Сьогодні «День» пропонує читачам новелу відомого вченого і громадського діяча Анатолія Свідзинського. Формальний привід — 5 березня — день смерті Сталіна. Але, як вважає сам Анатолій Вадимович, у свідомості деяких людей Сталіна ще не поховано. І нам здається, що новели, дві наступні ми опублікуємо в найближчих номерах, — це вагомий аргумент у розвінчання міфу про «вождя». Адже рецидивів сталінізму ми не позбулися і донині.
Цей напис я вперше побачив на фасаді жмеринської школи №1, де працювала моя мама. Враження він на мене не справив ніякого. Ну, хтось там комусь за щось дякує. Але коли я пішов згодом учитися до школи, то побачив те саме російською мовою (віддали мене до російської школи, як твердив тато: «Хоч далі, але безпечніше».). Пішов я одразу на останню, четверту чверть, бо вже вмів читати й рахувати, але політграмоти не знав. Тому вже в школі мені пояснили, що товариш Сталін — це вождь, учитель, друг, товариш і брат усіх совєтських людей, а дітям він ще й батько, і через те вони мають завжди йому дякувати за щасливе, радісне дитинство.
Це спричинило грандіозну мішанину понять у моїй голові, тим більше, що з якоїсь книжки я засвоїв, що Сталін — птах, власне орел із сизими крилами, який прилетів до нас з-за Кавказьких гір, щоб дати усім волю, оскільки раніше був цар, який волі нікому не давав. У моєму досвіді найбільшими птахами були індики, й я запитав тата, чи Сталін-орел ще більший за індика. Тато злякався, потім розсердився, звелів викинути все це з голови й сказав, що «орел — це така собі метафора» (теж незрозуміло що). А Сталін — це людина, вождь, мені ж треба навчитися ніколи не патякати про те, чого не розумію, особливо про Сталіна, бо скінчиться все тим, що його (тата) «заберуть» і він через мене «сяде».
Новий сенс слів «сісти», «забрати», «взяли», «за ним приїхали» був усім навколо знайомий, я теж трохи уявляв, що за цим стоїть, знав, що говорячи «сів» у цьому (другому) сенсі, вимовляють це слово тихо й ніколи не зазначають, на що сів, на стільця чи диван, бо людину, яку забирають, відвозять кудись далеко і чоловік там сидить невідомо на чому.
Тому на уроках я поводився тихо, як мишка (мене зрештою і прозвали Мишка), ні з ким про це не розмовляв, а тільки слухав і розмірковував про подібні дивовижні загадки. Особливо інтригував мене той напис на школі.
Найперше, чому не можна сказати щось одне: або радісне, або щасливе? А таки справді, не можна, бо коли (вже в другому класі) один хлопчик сказав «щасливе», а не додав «радісне», то вчителька відразу якимось єхидним голосом спитала: «Так ти, Ігорьочку, вважаєш, що ваше дитинство щасливе, але не радісне?» Ігорьочок розгубився, а тут відмінничок Олежка виправив його: «Не щасливе, а радісне». І тут вчителька заволала: «Ще гірше, бо виходить радісне, але нещасливе!» Про все це дізналися десь «вище», і невдовзі стало відомо, що батьків як Ігорька, так і Олежка, членів партії, покарали доганою «із занесенням в особову картку». Дісталося, однак, і вчительці, бо товариш Сталін, говорячи про ухили, сказав «оба хуже», а вона сказала, що один варіaнт гірший за інший. Це називається «ревізіонізм», і за таке ще довго «склоняли» (це не означає — відміняли) дурну вчительку. Я ніяк не міг зрозуміти, як це може бути «оба хуже», але затямив, що з цього приводу краще мовчати.
По-друге, невдовзі з’ясувалося, що оті два епітети, які визначають якість нашого дитинства, не можна й переставити! Тобто неприпустимо говорити «радісне, щасливе дитинство», а тільки «щасливе, радісне». Чому?
Із цього приводу влітку, коли ми гостювали в бабусі та дідуся, відбулося таємне сімейне обговорення всієї проблеми. Таємне, бо як тільки по обіді, коли всі ще були разом, про це зайшла мова, бабуся негайно кинулася зачиняти вікна й двері, примовляючи: «Стіни мають вуха». Я, звісно, одразу почав уявляти собі вухасті стіни й хіхікати, але мені суворо зауважили, що й це метафора, а я вже знав, що з метафор не сміються. Отож дослухався до дискусії, яку розпочали дорослі.
Тітка Клава сказала, що правильно писати так, як написано на школі, бо саме таке розпорядження дав директор. Батько запитав, а звідки ж знає про це директор, на що тітка відповіла, що йому сказали в «наробразі» (тобто у «наросвіті»). А хто ж сказав наросвіті? Так довелося підніматися вище й ще вище, аж поки не дійшли до товариша Сталіна, після чого всі перелякано замовкли. Дідусь, однак, ніяк не міг звикнути до законів совєтської влади й першим порушив мовчанку: «Чому все-таки Сталін сказав «щасливе, радісне», а не «радісне, щасливе»?
І тут відзначилася мама: «Якщо батька чи матір якоїсь дитини не посадили, то вважайте, що їй пощастило, а далі такій дитині нічого не залишається, як із того радіти. Отже, таки справді слід дякувати за щасливе, радісне дитинство й саме в такій послідовності». Тут дідусь сказав, що він одразу відчув, що його старша дочка буде найрозумнішою, а тому й назвав її Клеопатрою. Усі погодилися з маминим розв’язком. І навіть тато, який завжди хизувався своєю класичною освітою, зокрема, на підтвердження якоїсь думки міг послатися латиною, але цього разу виявився неспроможним когось зацитувати, бо хоч у латинян були жорстокі правителі, але таких, як Сталін, не було, тому з усіх їхніх афоризмів тато не згадав нічого доречного.
Після цієї розмови я зрозумів, що маю дякувати Сталіну передусім за те, що не помер з голоду. Справді, мені сильно пощастило, що батьки були не селянами, а службовцями, і ми хоч поголодували, але не так сильно, а зрештою я навіть виграв з того, бо дуже рано навчився розумітися на годиннику. Справа в тому, що, йдучи на роботу, мама давала на сніданок маленьку скибочку хліба, а ще одну таку ж — об 11 годині, коли вона забігала зі школи додому. Отож я сідав навпроти годинника й слідкував за його стрілками, чи скоро вже 11-та. Таким чином розібрався, що й до чого, з одною особливістю: числова система, яку я засвоїв, була не десятковою, а 12-ковою, а також 60-ковою, бо слідкував і за годинною, і за хвилинною стрілками. От і уявіть собі, як би я цього досяг, якби не товариш Сталін.
Але ж це не все! Коли їжа нарешті з’явилася, я навчився їсти обережно й без поспіху. «Біда навчить», — сказав з цього приводу дідусь. Це правда, однак без товариша Сталіна цієї біди не було б, а разом із тим не було б і науки.
Сталося таке. Одного вечора, коли я грівся під припічком, прийшов тато, скинув зі своїх плечей якийсь мішок і патетично вимовив: «Ну, тепер ми врятовані». Виявилось, що в мішку було борошно, цілий пуд. На радощах мама почала готувати галушки, і коли я отримав тарілку цих чудових виробів маминої кулінарії, коли побачив гарячу пару, що підіймалася з тарілки, коли відчув прекрасні пахощі, які йшли від тих галушок, мені щось наче закрутилося в мозку, і я, не зважаючи на небезпеку обпектися, запхав до рота кілька галушок одразу. Одна з них застрягла в горлянці, й я почав задихатися. Не можу описати свої відчуття, бо це був суцільний жах, який не можна ні на що розчленувати. Казали, що моє обличчя посиніло та я б неминуче задихнувся, якби тато з страшного переляку й відчаю не вдарив мене з усієї сили по потилиці. Галушка вилетіла з горлянки, врізалася в стінку печі й прилипла до неї. Повітря увірвалося в мої легені, тож я залишився живий. Мама довго потім розпитувала тата, як він міг наважитись так сильно вдарити, адже можна було зламати дитині шию, і смерть настала б з іншої причини. Тато пояснював, що думати він у цей момент не міг, ним керував інстинкт чи якась вища сила, але, мабуть, кінетична енергія його п’ястука передалася не шиї, а галушці, отже все відбулося за законами механіки. Мама надто раділа, аби дискутувати на теми цієї чудернацької механіки, тільки зітхала, що якби було масло, то та клята галушка не застрягла б. Тато ж узяв червоного олівця, обвів контур навколо прилиплої галушки й розпорядився, щоб ані при побілці, ані при якомусь ремонті це місце не чіпали — й галушку не відліплювали. Так вона й лишалася, аж поки ми не переїхали зі Жмеринки до Києва. Я ж назавжди засвоїв, що їсти треба «з повагою й не борзяся», як цитував когось тато.
Але ж кому не зрозуміло, що творцем усіх обставин, які привели мене до цього цінного висновку, був саме товариш Сталін?
Наприкінці літа 1933 року навпроти вікна спальні нашої жмеринської квартири по вулиці Івана Франка відбувалися страшні події. Там, на запасних залізничних коліях, формувалися ешелони, в яких «розкуркулених» українських селян вивозили до Сибіру. Мені було заборонено дивитися в це вікно і для певності його навіть завісили рядном. Коли батьків не було, я робив щілинку й підглядав через неї. Гармидер на коліях був страшенний. Люди кричали, виривалися з рук гепеушників, їх били, тягнули, заштовхували до вагонів. Розповідали, що гепеушники роз’єднують сім’ї: чоловіків і жінок запихають у різні потяги, а дітей заганяють у машини й везуть невідомо куди. Одного разу сталося неймовірне: одній дівчині років сімнадцяти пощастило втекти. Вона заскочила через хвіртку до нашого двору, забігла за будинок, а оскільки двері до нашої квартири були не з фасаду, а з двору, то вона потрапила прямо до нас. Батько страшенно перелякався. За переховування «куркулів» можна було тяжко поплатитися. Та виходу не було. Розпитавши дівчину, звідки вона родом, батько дізнався, що вона з села на Вінниччині, яке він добре знав. Вирішено було в разі чого видавати її за мою троюрідну сестру.
Коли настав вечір, Галю (так звали мою нову родичку) примістили на дивані в більшій кімнаті, яка правила нам за їдальню, в спальні ж зібралася вся наша сім’я. Я вперше отримав самостійне ліжечко, яке витягли з комори, зібрали й поставили біля грубки. Тато навіть був радий, що тепер може спати з мамою на ліжку. Сестра Тіна лишилася на своєму тапчані.
Перед сном тато трохи відкрив двері й сказав Галі: «Як лягатимеш, загаси світло». Та час йшов, а світло все горіло. Нам було чути, як Галя моститься, пересуває стільці, соває столом. У чому справа? Зрештою батько відкрив двері й усі ми побачили дивовижну картину. Галя стояла на стільці, який поставила на стіл, і з усіх сил дмухала на електричну лампочку. Як ми реготали! Он же вимикач! З’ясувалося, що Галя не знає, що таке вимикач, та й електричну лампочку бачить уперше в житті. Вона мало не впала від подиву, коли батько кілька разів вимкнув і ввімкнув лампочку.
Коли всі знов уляглися, я спитав батька: «Тату, а як же та книжечка, що ти мені приносив читати? Там пишуть, що тепер у всіх селах горять «лампочки Ілліча«». Батько лише гримнув: «Спи й не патякай!» Я замовк.
На ранок тато й мама почали розпитувати Галю, що вона знає, чого не знає. Виявилося, що вона й знає, і вміє дуже багато, а саме: як спекти хліб, як подоїти корову, збити масло — геть усе, але не знає, чому буває день і ніч, зима й літо. Тобто знає, але щось зовсім не те: нібито сонце залізає в якусь діру, там спить, а ранком вилізає чомусь зовсім з іншого боку.
Після роботи батько почав навчати Галю, чому буває день і ніч. Він дістав із шафи глобус, запалив свічку, а Галі сказав вимкнути лампочку, щоб не заважала. Моторна Галя виконала цю операцію аж кілька разів, бо це її дуже тішило. Тато почав повільно крутити глобус навколо його осі. І от уже два міста, які знала Галя, — Вінниця та Кам’янець-Подільський — зайшли у тінь, там настала ніч, але тато крутив глобус далі, і вони зрештою виринули з протилежного боку, там знову настав день. Галя дуже раділа й дивувалася не тим, що Земля насправді така велика, а тим, що глобус маленький, але на ньому все є. Однак тато показав, що її села все-таки нема, а мама пояснила, що таке мірило. Природно, що всю цю науку я також засвоював разом із Галею, лише вона дещо пізно, а я дещо рано. Дуже вразило мене й те, що й тато мій як слід не знав, від чого бувають зима та літо. Щоб пояснити це, він почав ходити навколо свічки з глобусом у руках, то віддаляючись від неї, то наближаючись. Але мама сказала йому, що орбіта Землі дуже близька до кола, а тому маленька зміна відстані від Сонця не відіграє великої ролі. Значно важливіше те, що земна вісь нахилена, а тому, коли сонячні промені лише проковзають по поверхні Землі — там, у тих місцях холодно, а коли падають майже сторч — тепло. Тато, як завжди, коли бував неправий, гарячкував, але мама перемогла, і ми з Галею переконалися у силі фізики, яка визначає астрономічні явища.
Скажіть, будь ласка, якби не товариш Сталін, чи відбулися б усі ці уроки? Та й сама Галя до нас не потрапила б! Для мене ті місяці, які я провів із Галею, були дуже щасливі. Батьки доручили Галі опікуватися мною, і вона весь час тягала мене під пахвою, немов кошеня. Крім того, вона весь час співала, на прохання батьків неголосно. Коли треба було щось робити, вона садовила мене поруч, а сама дуже швидко й вправно поралася, всіляку роботу робила весело. Тільки коли вкладала мене спати, у неї це швидко не виходило, бо я волів не спати, а любив слухати її дуже цікаві казки. А знала вона їх, як і пісень, безліч. Через тую Галю в мене розвинулася бурхлива фантазія, й я сам почав вигадувати різні казки та неймовірні історії. Підставою ставала якась банальна подія, але я її розмальовував так, що не впізнати. Батьки сперечалися, що зі мною робити, але потім вирішили: хай собі вигадує, потім переросте.
І все ж таки ми Галю втратили. Вона якимось чином дізналася, куди заслали її батьків і зрештою виїхала до Сибіру.
Довгі роки в школі та навіть в університеті я думав про софізм щодо необхідності дякувати геть за все товаришу Сталіну. Іноді я дурив голови своїм друзям, доводячи їм, як мені добре: завдяки товаришу Сталіну виріс невередливим до їжі, бо інколи їв собак, а одного разу під час війни, коли в окрайчику справжнього хліба, що я заробив, мені трапився запечений в ньому щурячий хвіст, я спокійно виколупав його, викинув, а хліб з’їв.
Пізніше я переконував слухачів, що товариш Сталін зробив мені величезну особисту послугу — врятував мене від літературознавства. Справді, у дев’ятому класі мені трапилася вчителька, єдина за всі роки навчання в різних школах, яка чомусь знала свій предмет і навіть мала хист його викладати. Зокрема, вона навчила мене писати так звані твори, присвячені аналізу різних літературних шедеврів, що їх ми, як висловлюються у школі, проходили. Я захопився цією забавою й навіть роздумував, чи не піти мені на філологічний факультет. На щастя, по закінченні дев’ятого класу збагнув просту річ: будеш писати те, що думаєш, тебе знищать. Треба навчитися брехати. Та на якого лиха це мені потрібно?
Після різних пригод я таки опинився на фізматі. Мені досі стискається серце й темніє в очах, коли подумаю, яка б це була трагедія, якби я розминувся з фізикою, а отже — цілим світом найглибших і найпрекрасніших ідей, які лишень виробило людство. А пізнавши ці ідеї, зрозумів і таке: тирани, злочинці та усілякі інші злодії — нікчеми. Життя іде всупереч їхнім намаганням, скеровуючись незбагненною волею Творця. Нема на світі того зла, яке Бог не обернув би на добро.
