Протягом 14 років незалежності соціологія виконувала функцію дзеркала суспільства і влади. І якщо під політикою розуміти мистецтво можливого, то саме соціологічні дослідження політичної активності громадян вказують, де проходить межа між можливим та неможливим.
Розглядати соціологію як політичний ресурс всерйоз почали напередодні парламентських виборів 1998 року. У Адміністрації Президента були вражені тим, як соціологи з точністю до десятих відсотка спрогнозували результати виборів по багатомандатному виборчому округу (по партійним спискам). Уже у 1999 році радники Кучми використовували політичну соціологію як ресурс впливу на електорат. В 2004 році маніпуляції рейтингами та екзит- полами призвели до корпоративного скандалу між соціологічними фірмами та відносного падіння довіри до соцопитувань як інструменту орієнтування виборців.
Ситуація грудня 2005 — січня 2006 року з оприлюдненням рейтингів, які показують різкі коливання настроїв серед електорату, викликає враження дежа вю. Так, з появою результатів опитувань, що засвідчували, до прикладу, стрибок рейтингу «Нашої України» після відставки кабінету Єханурова, в інформпростір почали «закидатися» рейтинги, що показували цілком протилежну тенденцію. У цьому можна дуже просто переконатися, переглянувши дані різних соціологічних фірм, оприлюднені у січні — на початку лютого на сайті проекту «Український вибір» у розділі «Рейтинг». (http://uv.ukranews .com/ r6/rating/ list.html). (Усі результати опитувань, що наводяться далі, також можна переглянути на цьому сайті).
У даному разі до більшості соціологів практично немає претензій. Вони сумлінно виконують свою роботу і надають замовнику достатньо надійний результат. Проблема в тому, як політики згодом маніпулюють рейтингами, і які смисли підкидають виборцям під прикриттям «достовірної інформації про стан громадської думки».
«МАЯКИ» ДЛЯ ВИБОРЦЯ
Маніпулятивне використання соціологічних досліджень зазвичай виражається як прояв двох крайнощів. З одного боку, результати опитувань, особливо рейтинги перетворюються на політичний міф, «справжнє буття», яке нав’язується суспільству для покращання/погіршення його самопочуття, залежно від потреб замовника. А під час виборів рейтинги виконують роль «маяків», які змушують виборців сприймати ситуацію вибору як наперед вирішену та відому.
У таку ситуацію зараз заганяють електорат. Зокрема, йдеться про нав’язування думки про «вибори прем’єр- міністра», які фактично означають повторні вибори Глави держави. Ця тема є особливо виграшною для Партії регіонів та Блоку Юлії Тимошенко, лідери яких кожен по-своєму бажають взяти реванш за відсторонення від влади.
Проте теза про «вибори прем’єр-міністра» аж ніяк не підтверджується даними соціологів. Зокрема, три опитування, які проводилися приблизно в один часовий інтервал (12 — 25 січня) КМІСом, Центром «Соціальний моніторинг» та Центром Разумкова показали зростання рейтингу «Нашої України», яка відкрито не заявляла свої претензії на посаду прем’єр-міністра після виборів. Виходить, більшість таки голосує не за прем’єр-міністра, а «за» чи «проти» певних сценаріїв розвитку подій в державі.
Цілком протилежні результати практично за той самий період часу (19—31 січня) отримали Центр соціологічних досліджень на замовлення Всеукраїнської ГО «Демократичний вибір» та Інститут громадської думки. Дані організації показали, що БЮТ займає друге місце після Партії регіонів iз відривом від «НУ» майже на 9%.
Виникає запитання: як таке могло статися і хто бреше? Соціологи з Інституту соціальної та політичної психології (ІСПП), які побажали залишитися неназваними, закликали авторів не сприймати ситуацію надто драматично. Швидше за все, імовірному замовнику був потрібен дуже швидкий результат, так би мовити «симетрична відповідь» на несприятливі дані, які мав опублікувати чи опублікував конкурент. У такому разі замість трьох «зрізів»- опитувань виконавці нашвидкоруч проводять один зріз. Якщо це замовлення партійної структури, то в такому разі не виключено, що інтерв’юерами стають партійні активісти. Вони можуть бути кришталево чесними людьми, проте звертатися з анкетами вони будуть насамперед до людей зі свого кола (родичів, друзів, знайомих, колег по роботі, сусідів), які поділяють їхні погляди. Відтак, незалежно від намірів, партія чи блок отримує дані, які показують зростання їхнього рейтингу та зниження рейтингу конкурентів.
Серед інших труднощів з організацією швидкого опитування називають також роботу з так званими важкодоступними категоріями респондентів. Наприклад, у 2002 році соціологи Ольга Балакірєва та Михайло Міщенко відносили до таких категорій, насамперед, мешканців віддалених сіл, військовослужбовців строкової служби, осіб, що перебувають в установах кримінально-виконавчої системи. Саме неврахування думки цих груп під час опитувань дали суттєву похибку при визначенні реального рейтингу Соціалістичної партії та блоку «За єдину Україну». Так, СПУ потрапила до парламенту значною мірою завдяки селянам Полтавщини, Черкащини, Чернігівщини та Київщини. А «Єдина Україна» на чолі з В.Литвином, за словами соціологів, «мала високу підтримку військовослужбовців та осіб, що перебували в установах кримінально-виконавчої системи».
Інша проблема полягає в недостатній щирості відповідей респондентів. Таке ставлення зазвичай пояснюється недовірою до соціологів i невпевненістю респондентів у тому, що їхні відповіді не стануть відомі «начальству». Нехтування даного фактору може дати разючі для окремих політичних сил результати. Наприклад, Інститутом досліджень регіонального розвитку України було досліджено «електоральні уподобання економічно активного населення різних соціально-професійних груп». За його даними, в першу п’ятірку з рейтингом 5,9% увійшла «укрзалізнична» партія «Відродження». Це відбулося, як заявляють представники Iнституту, за рахунок «65% опитаних залізничників». Дуже дивно, як за такої вибірки результат партії не сягнув тих же 65%.
Те ж саме можна сказати й про ступінь надійності «репрезентативних» телефонних опитувань. Перевірити, як і кого опитували інтерв’юери, наскільки дотримані вимоги вибірки при опитуванні, практично неможливо. Зрештою, не треба забувати, що в Україні щільність основних телефонів на 100 громадян становить лише 24 номери.
Фахівці, які займаються соцопитуваннями ще з часів «пізньої перебудови», підтвердять і те, що інтерв’ю за місцем проживання дають значну похибку і спотворюють результат. По-перше, таке інтерв’ю вже не може вважатися анонімним, і респонденти в такій ситуації часто схильні казати те, що від них хочуть почути. Саме таке опитування було проведене маловідомою організацією Фонд «Україна- 2000». До речі, у разі «квартирного» опитування велике значення має кількість відмовників. В «України-2000» їх кількість сягає 25%, що практично на межі фолу і навряд чи результати такого опитування можуть вважатися надійним «маячком» для просунутого виборця.
ПОРТРЕТ ПОЛІТИКИ В ІНТЕР’ЄРІ СОЦІОЛОГІЇ
Друга крайність оперування соціологією полягає у повному нехтуванні політиками будь-якими соціологічними даними, якщо вони не відповідають їхній «картині світу». У такому разі соціологи просто оголошуються «особами легкої поведінки», а далі обвинувачі самі замовляють фальсифікацію результатів соцдосліджень, які повинні показати «об’єктивну картинку». Робиться це зазвичай або під тиском, або за великі гроші.
У 2004 році фальсифікацію голосування готували фальсифікацією соціологічних даних на користь «єдиного кандидата від влади». Показовим є приклад примушування керівництва Інституту соціальної i політичної психології спростувати факт проведення опитування та його результатів, які показали незначне переважання рейтингу В.Ющенка над рейтингом В.Януковича в жовтні 2004 р. До честі соціологів IСПП, результати першого туру підтвердили надійність їхніх даних.
Іноді застосовується технологія публікації даних опитування лише від числа виборців, що збираються брати участь у голосуванні. Наприклад, процент суперника наводиться від загальної кількості опитаних, а «свого» кандидата — від тих, хто збирається брати участь у голосуванні. Зрозуміло, що результати дуже відрізняються.
Задля досягнення бажаної підтримки електорату, замість виборчого рейтингу кандидата, тобто відповіді на питання «За кого проголосуєте?» можна публікувати відповіді на питання «Хто переможе?». Наприклад, протягом усієї кампанії 1999 року Леонід Кучма лідирував у таких рейтингах iз великим відривом.
Якщо політична сила не може похвалитися значущими рейтингами, то застосовуються «обхідні маневри». Можна публікувати список особистих якостей бажаного кандидата чи таких, що асоціюються з даним кандидатом. Наприклад, «90% виборців вважають нашого кандидата порядним».
Іноді зустрічається маніпулювання датою проведення опитування. При тому, що самі соціологи чітко вказують час проведення дослідження, ЗМІ можуть публікувати лише місяць опитування. Якщо протягом місяця відбулися значні політичні події (як це було у разi теракту проти Наталії Вітренко на виборах 1999 року), то дані публікації можуть виявитись застарілими. Але фальсифікаторів це зазвичай не турбує. Навпаки, оприлюднення застарілих даних часто використовується для «гасіння резонансу» від певної непересічної події, що різко піднімає популярність певного лідера чи сили.
Зрештою, можна просто «зі стелі» взяти потрібні цифри і видати їх за результати дослідження. Однак на таке можуть піти лише фірми, котрі є витвором фантазії політтехнологів, а не реально працюючою на соціологічному ринку структурою. Скидається на те, що саме поява таких центрів та їх «результатів» створює сьогодні хаос у інформаційно-політичному просторі.
Не будучи професійним соціологом, після всього вищевикладеного автори наважуються запропонувати свій погляд на те, як можна уникнути повторення «пройденого шляху» з маніпуляціями соціологічними даними. В Україні достатньо кваліфікованих фірм, які конкурують між собою і змова між якими виключена. Це такі центри, як Київський міжнародний інститут соціології, фонд «Демократичні ініціативи», «Соціс», Інститут соціології НАН України, Інститут соціальної та політичної психології АПН України, Національний інститут стратегічних досліджень, соціологічна служба Центру ім. Разумкова.
Якщо вони справді дорожать своєю репутацією в період виборів, їм варто домовитись і публічно оголосити «правила гри» з політиками. Зокрема, домовитись про формат подачі інформації про стан виборчих рейтингів політичних сил та формату коментування чи тлумачення соціологічних показників, особливо коли та чи інша політична сила відверто маніпулює результатами дослідження.
