27 квітня об 11.00 в радіоефірі найбільшого у світі міста бедуїнів Рахат (Ізраїль) пролунало – «Київ». Про що йдеться, мені як громадянину України можна було не пояснювати та не перекладати. А от для інших пасажирів автобусу, представників двадцяти двох країни світу – з Азії, Африки, Латинської Америки (учасники навчального курсу в Центрі ім. Вейтца) – пояснення, вочевидь, необхідні. Вже ввечері, після перегляду світових новин та відеороликів на YouTube, почалися запитання і коментарі від представників Камеруну, Уганди, М’янми, Малаві, Йорданії та інших країн, що тривали два наступні дні. «Що у вас трапилося?», – найпопулярніше із запитань.
Мої співрозмовники, як правило, виявилися не надто обізнаними з підґрунтям подій. Та й з географію також, часом плутаючи територіальну приналежність Севастополя. Виключення складали лише нечисленні громадяни Росії та Грузії, але й вони не демонстрували розуміння українських нюансів. Принаймні, щодо їхніх витоків, значення та гостроти – напевне. Цікаве інше – сприйняття зазначеним інтернаціональним товариством останніх подій в Україні, на думку автора цих рядків, непогано відображає реакцію освічених громадян у країнах, що розвиваються.
Насамперед, їх вразило насилля. Не те, щоб чогось подібного мої співрозмовники не бачили в себе вдома. Йдеться про ступінь напруги побаченого в східноєвропейській державі. До того ж, багато хто просто не знав про попередні, менші баталії в українському парламенті, а тим більше – про причини їхнього виникнення та традиції, що вже склалися. Зрештою, внутрішньодержавні суперечки у світі мало кому цікаві, якщо не зачіпаються чиїсь інтереси або ж не стають надзвичайними. Погано, що тепер для багатьох парасольки, димові шашки, яйця, розбиті обличчя надовго ототожнюватимуться з Україною, стануть свого роду її візитною карткою.
Цього разу як країні нам співчували, а для мене особисто намагались створити максимально приязну атмосферу, попереджаючи, якщо хтось не знав, про останні новини з України. До речі, чомусь не впевнений, що подібна людська реакція на «чорний вівторок» та рівень коректності спостерігалися водночас серед самих громадян України з різними переконаннями.
Дещо несподіваним, дивним для моїх колег виявився характер конфлікту – внутрішній, але в контексті україно-російських стосунків. Вони були переконані, що Росія та Україна як дві окремі незалежні держави мають власні національні інтереси, що передбачає наявність розуміння та згоди серед громадян стосовно низки питань. Звідси порада – більше концентрувати увагу на собі, а не на сусідній країні.
А ще кілька разів пролунало – опозиція, диктатура, демократія. Випускник московського вишу навіть згадав 1993 рік та танки на вулицях столиці Росії. І додав – мабуть, Україні доведеться пройти через випробування. Таке вже траплялося. Питання – чи здатні її громадяни вже найближчим часом домовитися між собою.
Кадри відеорепортажів залишаться в пам’яті надовго. Таким чином, зовнішньополітичний імідж України зазнав чергового і доволі потужного удару. За подібних ситуацій втрачає спільнота в цілому, а не окремі її складові. Хоча насправді зрозуміло, на кому більша відповідальність, хто ухвалює ключові рішення та має прораховувати всі їхні ймовірні наслідки.
