Сировинні ресурси України стрімко знецінюються. Як щойно визнав гендиректор «Азовсталі», «світовий ринок металопрокату обвалився остаточно, бо зникли замовлення». Російський інвестор повністю припинив випуск продукції на Донецькому електрометалургійному заводі. У жовтні цього року порівняно із жовтнем 2011 року металургія Донецької області впала на 19,2%. У ІІІ кварталі 2012 року найбільший в Україні гірничо-металургійний холдинг «Метінвест» скоротив виробництво основних видів продукції — сталі знизилося порівняно з ІІ кварталом на 18%, коксівного вугілля — на 14%.
Масштаб проблеми можна оцінити вже хоча б по тому, що частка металургії в усьому українському експорті за перші дев’ять місяців цього року становила 28,9%. А ще є падіння в хімічній галузі.
До речі, сировинні товари в українському експорті становлять «лише» близько 70%. Для прикладу, в Росії ця частка ще вища — близько 85%. За даними російського Мінекономрозвитку, в експорті Росії частка високотехнологічної продукції становить лише 4,5%. По суті, йдеться майже виключно про продукцію ВПК.
При цьому, останні технологічні зміни вже підкосили одну економічну «ногу» російського авторитаризму — газ, і готуються іншу — нафту. Приміром, лише цього, 2012, року і лише по знижках, повернутих «заднім числом», Росія виплатила європейським компаніям 10 млрд. доларів за спожитий ними газ. На додачу, знижки закладаються у всі нові чи переглянуті контракти, хоч з Болгарію, хоч з Німеччиною чи Польщею. За офіційними даними, «Газпром» — з літа цього року зменшив ціни на російський газ для країн Європи в середньому на 10%, а для Німеччини — на 19%.
Підриває позиції «Газпрому» те, що як наслідок великої пропозиції газу на ринку в Європі сьогодні «Газпром» вже фактично відмовився від 1) базової умови «бери або плати», а також 2) робить поправку цін на спотовий ринок.
Дійшло до того, що багато країн Європи скорочують експорт газу і віддають перевагу збільшенню закупівель вугілля. Про це, зокрема, сказав президент Російського газового товариства Валерій Язєв. «У першому півріччі Німеччина, Італія та Нідерланди імпортували кам’яного вугілля зі США і Колумбії відповідно на 37%, 83% і 86% більше, ніж у першій половині 2011 року», — сказав Язєв. Зокрема, за підсумками 9 місяців на 11% скоротила закупівлю російського газу Італія, на 20,4% — Франція, на 5,4% — Велика Британія. Збільшився продаж газу тільки до Туреччини — на 10,4%, яка перед цим отримала від «Газпрому» істотну знижку. За його даними, цього року експорт російського газу до Європи зменшиться приблизно на 4,3%. При цьому В.Язєв зазначив, що конкуренція на європейському ринку посилюється. «Крім Норвегії, Алжиру, Нідерландів, Нігерії, Катару в недалекому майбутньому можуть з’явитися нові конкуренти: Азербайджан, Туркменістан, Мозамбік, Кіпр, Ізраїль та інші. А ще є Іран та Ірак. Можливо, і норвежці знову наростять виробництво газу. Їм додає оптимізму відкриття багатющих родовищ в Баренцовому морі».
Цікаво, що Росія тим часом вперто просуває свій сумнівний з усіх точок зору проект «Південного потоку». Між тим, рамках так званого Третього енергетичного пакета, затвердженого ЄС в 2009 році, потрібно 1) розділити бізнес з продажу і транспортування газу, тобто компанія — власник газу не повинна бути монопольним власником газопроводів і 2) компанія — власник газопроводів повинна допускати до перекачування газу по ньому своїх конкурентів, навіть у реверсному режимі. Усе це означає, що сенсу в будівництві цього потоку, яким користатимуться інші, для «Газпрому» — нуль. Хіба що якщо «перелобіюють» ЄС на його власній території.
Як Росії вдається укладати угоди з членами ЄС (Болгарія, Угорщина, Словенія) і перспективними членами ЄС (Хорватія з 2013 р.) щодо Південного потоку, який порушує «Третій енергопакет»? За словами представника «Газпрому» Сергія Купріянова, «в даний момент ведеться пошук шляху рішень». Тобто «Газпром» укладає угоди з національними операторами, а ЄС зі своїми перевірками до них ще не добрався, і ніяких рішень не ухвалив.
Хоча Європарламент і Європейська Рада уже прийняли постанову про необхідність перевірки всіх домовленостей про постачання газу на відповідність законодавству ЄС, зокрема «Третьому енергопакету». При цьому фактично передбачається, що ревізія торкнеться як старих, так і нових контрактів та угод. Тому проект у дещо завислому стані.
І це ще не всі удари по російській монополії. Виявилося, що загрози штрафних санкцій за недобір газу, якими влада лякала Україну, не існує в природі. Нещодавно чеський підрозділ німецького енергоконцерну RWE — RWE Transgas — виграв суд у російського «Газпрому». Йдеться про принцип «бери або плати» в довгострокових контрактах газового концерну. Суд чітко виніс рішення про те, що покупці російського палива не повинні будуть платити штрафи за недотримання цього принципу.
До речі, в результаті всього цього, російський газ для України на кількадесят доларів дорожчий, ніж для ЄС, але Уряд досі не подав у суд на «Газпром», як Польща, яка щойно саме таким чином вибила собі знижку. З останнього квартального звіту «Газпрому» випливає, що середня вартість російського газу для Західної Європи (разом із митними зборами, але без урахування ПДВ) становить 11,7 тисячі рублів за тисячу кубометрів, для країн колишнього СРСР — 9,1 тисячі рублів. У доларах за поточним курсом це буде 369 доларів і 287 доларів відповідно. Тим часом Україна отримувала газ з Росії в третьому кварталі по 426 доларів за тисячу кубометрів.
Що це означає по-суті? І для України і для Росії обвал на сировинних ринках означає втрату одного з основних ресурсів режиму. Адже, сировина економіка дуже зручна для авторитарних режимів. Вона дозволяє казати суспільству: «А ти хто тут такий? А ми — «Газпром», «національноє достояніє». Контроль за сировиною дає можливість будувати режим без огляду на суспільство. Значно важче це говорити там, де більша частина суспільного багатства створюється інтелектом суспільства або малими і середніми диверсифікованими бізнесами.
У сировинній економіці бізнесменів «призначають», і, як правило, не за ефективність у бізнесі. А дружба таких «бізнесменів» з владою фактично прирівняна до офіційної ліцензії на крадіжки. Натомість, економіка, що тримається на генієві і енергії значного числа членів суспільства (ідеально — абсолютної більшості або й усіх), ніколи не вилетить у трубу — ні в нафтову, ні в газову.
Цікаво, що нині падають практично всі сировинні товари, крім продовольчих. Між тим, «харчова криза» навпаки, дає Україні з її 25—30% чорноземів колосальний шанс. Для прикладу, за перші 9 місяців цього року позитивне зовнішнє сальдо українського АПК становило 6,7 млрд. доларів — насправді колосальну суму в нинішніх умовах. В країні вже з’явилися доларові мільярдери, що «зробили» свої капітали на АПК. Влада очевидно намагається взяти і АПК під повний монопольний контроль, забравши і роздавши собі землю через новостворений Земельний банк. Саме звідси, до речі, проблеми бізнесменів на зразок Корнацького з Миколаївщини. Але при цьому влада забуває, що без широкого суспільного консенсусу стабільне ведення бізнесу в земельній сфері може бути дуже ризикованим. Адже вся інфраструктура — прямо під боком у селян, викинутих на узбіччя «реформами». Свого часу польський король Казимир Великий радив селянам, які скаржилися йому на своїх панів, носити при собі кресало, «а каміння для нього знайдете по дорозі під ногами». Хай населення українського села і меншає, але його все ще не менше, ніж за часів Гайдамаччини. Можливо, розуміння цього, а може, і щось інше, дещо стримало владу від прискореного проведення її найбільш послідовних «реформ» на селі.
Навпаки, за сучасних технологій українська земля — потужний засіб деолігархізації суспільного життя. Адже в сучасному світі найбільш економічно ефективні не стільки великі виробники, як середні фермерські господарства. У наших широтах це переконливо довів досвід Польщі, в якій домінує дрібне і середнє земле власництво. Ця країна за останні роки своєю сільгосппродукцією «завалила» Євросоюз і не тільки. А в Ізраїлі, Туреччині, Фінляндії чи Франції крупні сільгоспвиробники часто умудряються вмішатися на кількох сотнях гектарів.
Падіння сировинних ринків, безумовно, — дуже серйозний стрес для економіки і бюджету. Але водночас — це ще й шанс усвідомити, що нинішня економічна модель, збудована на визискуванні сировинних ресурсів країни — цілковито нежиттєздатна. Історія практично без винятків доводить: найкращі показники розвитку у світі демонструють ті країни, які зробили ставку на залучення і розкриття насамперед людського потенціалу.
