Конструктивна конкуренція програм, інтелектуальне суперництво особистостей, амбітне змагання команд — на жаль, ці загальноприйняті як в теорії, так і на практиці визначення ключової демократичної процедури — виборів — аж ніяк не про те, що відбувається нині на наших очах.
Маніпуляціями масовою свідомістю не гребують і там, у царстві зрілих демократій, але не більше ніж якоюсь зайвою ложкою солі у виборчому меню. Але щоб сповна «запудрити» голови, лише вішаючи локшину й попросту цинічно пошиваючи в дурні мільйони співвітчизників, перетворюючи вибори у брутальний «піар-лохотрон», — на таке там уже не ризикнули б піти. Якби так себе повели з виборцями, попросту ніхто не прийшов би на вибори. Суспільство, наділене політичною культурою, таке ставлення до себе розцінило б як образу.
Попри всю технологічну віртуозність, вибори — це все-таки момент максимальної напруги інтелектуальних потенцій політичного класу, який мусить сказати — що далі? Що й як робити, щоб життя наше суспільне стало кращим, щоб завтра було менше перепон на життєвому шляху кожного з нас, ніж вчора й сьогодні.
Я вже не кажу про те, що громадянам, які шанують себе й свою державу, хочеться знати, де в глобальній ієрархії стоїть ця держава й що наміряються робити політики, щоб протягом чотирьох-п’яти найближчих років (від виборів до виборів) ми піднялися вище в цьому вічному протистоянні під сонцем націй і народів. За словами Едмунда Берка, «справжній патріот любить свою країну не тільки тому, що вона його країна, а й тому, що вона має свої достоїнства».
Вибори — це загальнонаціональні збори, на яких пропонується й приймається історичний порядок денний нації. То в якій країні відбуваються ці збори? Може, її історичний тріумф дає підстави cпочивати на помаранчевих чи на будь- яких інших кольорових лаврах, щоб дозволити собі перетворювати момент істини, яким за визначенням мають бути вибори, у різновид видовища, у таке собі загальнонаціональне піар- шоу? Може, добробут громадян і могутність держави дозволяють так легковажити, граючись із долею цієї держави, у лоні якої таїться доля кожного з нас?
Де на глобальних просторах цивілізації ХХI століття перебуває ця країна, яка так гірко насміхається над собою, забавляючи навколишній світ своїми крутими електорально-революційними пустощами?
Дозволь, шановний співвітчизнику, відволікти тебе від естради політичних вистав, на яких усе ті ж лицедії у черговий раз ставлять усе ту ж свою клоунаду, відволікти й, узявши голову в руки, бодай на мить замислитися над тим, що реально відбувається за вікном, — в який час і в якій країні нам випало жити, якими є глобальні координати нашого буття?
БІДНІ, АЛЕ НЕ ДУРНІ
ООН надрукувала «Доповідь про розвиток людини» — фундаментальне дослідження про сучасне людство й про місце в ньому кожної зі 177 країн світу, які піддаються аналітично- статистичному діагностуванню. Своєрідна турнірна таблиця людства, на якій, як у футболі, кожна країна займає місце відповідно до «набраних очок».
Із чого виходили оонівські арбітри, виставляючи кожному учаснику історично-планетарної гри цілком конкретний порядковий номер, який називається рейтингом держави на тлі цивілізації початку ХХI століття?
Виходили з того, що цінність держави чи буквальна її придатність для життя людей (є країни, найбільш придатні для життя, приміром, слонів чи черепах, а цього разу йде мова про придатність для життя homo sapienc) полягає у тому, настільки ця держава створила умови, щоб кожен її громадянин міг «прожити довге й здорове життя, отримати освіту й оволодіти необхідними ресурсами для забезпечення гідного життєвого рівня».
За одиницю виміру взято так званий Індекс людського розвитку, який виzраховується за трьома компонентами — дохід, освіта, здоров’я. Щоб людина мала здоров’я, роботу й гроші — так звучить у перекладі на мову «маленького українця».
Очевидно, важко знайти оптимальнішу формулу, оскільки людині притаманне прагнення перебувати якомога довше на цій землі, жити на ній здоровим, оволодівати фахом та знаннями, які водночас є засобами для примноження рукотворного багатства планети й для отримання матеріальних, фінансових та інших благ, що роблять життя безпечним, приємним та гідним її величності Людини.
У конкретному вимірі застосовуються такі показники: валовий внутрішній продукт на душу населення — як вимірник соціально-економічної спроможності держави й достатку середньостатистичного громадянина, тривалість життя — як найточніший датчик його здоров’я, та рівень освіти — як показник цивілізованості нації й людини.
У планетарній сім’ї — кричуща нерівність і несправедливість, але загалом у всій своїй сукупності людство все-таки розвивається — той самий інтегральний Індекс людського розвитку (ІЛР) зростає, йде вгору.
Є тільки 18 країн на планеті, індекс яких протягом 1990—2003 років не зростав, а падав. 18 із майже двох сотень держав, 18 аутсайдерів із сумарним населенням у 460 мільйонів (дно келиха із шампанським, наверху якого — золотий мільярд щасливого люду), 18 неблагополучних носіїв регресу на фоні всезагального прогресу. Серед них, разом із Ботсваною, Зімбабве, Танзанією та іншими реліктами, Україна. Так що у такій компанії нам якраз на часі проводити електорально-ритуальні, регіонально-племінні танці у виконанні наших, омандачених одурманеним туземним плем’ям, жерців.
Із пострадянських падали не всі, а серед тих, котрі рухалися зверху вниз, лідирують Таджикистан — падіння на 21 пункт й Україна, яка опустилася на 17 сходин. Є дві трясовини на планеті, на яких відбувалося це всмоктування до дна, — Африка, південніше пустині Сахара, і Східна Європа, східніше Рави Руської.
За винятком цих двох островів, що сідають на мілину, решта материків планети — нерівномірно, але розвиваються. Окремо взяті регіони взагалі дряпаються по драбині із рекордною швидкістю. У пошуку прецедентів поліпшення рівня життя людей можна обійтися й без «золотого мільярда».
Тому нам, расовим європейцям, можна брати за взірець, скажімо, Уганду, в якій навіть за економічної скромності мудра політика дала змогу різко поліпшити людське життя.
Тут же — не менш екзотична країна Бангладеш, яка, незважаючи на своє не зовсім комфортне сусідство (як і в нас) із індійським велетом, піднялася на 14 пунктів. Маючи територію у п’ять разів меншу, ніж Україна, й утричі більше ротів, які треба прогодувати.
А що вже говорити, виходячи з цього, про Китай, який із своєю понад мільярдною живою вагою зумів здолати аж 20 щаблів, зайнявши за цією динамікою перше місце на планеті!
У телелавинах піар-дурману, що навалюються зараз на очманілі голови посполитих, прориваються часом на поверхню «програмні» прожекти, в порівнянні з якими Микита Сергійович Хрущов із його «комунізмом у 1980 році», так би мовити, відпочиває. Тож звідки обіцяють витягувати Україну наші «браві швейки» від політики в авангард людства? Витягувати країну, народ якої, за словами із стратегічного послання її Президента, «здатен визначати не лише свою історію, але й світову».
Світову історію ми будемо з вами визначати із 78 го місця за рейтингомООН. Напевно, вершити долі людства будемо із сусідами, які розмістилися поряд з нами й услід за якими ми зайняли своє заслужене місце. А саме: неподалік, скажімо, від Самоа (Західної) та Сент-Лусії. Пропоную пошукати на карті цих любих друзів, поряд із якими ми крокуємо по життю.
Щоправда, якщо немеркнучий слов’янський інстинкт покличе нас шукати рідних братів по крові, то доведеться дряпатися по глобальній драбині за кільканадцять щаблів, бо Росія заскочила аж на 62-ге місце, а «авторитарна» Білорусь також височить над нами, світочами демократії, на 67-й сходині.
Однак це — нелюбі нам партнери по ЄЕП, і туди нам не треба. Нам подавай Європу, до якої ми, як твердять наші кандидати від влади, різко наблизилися за останній рік. Хоча водночас якось образливо, що ми такі революційні й помаранчеві, а нас туди не беруть, як східних сусідів, таких же, як і ми, вчорашніх братів-піддослідних кроликів у тріснутій комуністичній колбі.
Чим ми гірші? А тим, що новобранці ЄС не наприкінці сотні, а входять у провідну першу 50-ку країн світу: Литва — 48-е місце, Словаччина — 42-е, Хорватія — 45 е, Литва — 39-е,Естонія — 38-е, Польща — 36-е, Угорщина — 35-е, Чехія — 31-е, а Словенія взагалі у 30 ці — на найвищому щаблі із усіх 27 посткомуністичних державних новоутворень за підсумками завершення третьої світової, «холодної», війни.
Якщо анатомізувати рейтинг за складовими, то ВВП на душу населення відображає не тільки економічну могутність держави, а, перш за все, продуктивність нації — скільки ця душа населення випродукувала цінностей. Що вона зробила, а не імітувала роботу чи слухала виборчі небилиці своїх вождів? Що зроблено — тут не додати, не відняти — математичний показник.
Українська душа, яка чомусь вважає, що вона дуже працьовита, виробила благ на 5491 долар. Тепер підемо вверх по драбині: Білорусь — 6052 долари, Росія — 9230.
А як екс-червоні новоспечені єесовці? Латвійська душа населення виробляє за рік благ на 10270 доларів, хорватська — на 11080, словацька — 13494, литовська — 11702, естонська — 13539, польська — 11379, угорська — 14584, чеська — 16357, словенська — 19150.
Найкраща країна у світі, за оонівським індексом, — Норвегія, яка очолює турнірну таблицю, — 37670 доларів на кожного вікінга. Залишається тішитися міфами, що ми є родичами тих скандинавів. Мало сказати, бідні родичі. Ще й нікудишні: трудимось «на славу» — у п’ять разів менше й гірше, ніж вони.
Хоча не скажеш, що ми такі бідні, бо дурні. Оонівський аналіз об’єктивно показує, що рівень грамотності населення в Україні навіть самим норвежцям не поступається. Так у чому ж річ?
Річ у тім, що мова йде про населення, а населенням керують ті, за яких ми скоро голосувати будемо. Прочитавши це, Іван Франко сказав би поетично й патріотично: «Горе вам, бо ведуть вас, неначе сліпих, ошуканці й дурні!»
МІНУС, РІВНОЦІННИЙ «ХРЕСТУ»
Ви чули коли-небудь у балачках наших політиків про таку штуку, як тривалість життя людського? При всій повазі до виробництва на душу населення куди важливішим є існування самої цієї душі в її живій земній плоті. Чи може бути більшим сенсом держави й політики — не вкорочувати, а максимально продовжувати вік своїм громадянам?
Але у нас про таку «дурницю» навіть ніхто не заїкається. Братове, які ніяк не поділять владу й не знають, що з нею робити, думають, що їхні теревені про політреформу, про Конституційний Суд, коаліції й опозиції, рейтинги й бюджети, про приватизацію й демократизацію повинні розжалобити нас до сліз. Виборча риторика — це розмова німого із сліпим, бо порожнє словоблуддя не тільки не тривожить розум, а й не гріє душу.
А десь там, в аналітичних центрах, розставляють по полицях держави не за тим навіть, скільки ядерних бомб вони мають чи скільки газу від нащадків відбирають і спалюють, а як довго в них живуть прості смертні, бо, зрештою, саме життя в його часовому вимірі є найбільшою нашою цінністю, бо немає уже нічого, коли ця цінність вичерпується.
В Україні вона вичерпується на 66-му році життя. Навіть у Сент-Лусії дотягують до 70 років. За прогнозом, із ще живих в Україні понад 30% не доживуть до пенсії — тобто до 60 років...
Словенці живуть на десять років довше. І сталося це не тому, що вони вступили до ЄС. В Україні люди живуть мало лише тому, що вони живуть в Україні. Залежність тут автоматична — не буває так, що влада у державі гарна й сама вона така ж, а люди в ній вимирають.
Причина тут — не тільки соціальна, хоча про нашу матеріальну «розкіш» і продуктивну спроможність уже йшлося. Ще більше нищить людей морально-психологічна атмосфера, в яку їм судилося потрапити. Діагноз — психосоціальний стрес.
Бо коли чергові вибори — це знову чергова пілюля розчарувань, бо коли вожді майже безперервно втягують людей у громадянську міжплемінну війну, бо коли політичні пігмеї знову й знову впиваються своєю ненаситністю, бо коли в гонитві за наживою вони готові перегризти одне одному горло, бо коли життя пропливає, а світла в кінці тунелю не видно — то де там до насолод земних, коли саме це життя стає нестерпним?..
Принципово нове явище, яке породила наша респектабельна епоха, — вперше з’явилися країни, в яких середня тривалість життя — понад 80 років. Підкреслюю, у середньому — включно із нещасними випадками, які не обирають жертв за віком і «садять» загальну статистику. Реально ж виходить, що більше, ніж 80 років. У цих країнах стало нормою, коли сім’ї складаються із чотирьох поколінь. Коли людина не доживає до правнуків — це виняток.
Поки що їх небагато, цих «вісім десятників», — Японія (82 роки — перше місце), Австралія, Ісландія, Канада, Швейцарія, Італія. Назвемо й тих, хто наступає їм на п’яти й не дотягує лише рік до восьми десятків, — Норвегія, Франція, Австрія, Нова Зеландія, Іспанія, Ізраїль.
Але ми не належимо до цього світу. Ми — на вістрі інших, апокаліптичних тенденцій. Бо коли загалом на планеті тривалість життя зросла із 1960 року на 16 років, а в країнах, що розвиваються, — на 6 років, то в Україні від 1975 року вона скоротилася на 4 роки.
От як окреслює звіт ООН варіанти, найгірший з яких обрали ми, надто вже смертні: «Середня величина розриву в очікуваній тривалості життя між країнами із низькими й високими доходами становить 19 років. Той, хто народився в Буркіна Фасо, може розраховувати на те, що він проживе на 35 років менше, ніж той, хто народився в Японії, а той, хто народився в Індії, може розраховувати, що проживе на 14 років менше, ніж у США».
А той, хто мав нещастя народитися в Україні, приречений прожити на 14 років менше, ніж його брат по крові, етнічний українець, громадянин Канади чи Австралії.
Теоретичне узагальнення, яке виводять залучені ООН інтелектуали, звучить просто вбивчо: «Ми можемо жити у світі, в якому всезагальні права проголошують рівноцінність усіх людей, але від того, в якому місці ви народилися, залежать ваші шанси на життя... Можливість прожити довге й здорове життя є основним показником можливостей людини».
Дозволю собі долучитися до запальної дискусії на тему вектора нашого державного руху, у відповідності з яким і ми, громадяни, рухаємося протягом хоча й нетривалого, але все- таки неповторного перебування на цій Землі.
Середня тривалість життя у Європі — 79 років, а в Росії — 65. Загальну цифру витягнули багатостраждальні російські жінки, а середній вік росіян-мужчин — 59 років. При нормальних ґендерних пропорціях мужчин у Росії мало б бути на сім мільйонів більше. Так що Сталінград із його горами трупів, що загородили вихід Гітлера до Волги, — це ще квіточки. Післявоєнні реалії у стані переможців такі, що сьогодні кожні 4 із 10 російських 15-річних хлопців не мають шансів дожити до 60... Майже як у Африці, де цілі племена поголовно косить СНІД. У ООН із сумом констатують: «Тенденції в галузі смертності в Росії є однією із найсерйозніших проблем розвитку людини початку ХХI століття».
Гуманітарна катастрофа. Причина давня, як і сама Росія, — п’ють. Більше при демократах, ніж при комуністах. Чому? Робиться знову-таки той самий діагноз, з яким важко не погодитись, — психосоціальний стрес. Поминки за імперією затягнулися.
У таблиці демографічних тенденцій просто під лупою шукаю держави, населення яких, усупереч глобальним висхідним цифрам, скорочується, як шагренева шкіра. До 78-го рядка немає таких. Перша така країна — Україна, навпроти якої цифри сходження у могилу: 1975 рік — 49 мільйонів, 2003 — 47,5, прогноз на 2015-й — 41,8 мільйона. Це в той час, коли оонівські плановики фіксують і прогнозують у 1975-му і 2015 роках, приміром, щодо США такі цифри — 220,2 і 325,7 мільйона, щодо Канади — 23,1 і 35,1 мільйона, Австралії — 13,6 та 22,2 мільйона, Мексики — 59,3 і 119,1.
Навіть тим, що після нас у рейтингу й неподалік від нас за рівнем розвитку та історичною долею, судилося примножуватись, а не вимирати: Туркменістан — 2,5 і 5,5 мільйона, Азербайджан — 5,7 і 9,1, Киргизія — 3,3 і 5,9, Узбекистан — 14,0 і 30,7, Таджикистан — 3,4 і 7,6 млн.
Щоправда, є ще один рядок, позначений демографічним мінусом, що рівноцінний «хресту», — Грузія. Ще один «регіональний лідер», спаринг-партнер, спільно з яким можемо виголошувати погребальний «упокой» новоявлених ліберальних комісарів: «Якщо помру, вважайте мене демократом!»
Навіть Нігер, який замикає турнірну таблицю людства й займає 177-е місце, має історичну перспективу, бо нігерійців тих нині є 13,1 мільйона, а має бути 19,3 мільйона живих душ, хоча живуть вони в середньому лише 44 роки, протягом яких виробляють ВВП на душу — 835 доларів.
Чому ми мало не в гордій самоті крокуємо не в ногу із прогресивним людством? Перша причина — державне розуміння такої цінності, як життя людське. Якщо у США держава (без широко розвинутої приватної медицини) виділяє на охорону здоров’я одного громадянина 5274 долари, то в Україні — 210 доларів. Поки що нам би наздогнати Самоа (Західне) — 238 доларів, Габон — 248 доларів чи Гайяну, де виділяється 227 доларів на охорону здоров’я душі населення.
Хоча нам немає підстав надто вигороджувати ці душі. Хіба що ми мусимо бути рекордсменами за кількістю курців — 57% від усіх щирих українців. Це у два-три рази більше, ніж на Заході.
А яка у нас практично єдина реклама на дуже незалежних телеканалах? «Тобі, справжньому, хортиця», на молоці й на бруньках, неміров і м’ягков — і ність їм числа. Тотальне зомбування мільйонів — на спивання. При мовчазному потуранні держави й украй сприятливому законодавстві.
У тих же США рекламувати спиртне — те саме, що рекламувати, приміром, наркотики, — категорично, під загрозою кримінальної відповідальності, заборонено. Й, як наслідок, — красуня із цигаркою у зубах і пляшкою пива на тому самому Майдані. Такого не побачиш у жодних не те що європах, а навіть у африках. Картина такого публічного самогубства й безкультур’я із життя варварів.
Є графа в оонівських звітах, де до нас прикута окрема увага: «В Україні в цей час спостерігається один із найвищих у світі темпів зростання чисельності випадків ВІЛ-інфікованих». Ми — лідери у 38 мільйонній армії прокажених цією чумою ХХI століття. На цій «оптимістичній» ноті й закінчимо величаву електоральну оду «слугам народу», які такими щільними рядами пнуться 26 березня взяти владу над ним.
Я знаю, що мої практично чисто статистичні викладки із найкомпетентнішого джерела піддадуть критиці наші офіційні речники, котрі до безтями браво рапортують старшим братам із Брюсселя про торжество демократії в рідній неньці; про те, що під помаранчевим сонцем враз стало жити краще, жити стало веселіше. Критикуватимуть із революційним запалом і висунуть твердий контраргумент: «А у нас все рівно довший!» У сенсі — головний інструмент демократії — виборчий бюлетень. Тут уже треба здатися, адже за кількістю партій із їхніми загребущими списками ми справді обігнали Європу із Америкою, разом узятих.
Хоча, любі друзі, це чорний і гіркий гумор, сміх крізь сльози. Понад 100 років тому мій геніальний земляк Іван Франко, коли його критикували за брак патріотизму, відповідав патентованим патріотам:
Ти, брате, любиш Русь,
як хліб і кусень сала,
Я гавкаю на неї,
аби вона не спала!
Із гіркотою перефразовую національного пророка:
Я гавкаю на неї,
аби вона не вмерла!
Аналітики із ООН лише підсумовують те, який спосіб життя ми сповідуємо й куди історичними манівцями нас ведуть. Вони лише формалізують періодично тенденції, які гнітять нас щоденно й якими веде нас у прірву єдиний і монолітний, злютований жадобою наживи політичний клас, що в усьому своєму інтелектуальному та моральному банкрутстві постав перед нацією в персональних партійних списках на парламентських виборах.
Стара влада, нова влада — це міфи, які, на жаль, ще спрацьовують в умовах масового політичного безкультур’я й живуть на ґрунті печерної провінційності держави та її населення. Усі партії-фракції єдиної партії влади, які імітують на виборах боротьбу, — всі, включно із урядами й опозиціями, із помаранчевими, синіми, білими, червоними, рожевими й т.д., — усі вони одного поля ягоди.
В Україні витворився та провадить її приречений народ політичний клас, який є безплідним і контрпродуктивним. Якщо цей народ виявиться неспроможним рекрутувати нагору із свого середовища кращий людський матеріал, якщо він не виплодить із свого лона адекватний провід, шансів він не має.
