Політичний ландшафт України, як, утім, і будь-який політичний ландшафт — явище вельми складне. У ньому є те, що видно неозброєним оком — партії-переможниці, які сперечаються щодо створення коаліції, й партії-аутсайдери, які готуються або до нових політичних успіхів, або до залишення політичної арени, політики, списані в тираж, і політичні новобранці, рекрути від бізнесу, президент і претенденти на керівні посади, гучні декларації, демонстрація принципів із практично одночасним порушенням їх.
Але набагато важливіші ті, часом непомітні внутрішні зміни, які в найближчому майбутньому здатні оживити нові політичні процеси. Навряд чи хтось із сучасників Вольтера, Дідро та Руссо припускав, що висловлені ними думки та судження викличуть до життя Велику французьку революцію, яка докорінно потрясе основи не лише Європи, а й усього світу, і вони на століття стануть основою для незліченних ідеологем. Інерція суспільної свідомості вельми сильна, і далеко не завжди висловлена ідея може адекватно сприйматися сьогодні.
Парламентські вибори 2006 року продемонстрували силу такої інерції. Лінія цивілізаційного розколу існувала в Україні завжди. Уже надто різною була історія різних регіонів, їхній економічний потенціал, культурні та ментальні цінності людей, які в них проживають.
Однак президентські вибори 2004 року стимулювали виникнення нової лінії розділу. Парламентські, а особливо місцеві вибори, їх лише закріпили. Можна багато говорити про суб'єктивні й об'єктивні обставини, що призвели до такого результату, — про реальні економічні та соціальні проблеми, які неможливо вирішити кавалерійським наскоком, про непослідовність і слабкість нової владної команди.
Дії команд-противників на президентських виборах 2004 року були продиктовані одними й тими ж мотивами. Суть їх зводилася не лише до банального прагнення до влади. Усупереч усталеній думці, «контрреволюціонери», хоч і по-своєму, прагнули до певних змін. Із висоти сьогодення очевидно, що по обидва боки барикад перебував протестно налаштований електорат (хоча причини для виникнення протестних настроїв були різні).
А реальним підсумком помаранчевої революції став не прихід до влади команди Майдану, а конституційна реформа, що змінила усталені досі правила гри в українській політиці.
ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ
Але імпульс політичного протистояння, даний під час президентських виборів, виявився вельми сильним. У результаті до виборів 2006 року суспільство у своїй масі прийшло з серйозним протестним потенціалом. Попри зовнішні відмінності, виборець БЮТ, Партії регіонів, комуністів і Блоку Наталії Вітренко — це, все ж таки, протестний виборець.
Виникає цілком реальне запитання — чи існувала альтернатива цим настроям, які загалом можна охарактеризувати як ідеологію протистояння. Якщо судити з підсумків виборів, то складається враження, що такої альтернативи не існувало.
Проте вона була. Точніше, була спроба таку альтернативу надати. Народний блок Литвина — одна з небагатьох політичних сил, яка спробувала йти на вибори з ідеологією, що передбачала не стимулювання протистояння та розколу, не революційні зміни, а політику злагоди та помірності.
Народний блок Литвина зазнав поразки на парламентських виборах, не зумівши подолати тривідсотковий бар'єр. Кілька експертів готові оцінювати цю поразку як фіаско самої ідеології злагоди.
Автор цих рядків очолював виборчий штаб Народного блоку Литвина в Одеській області (до речі, блок подолав тривідсотковий бар'єр у всі рівні рад). Досвід, отриманий під час виборчої кампанії, дає хорошу поживу для роздумів і дозволяє зробити певний висновок.
Він може здатися парадоксальним: ідеологія злагоди краще за інших відображає потреби сучасного українського суспільства. Виникає цілком реальне запитання — чому ж тоді заклик до злагоди, знаходження консенсусу у відносинах між різними політичними силами, між різними регіонами, між регіонами та центром не отримав належного відгуку в серцях й головах виборців?
Причин цього чимало і вони мають як суб'єктивний, так і об'єктивний характер. Простіше почати з суб'єктивних. Народний блок Литвина, попри те, що намагався позиціонувати себе як ідейно- програмна сила, не зміг уникнути загальної тенденції — прив'язки до конкретного політичного діяча. Подібна прив'язка була продиктована часом. Народна партія, що була основою блоку, перебувала в політичному цейтноті, в неї був вельми низький загальноукраїнський рейтинг при ліміті часу.
Прив'язка до конкретної особи, даючи певний виграш, робила цю політичну силу вразливою. Дуже й дуже багато що віднині ставилося в залежність від активності її лідера. І тут у якійсь мірі екс-спікер Верховної Ради програв конкурентам. Телевізійна картинка та рекламні ролики не могли компенсувати передвиборних турів по регіонах і живого спілкування з виборцями.
Крім того, існує хибне уявлення про те, що ідеологія злагоди та помірність передбачають політичну пасивність. Навпаки, позиція миротворця — це активна позиція, що має на увазі не лише роботу в парламенті, а й поза ним. На жаль, у якусь мить розуміння цього факту було втрачене.
Не варто забувати й про те, що до складу Народного блоку Литвина входили не абстрактні партійці, а живі люди з їхніми пристрастями та уподобаннями. Аж ніяк не до всіх активістів блоку дійшло глибинне значення ідеології злагоди, продовжували діяти колишні стереотипи, розподіл на «своїх» і «чужих». Зіграло свою роль і те, що ідеологію злагоди вважали оригінальною технологічною знахідкою, але не більше.
Що стосується об'єктивних причин, то вони набагато глибші та серйозніші.
Перше. Спроба вийти з певною ідеологією була зроблена саме тоді, коли об'єктивно відбувається процес деідеологізації українського суспільства.
Цей процес відбувається і в європейських країнах, але зовсім на іншій основі. Там почергова зміна лівоцентристських і правоцентристських партій за рідкісним винятком не веде до радикальної зміни внутрішньої і зовнішньої політики. Саме тому успіхи політиків на зразок Йорга Хайдера, Піма Фортайна або Жана-Марі Ле Пена мають вигляд такого собі своєрідного політичного нонсенсу, тимчасової перемоги популізму над здоровим глуздом, притаманним середньостатистичному європейцю.
В Україні ж відбувалися відмінні процеси. Парадоксально, але факт — перехід на пропорційну систему, в якій основну роль відводили партіям як організуючим, і, що не менш важливо, ідеологічним силам, стався в ту мить, коли, власне, роль ідеологій у політичному житті почала сходити нанівець.
Десятиріччя основною темою виборчих кампаній була боротьба проти так званої червоної небезпеки. І влада, і націонал-демократи, які перебували до неї в опозиції, бачили в лівих загрозу незалежності та реформам. Комуністи, які становили ядро лівої опозиції, були саме ідеологічною силою. Це робило політичну боротьбу ідеологічною за своєю суттю. Але в міру того, як процес становлення незалежної держави та ринкової економіки ставав безповоротним, знижувався і вплив ідеологій.
Святе місце порожнє не буде. Зменшення впливу ідеологій супроводжувалося посиленням ролі політичних технологій. У кінцевому результаті політтехнологи почали замінювати не лише програми партій, а й самих політиків. Не випадково по відношенню до цілої низки політичних партій почали застосовувати визначення «політичний проект». У самому цьому визначенні містилося ставлення до партії або політичної сили як до тимчасового утворення, своєрідного експерименту, полігона з випробовування тих чи інших технологічних новацій. Найчастіше такі проекти були схожі на перші квіти, що з'являлися під вибори та в'янули одразу після них, приносячи учасникам проектів матеріальні витрати та доходи політтехнологам. Цілком зрозуміло, що в цій ситуації говорити про нормальні політичні партії з нормальною ідеологією та програмою дій не доводилося.
Не можна сказати, що парламентські вибори були абсолютно деідеологізовані. Певна боротьба ідей і цінностей у передвиборній кампанії все ж була присутня. Але реально це була боротьба за різні сегменти протестного електорату. У цій боротьбі помітне гасло означає набагато більше за реальну передвиборну обіцянку.
Друге. Якщо ставитися до подій 2004 року як до революції, то логіка будь-якої революції показує, що помірні в кінцевому результаті опиняються між двох вогнів, образно кажучи, «ліворуч» і «праворуч», і вимушені поступитися силам, які хоч би на словах демонструють велику рішучість. У цих умовах прихильникам ідеології злагоди доводилося діяти як Василь Іванович Чапаєв, який на запитання: «Ви за більшовиків чи за комуністів?» — відповів: «Я — за Інтернаціонал».
Доводи розуму відступають перед гучністю фраз. Пояснити виборцю, який жадає змін із сьогодні на сьогодні, що для вирішення будь-якого завдання знадобляться три-чотири роки, вельми складно. Прагнення економічного та соціального дива виявляються сильнішими. Неважливо, що через встановлений для виконання обіцяного рік стане зрозумілою пустота передвиборних заяв. Бажання обдурити та незрозуміле бажання бути обдуреним часом є притягальними один одного полюсами магніту.
Українська політика не лише провінційна. Вона ще й ірраціональна. З десяти виборців дев'ятеро навряд чи зможуть зрозуміло відповісти на запитання, чому вони хочуть у НАТО і не хочуть у ЄЕП, і навпаки. Для більшості з них — це не більше ніж набір віртуальної реальності, яку їм активно створюють політики.
Третє. Ідеологія злагоди та помірності розрахована на існування в суспільстві певної правової культури. Політика злагоди (якщо вона, звісно, не розуміється як політика розділу сфер впливу між різними фінансово-політичними угрупованнями) передбачає як механізм реалізації законотворчу діяльність. Але погодьтеся, що в країні, де присутній правовий нігілізм еліти, з одного боку, і правова неграмотність громадян з іншого, пункти конкретного закону перетворюються на абстракцію.
Якщо не виконуються наявнi закони, якщо положення одних законів докорінно суперечать іншим, якщо є ціла категорія осіб, на яких повністю або частково поширюється статус недоторканності, то в цій ситуації оперувати правовими поняттями вельми складно.
У цих умовах ідеологія злагоди мала низькі шанси на перемогу. Чи означало це, що та частина політиків, яка приймає цю ідеологію, мала відмовитися від неї та взяти за зразок чорно-біле сприйняття ситуації в Україні? Тактично, можливо, й так. Але стратегічно — достеменно ні. Насамперед тому, що політика та ідеологія злагоди, як уже зазначалося, найадекватніша нинішнім потребам українського суспільства, навіть якщо саме суспільство цього не помічає.
СВІТОВИЙ ДОСВІД Й УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА
Історія знає приклади, коли одна частина нації починала сприймати іншу не як співвітчизників, а як ворогів. Свого часу розкол Сполучених Штатів Америки на Північ і Південь, на «янкі» і «джонні» вдалося подолати лише перемогою однією iз сторін.
Цивілізаційний розкол в українському суспільстві навряд чи призведе до реального розпаду країни. Але це не означає, що подібну ситуацію треба називати нормальною. Дві виборчі кампанії залишили на тілі України глибоку рану. Вилікувати її можна лише тривалим і наполегливим лікуванням.
Перший крок до цього — досягнення порозуміння та компромісу всередині української політичної еліти. Але, на жаль, спостерігаючи за самим ходом переговорів про створення парламентської коаліції, мимоволі спадає на думку знаменита фраза російського філософа Миколи Бердяєва: «Свобода є випробування Сили». У вітчизняної еліти, мабуть, уперше з'явилася можливість довести, що вона є Сила, сила організуюча, сила духовна, сила моральна, пройти реально випробування Свободою.
На жаль, українські політики поводяться так, наче їхні опоненти — зовнішні вороги. Але найгірше те, що подібний погляд вони намагаються нав'язати й тим українським громадянам, які їх підтримують. Чи виправдовується подібний підхід логікою політичної боротьби? Упевнений, що ні. У політичній боротьбі завжди має залишатися місце для компромісу, для того, щоб раніше непримиренні опоненти, потискуючи один одному руки, не викликали у своїх прихильників здивоване запитання: «А за що ж ми боролися?»
У 70-ті роки Італія переживала глибоку політичну кризу. Активізація ультраправих і ультралівих, терор, що захлеснув країну, параліч політичної системи, часта зміна урядів — усе це ставило під загрозу цінності демократії. У цей період лідер італійських комуністів Енріке Берлінгуер пропонує «історичний компроміс» християнським демократам, які були їхніми постійними опонентами від періоду після закінчення Другої світової війни. Він говорить про «демократичну альтернативу», «про можливу співпрацю й угоду між народними масами, які йдуть за комуністами, та народними масами, які йдуть за католиками». Християнські демократи та комуністи сідають за стіл переговорів, і лише загадкова смерть лідера християнських демократів Альдо Моро від рук терористів із «червоних бригад» поклала край цьому процесу. Проте спроба встановлення «історичного компромісу» увійшла в історію, коли ідейно непримиренні опоненти заради збереження та розвитку демократії були готові піти на союз.
Специфіка української ситуації полягає в тому, що ідеологія злагоди з’явилася саме тоді, коли в результаті політичної реформи значна частина владних повноважень перейшла до колективного законодавчого органу — Верховної Ради. Але при цьому Президент не став англійською королевою, яка царює, але не править. Навпаки, з активного політичного гравця, від волі та рішень якого залежав баланс між різними фінансово-політичними угрупованнями, він має шанс перетворитися на реального арбітра нації й гаранта Конституції. Але тепер політикам й економічним силам, які стоять за ними, необхідно вчитися самостійно домовлятися про правила гри.
Цим умовам якнайкраще підходить ідеологія злагоди та примирення. Історія знає чимало прикладів того, як нездатність політичних сил порозумітися заради суспільного блага призводила до вельми плачевного результату. Вихід із демократичної плутанини був один — перехід до авторитарного правління.
У деяких випадках це мало позитивний результат. Радянський історик А.З.Манфред писав: «Партійній роз’єднаності, розмежуванню на «патріотів» і «аристократів» Бонапарт протиставляв об’єднуюче знамено французів. «Франція», «французький прапор», «французи» — це й були ті широкі, надпартійні поняття, навколо яких Бонапарт прагнув об’єднати та згуртувати більшість нації».
За 12 років, що минули після затвердження в 1946 році конституції Четвертої республіки, у Франції змінилися 24 уряди, поки на хвилі алжирської кризи генерал де Голль не зумів провести конституційної реформи, що значно посилила прерогативи виконавчої влади.
У 1920-ті роки багато мислителів і політиків України, аналізуючи підсумки боротьби за створення незалежної держави, приходять до висновку про необхідність відмовитися від демократичних концепцій і як найбільш прийнятні пропонують авторитарний або навіть тоталітарний державний устрій. Сьогодні багато з цих ідей, що в принципі виглядали на той момент вельми актуальними в загальноєвропейському контексті, вже вичерпали себе. Але це не означає, що втратили актуальність багато вельми точних зауважень про політичні традиції української еліти й українського народу. Одна з цих рис була підмічена ідеологом українського консерватизму й елітаризму В’ячеславом Ліпінським, до ідейної та літературної спадщини якого звертаються й нинішні політики. Саме він вельми точно охарактеризував такі риси української політичної еліти, як «анархічність» і «самопоїдання».
На жаль, ці риси багато в чому характерні й для нинішніх наших політиків. Водночас дефіцит політичних лідерів, здатних очолити націю (а не одну з її частин), стати моральним і політичним авторитетом, залишає лише один шлях — пошук внутрішньонаціонального порозуміння. Ця ідеологія повинна стати основою внутрішньої, а в кількох випадках і зовнішньої політики України. В іншому випадку, країну можуть чекати перманентні парламентські й урядові кризи, втрата керованості державним механізмом і як кінцевий результат, втрата державності.
РЕАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИКИ ЗЛАГОДИ
Практична реалізація політики злагоди передбачає собою конкретні напрями.
У зовнішньополітичній сфері — відмова від жорсткої прив’язки до того чи іншого геополітичного вектора, якщо говорити про сучасний етап, відмова від форсованої євроатлантичної інтеграції. Суспільство до неї не готове. Якщо у країнах Східної Європи, в прибалтійських державах ідея вступу в НАТО якоюсь мірою була консолідаційною, то в наших умовах вона лише посилює розкол. З іншого боку, активізація східного вектора зовнішньої політики. Відносини з Росією треба позбавити ідеологічної основи та перевести виключно в прагматичну площину, навіть у тому випадку, якщо сама Росія намагається будувати відносини з Україною згідно з певною ідеологічною схемою. Не можна будувати зовнішню політику виключно на бажанні насолити «москалям».
Такими ж прагматичними повинні бути й відносини з нашими союзниками серед колишніх союзних республік. Введення нових митних правил на придністровській ділянці українсько-молдавського кордону за всієї формальної виправданості цього кроку не принесло Україні відчутних вигод. Замість інтеграції триває зворотний процес: Молдова відособлюється від України.
У внутрішніх справах основним елементом політики злагоди повинне стати ефективне управління регіонами, а регіональна політика зарахована до пріоритетів державної політики. Йдеться не лише про децентралізацію держави, передачу повноважень місцевій владі та реформування бюджетної системи. Особливе значення сьогодні має надаватися розвитку внутрішньорегіональних зв’язків. Як зазначають фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, зростання регіональних диспропорцій в Україні супроводжується зростаючої соціально-регіональної дезінтеграцією, що становить загрозу економічній безпеці та соціально-політичній цілісності держави. Її характерні риси — скорочення обігу матеріальних і трудових ресурсів між регіонами, посилення спроб продовольчого самозабезпечення, замикання фінансових потоків усередині регіонів. Не меншу загрозу становить і дезінтеграція гуманітарного простору, про що, крім іншого, свідчить і скорочення міжрегіонального пасажирообігу. Політичне протистояння здатне лише посилити ситуацію. У цих умовах саме держава, саме влада повинні стати ефективним посередником у налагодженні міжрегіональних зв’язків, у «зшитті» країни за допомогою економічних методів.
Однією з найважливіших складових політики злагоди має стати реорганізація соціальної сфери. Безумовно, боротьба з бідністю залишається серед пріоритетів. Однак набагато більшу увагу треба приділяти тим, хто здатен прогодувати себе своєю працею. Сьогодні нікого не переконаєш цифрами, що свідчать про низький рівень офіційного безробіття в Україні. Усім відомо, і про існування трудової міграції, і про приховане безробіття. Разом із тим відбувається природний процес старіння кадрів, як робочих, так і інженерних, у промисловому виробництві, що у найближчому майбутньому отримає, якщо вже не отримав, катастрофічні наслідки. Низькі зарплати в інтелектуальному секторі економіки — науці й освіті — роблять їх малопривабливими для випускників вищих навчальних закладів, які віддають перевагу більш високооплачуваним професіям робітників фізичної праці.
У цьому питанні багато в чому також проявляється інерція мислення та підходів. Автоматичне підвищення зарплати нездатне вирішити цієї проблеми. Система оплати праці багато в чому залишилася незмінною ще з радянських часів. Необхідне її докорінне реформування, наприклад, введення погодинної оплати, виведення її з тіні.
Реформування заробітної плати прямо пов’язане з іншими видами соціальної допомоги, зокрема з виплатою пенсій. За нинішньої демографічної ситуації навантаження на кожного працівника лише збільшується.
Крім того, наявний соціальний розрив між дуже вузьким колом людей, які мають наддоходи, й іншою масою громадян можна порівняти з виразкою, що роз’їдає плоть суспільного організму. Тому прагнення до соціальної однорідності, до збільшення доходів трудящих може розглядатися як один із засобів зміцнення державності.
І нарешті, політика злагоди неможлива без встановлення дієвого контролю громадян над владою, насамперед місцевою. Перехід до пропорційної системи виборів органів місцевого самоврядування лише поглибив провалля, що розділяло людей, які відповідали за прийняття рішень, і людей, заради яких ці рішення повинні прийматися. Позбавлення депутатів місцевих рад статусу недоторканності зробило їх відкритими для контролю «згори», тобто з боку держави та правоохоронних органів. Але за ними зберігся статус безконтрольності «знизу», з боку виборців. Механізм відкликання депутата не працював і протягом минулих років. Сьогодні цей механізм повнiстю ліквідований.
Ідеологія злагоди потрібна суспільству. Не біда, що сама ідея не цілком відповідала конкретним політичним реаліям. У неї є майбутнє. І суспільство, і політики усвідомлюють її необхідність та зуміють подолати інерцію мислення. Головне, щоб це сталося якнайшвидше.
