі в союзники Солженіцина, цитуючи досить дрімучі антиліберальні фрагменти з його текстів. І вже геть зовсім здивували заяви Д. Кисельова про «фашистську диктатуру в Тбілісі», дивно — коли пан Кисельов працював у Києві, він справляв враження людини, яка тверезо мислить...
Здавалося б, ну що ще потрібно Кисельову і його ідейним прихильникам: адже 77% росіян підтримують дії Путіна — Медведєва на Кавказі? Навіщо їм потрібні кілька відсотків інтелектуалів, навіщо їх потрібно залякувати та «строїти»? Або це застарілий страх азійської Росії перед обличчям Росії європейської?
Але якщо Кисельов настійно радить російську демократичну інтелігенцію шельмувати та третирувати, то Олександр Дугін (у тому числі й на каналі RTVI) вимагає для лібералів, які справляють на нього враження шкідливих комах, справді «покарань єгипетських». Пряма мова: «Маски скинуто. Ми вступили у війну. Тепер країна повинна воювати не лише зовні, але й усередині, з п’ятою колонною. Ліберали-західники, співробітники всіляких фондів, повинні бути зараз інтерновані. На війні — як на війні. Якщо до 8 серпня ці люди мали право на свої погляди, то сьогодні вони мають лише одне право: бути ізольованими й урятованими від неминучої розплати, оскільки, на мій погляд, патріоти в цій ситуації не сидітимуть склавши руки. Настає час патріота. Час помсти за ті приниження, яких ми зазнавали більше десятиріччя від цих громадян». Тобто Дугін вважає, що його опоненти повинні опинитися в концтаборах, бути висланими, депортованими і т.ін. Судячи з усього, на російську демократичну інтелігенцію чекають важкі часи... чи не доведеться нам надавати гнаним політичний притулок в Україні?
