Прийняття парламентом нового Кримінально-процесуального кодексу викликало значний резонанс в українському суспільстві. І це цілком зрозуміло, адже така подія є важливою не лише для юридичної спільноти. Без перебільшення можна стверджувати, що питання кримінально-процесуального права стосується кожної особи, оскільки в ролі потерпілого чи обвинуваченого може бути будь-який громадянин. Окремо слід зазначити, що прийняття цього нормативно-правового акта має й велике суспільно-політичне значення.
Від того, наскільки ефективною та юридично виваженою буде процедура розкриття злочинів, буде залежати й політична стабільність у країні. Люди будуть довіряти державі та політикам лише тоді, коли останні зможуть забезпечити об’єктивність у процесі розслідування кримінальних справ і справедливість судових вироків. Саме це є основною метою кримінально-процесуального законодавства. І саме на такий результат має бути спрямована реформа кримінально-процесуального законодавства.
Нагадаємо, що діючий КПК було прийнято ще 1960 року, коли Україна входила до складу СРСР. У зв’язку з тим, що цей кодекс розроблявся під радянську систему судочинства, його неодноразово критикували. Дійсно, цей кодекс було прийнято тоді, коли інтереси держави були вищі за інтереси окремої людини, але за період його дії до нього було внесено досить багато змін, і сьогодні він є більш-менш пристосованим до вимог сучасного життя. Але найголовніше те, що в цьому кодексі є внутрішня логіка і його норми пройшли випробування часом, а тому гострої необхідності у прийнятті нового кодексу не було. На цьому етапі достатньо було би просто провести «євроремонт», ввести інститут присяжних, розширити права захисту та забезпечити дотримання принципу змагальності в судовому процесі.
Варто ще раз нагадати, що основним завданням КПК є забезпечення швидкого, повного й об’єктивного розслідування кримінальних справ та розкриття злочинів. Крім того, визначені в кримінально-процесуальному законодавстві норми мають передбачати механізми захисту громадян від безпідставного звинувачення й не допускати несправедливого покарання осіб, непричетних до вчинення злочинів.
У старому КПК досить чітко розписані права й обов’язки учасників кримінального судочинства та послідовність вчинення ними дій для забезпечення розкриття злочинів і притягнення винних до передбаченої законом відповідальності.
Разом із тим слід зазначити, що в Україні дуже велика кількість громадян знаходиться під вартою за злочини, які вони не вчиняли. Саме на цю обставину звертають увагу прихильники якнайшвидшого прийняття нового КПК.
Дійсно, така проблема існує, але основна проблема несправедливого засудження полягає не в недосконалості чинного кримінально-процесуального законодавства. Справа в тому, що значна кількість співробітників правоохоронних органів свідомо йде на порушення вимог КПК лише для того, щоб підвищити показники розкриття злочинів. Загальновідомим є те, що це суттєво впливає на кар’єрний ріст і підвищення матеріального достатку співробітників правоохоронних органів. Але це вже інша проблема, і стосується вона значною мірою вдосконалення відомчих підзаконних актів.
Окремо слід звернути увагу на те, що будь-який закон виконують (або не виконують) люди. І саме від людей, тобто від посадових осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, залежить і процес розслідування кримінальної справи, і кінцевий результат. Аналізуючи проблеми кримінального судочинства, також слід звернути увагу на те, що в Україні немає незалежної судової гілки влади.
Правосуддя, яке в нас і так знаходилось у зародковому стані, остаточно було знищене разом із прийняттям закону «Про судоустрій і статус суддів» та повернення до Конституції зразка 1996 року.
Внаслідок таких «реформ» сьогодні в Україні відбулась повна централізація влади. Тепер усі більш-менш важливі судові рішення приймаються на Банковій, а залежні від виконавчої влади суди лише формально узаконюють рішення, прийняті в Адміністрації Президента.
Яскравим підтвердженням цих слів є судові вироки у так званих «політичних процесах», де суди лише надали вигляду юридичної форми політичним рішенням.
Те, що ці вироки є юридично необѓрунтованими, було зрозуміло навіть людям, які не мають юридичної освіти. Завдяки ЗМІ вся країна мала можливість спостерігати за юридичною вакханалією, яка відбувалась у Печерському суді міста Києва. Посадові особи правоохоронних органів і суду свідомо порушували закон і не несли за це ніякої відповідальності. Це могло статися лише тому, що суди в Україні є цілком і повністю залежними від політичної кон’юнктури, тобто від волі тих людей, які сьогодні знаходяться при владі.
У зв’язку з цим можна зробити висновок, що прийняття нового КПК, навіть найкращого, не вирішує проблеми незаконного засудження. Для того, щоб вирішити це питання, Україні потрібна політико-правова реформа. Потрібно зробити так, щоб у країні панував закон, і будь-якого чиновника чи політика можна було притягнути до відповідальності за порушення вимог закону. Разом із тим слід зазначити, що закон може діяти лише в правовій державі, а Україна є такою лише на папері. Але це вже інша тема, яка вимагає більш детального висвітлення.
Тепер повернемося до нового КПК.
Немає ніякого сенсу проводити його детальний юридичний аналіз, оскільки це суспільна еклектика. В цьому нормативно-правовому акті відсутня внутрішня логіка.
Він настільки заплутаний, що його навіть важко назвати недосконалим. Після прочитання проекту нового КПК стає зрозумілим, чому автори цього «шедевру юридичної думки» залишились у тіні.
Широкому загалу відомо лише те, що цей закон внесено за ініціативою Президента України, а прийнято за підтримки парламентської більшості.
Тепер — щодо наслідків введення в дію нового КПК.
Як уже наголошувалось, цей кодекс є заплутаним і позбавленим юридичної логіки, що в кінцевому результаті призведе до необхідності здійснювати ручне управління кримінальним процесом.
Зрозуміло, що відсутність чітко визначеної законом процедури відкриває широкі можливості для зловживань, а це, у свою чергу, не тільки не вирішує існуючих проблем у сфері кримінального судочинства, а призводить до ще більшого їх загострення.
Відсутність справедливого підходу до розгляду кримінальних справ може викликати масове незадоволення, що в кінцевому результаті призведе до суспільно-політичного протистояння. Не виключено, що розв’язання цієї проблеми може піти й силовим шляхом із застосуванням зброї сторонами конфлікту.
А це вже більш серйозне питання, яке напряму стосується національної безпеки, оскільки тут є безпосередня загроза інтересам української держави і суспільства.
Тепер щодо авторів проекту нового КПК. Що ставили вони собі за мету, «проштовхуючи» цей законопроект?
Те, що ці вироки є юридично необѓрунтованими, було зрозуміло навіть людям, які не мають юридичної освіти. Завдяки ЗМІ вся країна мала можливість спостерігати за юридичною вакханалією, яка відбувалась у Печерському суді міста Києва. Посадові особи правоохоронних органів і суду свідомо порушували закон і не несли за це ніякої відповідальності. Це могло статися лише тому, що суди в Україні є цілком і повністю залежними від політичної кон’юнктури, тобто від волі тих людей, які сьогодні знаходяться при владі.
У зв’язку з цим можна зробити висновок, що прийняття нового КПК, навіть найкращого, не вирішує проблеми незаконного засудження. Для того, щоб вирішити це питання, Україні потрібна політико-правова реформа. Потрібно зробити так, щоб у країні панував закон, і будь-якого чиновника чи політика можна було притягнути до відповідальності за порушення вимог закону. Разом із тим слід зазначити, що закон може діяти лише в правовій державі, а Україна є такою лише на папері. Але це вже інша тема, яка вимагає більш детального висвітлення.
Тепер повернемося до нового КПК.
Немає ніякого сенсу проводити його детальний юридичний аналіз, оскільки це суспільна еклектика. В цьому нормативно-правовому акті відсутня внутрішня логіка.
Він настільки заплутаний, що його навіть важко назвати недосконалим. Після прочитання проекту нового КПК стає зрозумілим, чому автори цього «шедевру юридичної думки» залишились у тіні.
Широкому загалу відомо лише те, що цей закон внесено за ініціативою Президента України, а прийнято за підтримки парламентської більшості.
Тепер — щодо наслідків введення в дію нового КПК.
Як уже наголошувалось, цей кодекс є заплутаним і позбавленим юридичної логіки, що в кінцевому результаті призведе до необхідності здійснювати ручне управління кримінальним процесом.
Зрозуміло, що відсутність чітко визначеної законом процедури відкриває широкі можливості для зловживань, а це, у свою чергу, не тільки не вирішує існуючих проблем у сфері кримінального судочинства, а призводить до ще більшого їх загострення.
Відсутність справедливого підходу до розгляду кримінальних справ може викликати масове незадоволення, що в кінцевому результаті призведе до суспільно-політичного протистояння. Не виключено, що розв’язання цієї проблеми може піти й силовим шляхом із застосуванням зброї сторонами конфлікту.
А це вже більш серйозне питання, яке напряму стосується національної безпеки, оскільки тут є безпосередня загроза інтересам української держави і суспільства.
Тепер щодо авторів проекту нового КПК. Що ставили вони собі за мету, «проштовхуючи» цей законопроект?
Перше, що спадає на думку, — автори не дуже переймалися тим, щоб з-під їх пера вийшов цілісний і юридично виважений нормативно-правовий акт. Складається враження, що цей кодекс було написано лише для того, щоб показати політичним опонентам і суспільству, що нинішня влада є дієвою і змогла провести реформу кримінально-процесуального законодавства та забезпечити прийняття такого важливого документа, як КПК. Але якби у авторів цього законопроекту було реальне бажання провести справжню реформу й забезпечити прийняття якісного нормативного акта, то до його розробки вони мали б залучити відомих фахівців у галузі кримінального процесу та провести широке обговорення проекту нового КПК.
Замість цього ми отримали невідомо ким підготовлений та «продавлений» через ВРУ кримінально-процесуальний кодекс, який не відповідає вимогам, що стоять перед кримінально-процесуальним законодавством. Якщо було завдання прийняти новий КПК, і при цьому якість значення не має, то це як мінімум злочинна халатність, яка в недалекому майбутньому може мати тяжкі наслідки як для окремої особи, так і для суспільства в цілому. Провівши через Верховну Раду новий КПК, його автори зруйнували стару систему, а не побудували нову.
У зв’язку з цим виникає інша версія, яка полягає в тому, що дії авторів цього законопроекту були продуманими та цілеспрямованими. Вони не могли не розуміти, що введення цього кодексу в дію викличе параліч усієї правоохоронної та судової системи, що неодмінно потягне за собою масове незадоволення діями нинішньої влади.
Складається враження, що комусь дуже хочеться спрямувати народний гнів проти діючого Президента й парламентської більшості. Логіка такого розвитку подій підказує, що в кінцевому результаті люди зметуть владу, яка не може забезпечити порядок і стабільність у суспільстві, але яку ціну нам доведеться за це заплатити, поки що сказати важко.
Враховуючи всі ці обставини, Президентові варто добре подумати перед тим, як ставити свій підпис під проектом нового КПК і вводити його в дію. Ще є можливості й час для того, щоб зробити висновки й виправити помилки.
