Політкриза, якої не було й навколо якої наламали безліч списів, поступово випаровується. Ще долинають вибухи істерики, пов’язаної зі зняттям/збереженням В.Ющенка прем’єром, засідає Фронт нацпорятунку, приймаючи, ймовірно, важливі рішення, а країна тим часом перемикається на реальніші події. На шашлики, на протистояння в Луганську, загалом класичне: обраний усім містом мер проти обраних усім містом депутатів, на чергову порцію зараженого м’яса (це, я впевнений, витівки вегетаріанців), самодіяльне кладовище під балконами в Дніпропетровську... Саме час знову підбивати підсумки.
То хто ж виграв і хто програв у політеліті від політичної кризи, якої не було?
Насамперед, iз погляду найближчого майбутнього України, програли прем’єр та його уряд. Якби В.Ющенка не примусили витратити масу енергії в політичній грі, в якій він розумітиме, на відміну від економіки, тільки дещо, не примусили розмінятися в позиціях — дивися, і його звіт був би цікавий, і мав би значення. А так — уже й люди прем’єра плутаються в поясненнях дій начальника. Уряд, що запропонував Україні новий стандарт відношення (виплата заборгованості, щоб не образити колишніх прем’єрів — усе ж новий стандарт); уряд, що розривається між необхідністю підтримувати реноме влади й не втрачати союзників з опозиції, випробування на розрив не витримав. Чи буде легше амбіційному, за його ж власним визнанням, В.Ющенку, якщо його все ж відведуть через парадні двері, від того, що майбутні прем’єри цей стандарт втримають і навіть будуть доплачувати? Чи усвідомлює він, що фактично його союзники в екстазі зміни влади найбільшою мірою й підірвали його взаємини з Президентом? Та так, що й висловлювання самого В.Ющенка щодо неможливості простенького сценарію «від Кучми — до Ющенка і Заходу» пролунали якось невиразно? Чи усвідомлює прем’єр, що явно подорослішав, необхідність не пустої балаканини, але все ж таки створення політкоаліцій на свою підтримку, очевидну для кожного політика?
Рівень істерики, здійнятий навколо зняття/збереження В.Ющенка на прем’єрській посаді, хоч якоюсь мірою пояснити ще можна. Питання чи «є життя після В.Ющенка?» для багатьох у політиці та журналістиці стало практичним. І найсмішнішим є те, що самого прем’єра, цілком живої людини, яка має свої чесноти і вади, все це дуже мало стосується. Щоб покласти край спекуляціям навколо своєї позиції з приводу Віктора Андрійовича, скажу: його уряд — найкращий з усіх в Україні за останні десять років. Повторити? Краще, якими б причинами це не пояснювалося, кон’юнктурою ринку або грамотною роботою. Ясна річ, це не означає, що не може бути уряд ще кращий, але журналістика, як і політика, не повинна відповідати на гіпотетичні запитання. Доля цього уряду перебуває в руках не журналістів, а парламенту, з більшістю якого В.Ющенко згоди не дійшов, і Президента, з яким він має стосунки «за Едіпом». Наша, журналістів, справа, про це показувати й писати. І в житті «після Ющенка» Віктор Андрійович, який уже подорослішав, буде найвпливовішим гравцем: просто не потрібно, щоб його симпатики й радники штовхали його на те, до чого він не дійшов самостійно. В.Ющенко, що добре все обміркував, — серйозний і нормальний політик. А от В.Ющенка, що робить заяви про зміни в розподілі влади і повноважень, які шокують фахівців iз конституційного права, або, наприклад, про розслідування прокурорами справи Гонгадзе «прозоро» (була й така заява), — такого краще взагалі не цитувати й не пам’ятати. Як краще не пам’ятати абсолютно неприродного В.Ющенка, який каже, що голосування за уряд — це голосування за «українські інтереси». Ющенко скромніший має більш гідний вигляд.
Гідний вигляд у кризі мав Іван Плющ. Загалом тому, що, повторюючи слідом за людьми В.Ющенка слова про комуно-олігархічну більшість, Іван Степанович схожий не на себе, а на О.Єльяшкевича. Є ж простий рецепт перевірити таку більшість — варто знову голосувати кодекси. Не вірю злісним ворогам І.Плюща, які мерзенно й наклепницьки заявляють, що спікер перестав працювати над словами.
Другий впливовий гравець — опозиція. Чомусь ці люди iз ФНП вирішили, що ми повинні і навіть просто зобов’язані звертати на них увагу — ну, як на дорослих. Поясніть мені, чому вони ВИРІШИЛИ і чому ми ПОВИННІ? Ці, що проводять політбюро з оскомою паркету й нудоти? Ці, що з поважним виглядом вивергають із себе прописні істини, а самі не здатні виразно сформулювати 30-секундні коментарі, що суперечать один одному, що навіть ображаються на те, що їм не дали 5 хвилин (кожний телевізійник в Україні й на Заході, кожний політик на Заході знає, скільки тягнуться реальні П’ЯТЬ хвилин)? Ці, що б’ються за портфелі, не розуміючи, що не отримають і ручки? Ці, НЕАДЕКВАТНІ більшості територій України, бо кажуть тільки те, що хочуть сказати, замість того, щоб відповідати на запитання людей? Ці, що готові йти на переговори, але з тими, від кого вимагають піти? Ці, що не тільки не знають, як використовувати ситуації, але й ще не розуміють, що шанси не повторюються? Ці, що не знайшли, як «зачепити» реальні протестні струни в суспільстві?
Комплексна політекспертиза цієї опозиції з елементами залучення інших технологій показує, що тут усе дуже запущене. І хто цей розумник, який довів їм, що невисунення єдиного, компромісного, харизматичного лідера — ознака сили, а не слабкості?
Мабуть, останні скандали все-таки були корисні, аби суспільство побачило цю опозицію, що звикла до кухонної критики, до тепличних умов наїздів на «антинародний режим», до сталих відсотків свого електорату. Побачило й зрозуміло — звідси також нічого чекати.
Олігархи. Вони отримали за останній рік уроки, яких їм вистачить надовго. Загалом-то, це було цькування. Жаліти їх за це не треба, як не треба фактом існуванням олігархів пояснювати все погане в країні. А треба — реальної дискусії з приводу національного капіталу та його взаємовідносин з політикою й суспільством. Прем’єр визнав у виступі в парламенті, що до кінця відвертий діалог iз представниками національного капіталу його уряду налагодити не вдалося. Міг би й точніше сказати, що діалогу взагалі не було, а були наїзди на якісь міфічні «темні сили», наїзди, які національний капітал обгрунтовано вважав і погрозами, і експлуатацією в «електораті» найтемніших сил — заздрості до багатих, ненависті до успішних. Ну й, відповідно, «допомагав» прем’єру всім, чим міг.
Президент Л.Кучма. Про нього найбільше кажуть як про того, хто найбільше втратив. Глибоке нерозуміння. Леонід Кучма — найадекватніший українському суспільству політик. Він адекватний каранням і милуванням, «вкалуванням» і «лафою, що закінчилася». Він сприймається більшістю народу. Він запропонував Україні свій варіант ПРАЦЮЮЧОГО суспільного договору — я не зачіпаю кожного, хто не зачіпає мене. І хто скаже, що цей договір виявився неефективним? І що саме тому Президент виявився дійсно ефективним політиком?
Судова влада. Вона — серед тих, що виграли. Вона продемонструвала, що вона — суд, рішення якого виконуються. Залишається ще трохи продемонструвати, що вона ще й ВЛАДА. Щоб її рішення були послідовні, не нагадували шарахання.
Преса. Рівень свободи, звичайно, вищий. ЗМІ наразі знаходяться в унікальній ситуації, коли ми самі можемо пред’явити певні претензії до себе самих і навіть спробувати відповідати цим претензіям. Для цього треба небагато: зокрема, не вирішувати за глядача і читача, що і хто добрий, що і хто поганий, не препарувати інформації, не перетворюватися на рупорів однієї думки, не називати людей злочинцями до рішення суду, супроводжувати й аналізувати дійсність, а не по-більшовицькому формувати її.
Циклічність української політики диктує нам наступне: посилення чинної влади, відсутність виразної опозиції, її катастрофізм щодо В.Ющенка, наявність мобільної і дуже виразної команди В.Путіна, відчутне відчуження Заходу, все ще вічнозелена надія на інвесторів, далекі поки вибори, весняні дачні клопоти. Все це разом означає згасання політичної активності. Та й акції — спочатку по 20 і 10 тисяч чоловік, потім анонсування стотисячників і «з’їжджання» на 3—4 тисяч — згасають. Це означає, що владі та пресі час дисциплінувати свої емоції і повертатися до рутинної роботи. До роботи, результатом якої має стати те, що й на цій території запрацюють реальні європейські правила. Часу залишилося обмаль, але про це точно знають тільки в Кремлі, та ще хіба щось міркують у Білому домі. Це коли ми не хочемо бути статистами. Це коли ми хочемо жити в європейській країні, де не дуже важливо, хто прем’єр і хто — президент. Якщо ми хочемо жити в цій країні.
Країні потрібна справжня дискусія, якою вона повинна бути п’ять і десять років по тому, і що для цього треба зробити. Жоден політик в Україні не запропонував їй такої дискусії. Ми, кажуть, хочемо до Євросоюзу. Та чи може хто- небудь мені відповісти, що Євросоюз робитиме з нашим ринком зерна? Ми, кажуть, будемо проводити структурні реформи — досі уряд протягом року створював майданчик для них. Але що це таке, конкретно? Нас уже не влаштовують загальні слова про «поліпшення конкурентоспроможності підприємств» (також цитата з виступу В.Ющенка перед парламентаріями), і тут нам також хочеться конкретики. Це інвестиції чи ні? Як цю конкурентоспроможність покращити й водночас здорожити вартість робочого часу, та ще й подбати при цьому про екологію? Нам усе одно, хто інвестор, чи ми тільки кажемо, що «нам усе одно»? Які пенсії одержуватиме той, хто сьогодні отримав першу роботу? Які податки готовий сплачувати «маленький українець»? Чи хтось із політиків нарешті усвідомить, що ці питання потребують не кулуарної підготовки та обговорення, а відкритої суспільної дискусії, яку підтримає преса?
Суспільство втомилося від непублічності, і, мабуть, тому, що політики не пропонували такого рівноправного стандарту спілкування. Пропонували або варіант мононаціональний, або — «живого бога», або культ «вирішення питань». Досі пропонують. Той, хто навчиться говорити із суспільством на рівних, той і матиме суспільні перспективи.
