Визнавати велич, навіть винятковість тієї чи іншої історичної особистості — ще не означає чітко розуміти, в чому цінність духовної, політичної, ідейної спадщини цієї людини саме «тут» і «зараз», саме для нас, сьогоднішніх, — не лише для минулих поколінь і нащадків. Приклад батька-засновника сучасної Індії, 140 років від дня народження якого виповнилося 2 жовтня, лідера, якому ця велика країна значною мірою зобов’язана своєю свободою та незалежністю, приклад Мохандаса Карамчанда Ганді (прозваного співвітчизниками Махатмою, тобто Великою Душею) напрочуд переконливо підтверджує це.
Будь-яка освічена людина володіє певним «стереотипним набором» знань та уявлень про Ганді: вождь національно-визвольного руху своєї країни, котрий привів Індію до незалежності від Англії; апостол ненасильства, що ходив завжди й усюди (навіть на прийоми до європейських президентів і монархів) у сандалях на босу ногу й тонкій білій накидці, ба навіть і зовсім у настегенній пов’язці; улюблений і обожнюваний своїм народом, загинув у січні 1948 року від кулі фанатика... Чому цей стереотипний набір лише віддаляє нас від реального Махатми Ганді? Річ у тім, що ця сукупність «правдоподібних» кліше, які легко можна «скачати» з інтернет-сайтів, дуже примітивна і містить чимало спрощених міфів. Усе так, як було перераховано, — і водночас зовсім не так. Необхідні важливі уточнення.
Так, Мохандас Карамчанд Ганді одягом (!) нічим не відрізнявся від сотень мільйонів індійських селян-жебраків — це було його свідоме, вистраждане рішення. У своїй «Автобіографії» Ганді писав: «Зрозуміти, що ти маєш розділити долю свого народу, бідувати, коли бідує він, загинути, коли народ у небезпеці, — це не легше, ніж підкорити піднебесну засніжену вершину. Але тільки знання цього дає право бути лідером». Та Ганді не виділявся з натовпу схожих на себе індійців лише одягом. Бертран Рассел, найбільший філософ Англії ХХ сторіччя і найбільший духовний авторитет, писав про те, що Махатма був «настільки винятковою особистістю, що достатньо п’яти хвилин спілкування з ним, аби пересвідчитися в цьому», а Альберт Ейнштейн дивувався, що «такі люди з плоті та крові ходять по нашій землі».
Зауважмо відразу: «вбогий» Махатма Ганді був нащадком найбільш знатного правлячого роду в князівстві Порбандар (зараз це індійський штат Гуджарат). Здобув чудову освіту в Англії та диплом юриста. Однак поняття «мій народ» не було для нього шулерською абстракцією, певним трампліном на шляху до жаданої влади. Слово «народ» було для нього святим — він бачив на власні очі сотні мільйонів індусів, своїх сестер, братів, дітей, знедолених селян, міських ремісників, підприємців, інтелігентів (до речі, підприємці — національні! — просили, як про велику честь, про право пожертвувати на потреби партії Індійський національний конгрес (ІНК), лідером якої був Ганді, дуже солідні суми грошей. Селяни віддавали останні гроші Махатмі. Бо їх усіх пов’язувала спільна мета — не економічна!). Ганді вірили всі, бо знали й відчували: не боротьба за владу, не «вождистські» або «хлібні» посади цікавили його (він ніколи не обіймав жодних офіційних посад), а свобода свого народу. І свобода його, народу, душі. На конгресі ІНК 1929 року Махатма сказав: «Ми за «ахімсу», за ненасильство. Але вища, ніж цей принцип, для нас свобода Індії. Ми не проллємо ні краплі англійської крові — проллється наша кров, кров багатьох із нас. Однак це буде нашою духовною перемогою, на цьому шляху ми знайдемо свободу. Ми на рідній землі, вона надихає нас, а англійці мають піти з Індії!».
Говорячи про «ненасильницькі» переконання Ганді, дуже часто забувають про те, що він був політиком-борцем (саме так!). Лише політик-борець (хоча на становлення Ганді дійсно справило серйозний вплив учення Льва Толстого, з яким він 1910 року почав листуватися) був спроможний повести за собою сотні мільйонів людей, організувавши п’ять (!) потужних кампаній громадянської непокори (в 1919, 1921, 1922, 1927, 1930, 1931 роках), що включали в себе бойкот англійських товарів, відмову від виконання рішень англійської адміністративної, військової та судової влади, відмову платити податки колонізаторам, масові демонстрації — до півмільйона учасників — у Калькутті, Бомбеї, Делі... Ганді провів у англійській в’язниці в цілому дев’ять років.
Нерідко можна почути нарікання на те, що в сьогоднішній Україні немає духовних авторитетів і політиків рівня Махатми Ганді. З цим сперечатися неможливо, проте важливо збагнути — чому це так? Індійська національна ідея — звільнення Батьківщини, — всупереч переслідуванню колонізаторів, завжди була доволі могутньою силою й несла в собі сильний об’єднувальний ресурс, «склеюючи» величезну багатомовну й багаторелігійну країну. Її втілювали в ХХ столітті люди (Ганді, Неру, Тагор, Індіра Ганді), націлені не на мародерську, злодійську «стратегію успіху», як у нас, не на «успішні проекти» певного типу, а на служіння своїй нації до останнього подиху. (Ганді знав, що його вб’ють релігійні фанатики, але навіть не думав про те, щоб завести особисту охорону, й загинув, закликаючи до міжконфесійного та міжнаціонального миру в Індії.) Махатма завжди за своє довге 79-річне життя говорив людям правду, бо вважав, що інакше не має права вести їх за собою. Натомість лідери Майдану (шляхетного прикладу ненасильницької боротьби за свободу та громадянські права) — не всі з них, але трагічно значна частина — свідомо брехали людям, зловживаючи їхньою довірою. Підкреслимо, йдеться про лідерів, причому не всіх. Але факт лишається фактом. А люди чудово й доволі швидко розпізнали сам факт обману...
Часто запитують: а чи існує взагалі «український Ганді», чи може, в принципі, він з’явитися? Автор цих рядків переконаний у тому, що особистості такого масштабу в Україні не тільки будуть, вони вже є, але трагедія в тому, що існує потужна, налагоджена «система блокування», яка не дає можливості цим людям (нехай їх одиниці, двоє, троє, четверо) виявити себе. Необхідно зламати цю систему. Бо йдеться про виживання України як соціуму і, схоже, як держави.
