Я регулярно читаю вашу газету (її Internet-видання). Вважаю, що ваша газета висвітлює важливі питання нашої дійсності, якість подачі матеріалів висока, що й визначає коло читачів газети — інтелігентну та освічену частину суспільства. Подається значна кількість дискусійних і аналітичних статей, які примушують читача обдумати матеріал і сформувати особистий погляд на тему статті. Загалом, газета хороша, хоч і не без недоліків (як же без них!), звичайно, на мій погляд. Пропоную на ваш розгляд свої деякі думки напередодні майбутніх виборів. Можливо, цей матеріал зацікавить редакцію і читачів. А ні — то ні. Як кажуть, прийміть і прочитайте.
***
В українських ЗМІ, у численних виступах українських політиків нам постійно підносять суспільний устрій так званих цивілізованих країн, зокрема США, як зразок демократичного устрою суспільства, до якого Україні ще далеко, але до якого Україна прагне та йде семимильними кроками. Я, будучи, на жаль, жителем «нецивілізованої» країни, дуже хотів би зрозуміти, що таке реальна демократія, а оскільки у США не був і в умовах тієї демократії ніколи не жив, залишається тільки, спираючись на інформацію тих же ЗМІ, порозмірковувати…
…ПРО ДЕМОКРАТІЮ
У США, як відомо, існує представницька форма народного волевиявлення. Тамтешні політики, партійні і безпартійні, періодично виставляють свої кандидатури на вибори і ведуть між собою запеклу боротьбу за право стати президентом, сенатором або конгресменом (штату, країни), губернатором, мером, шерифом і т.д. та представляти волю своїх виборців у відповідних інститутах ВЛАДИ.
Як і всі нормальні люди, політики США намагаються потрапити до владних інститутів, насамперед, для здійснення своїх особистих, кар’єрних інтересів. Політичний успіх — це дуже хороші гроші. І це правильно. Будь- яка людина добре працює тільки там, де їй вигідно. АЛЕ! Чому виборець Сполучених Штатів, чудово розуміючи основну мету кандидатів, йде на вибори і активно бере у них участь? Напевно, тому, що переважна більшість населення США становить уже відомий нам «середній клас» — громадяни, які мають середньостатистичний капітал і прибутки (причому цілком реальні). А переважна більшість кандидатів на будь-яких виборах або вже вибрані — прямі представники цього самого середнього класу. Отже, конгресмен готуючи і приймаючи черговий закон, вигідний йому особисто, впевнений, що цей же закон, напевно, буде вигідний більшості населення США, а саме середньому класу. Як говориться, «Що добре для Форда, то добре для Америки». Але такий закон може бути цілком невигідним і супербагатій частині населення (прикладом є судові позови до корпорації «Microsoft»), і бідній частині населення, але діватися і тим, й іншим нікуди, доводиться виконувати волю більшості. Переважної багатої більшості.
Виходячи із вищевикладених міркувань, виходить, що реальна демократія у США є диктатурою більшості населення, причому багатої більшості.
Саме час порозмірковувати…
…ПРО БАГАТСТВО
Багатими (матеріально) хочуть бути всі. І це правильно. Адже багатство приносить людині незалежність, упевненість у собі та упевненість у майбутньому. Як кажуть американці, «свобода починається з першого мільйона». Непогана фраза, влучна. Якщо коротко, бути бідним — погано. Але ми про багатство. Багатство — категорія порівняльна. Бути багатим «узагалі» не можна. Якщо населення якоїсь країни має можливість користуватися матеріальними благами у набагато більшому об’ємі, ніж населення іншої, то перша країна багатша, ніж інша. І таких багатих країн у нинішньому світі зовсім небагато. Переважна більшість бідна, часто дуже бідна. Хоч нерідко володіють чудовими природними і людськими ресурсами. Чого ж так? Але якщо розуміти, що багатство — це привласнена чужа праця, а велике багатство — це багато привласненої чужої праці, то все стає на свої місця. Невелика кількість багатих і сильних країн диктують усьому іншому світу свою волю і процвітають за рахунок усього іншого світу. Іноді час від часу підкидаючи гуманітарну допомогу, як невелику компенсацію за привласнені ресурси. Це несправедливо, але я не засуджую. Так уже влаштований світ. Хоч і образливо — адже ці цивілізовані країни так само і за мій рахунок живуть. Все, що викладено вище, досить схематичне, спрощене. Світ набагато складніший. Але загальна картина взаємовідносин у світі саме така.
І ось тепер саме час (вибори на носі) подумати…
…ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ
Чи може Україна в недалекому майбутньому стати «процвітаючою європейською країною» з населенням, яке живе за тими ж європейськими стандартами? Не зможе, а ті, хто декларують таку перспективу, просто брешуть. Через те, що жити доводиться і доведеться тільки за рахунок своїх сил і можливостей, та ще й підгодовувати процвітаючі цивілізовані країни, які іноді дають кредити керівництву нашої країни за гарну поведінку. А можливості жити за рахунок інших країн, як живе Європа чи Північна Америка, нам ніхто не дасть. Отже, того самого середнього класу, багатого, незалежного, що становить переважну (слово ж яке!) більшість населення, у доступному для огляду майбутньому в Україні не передбачається, «iз трудiв праведних… і т.д.». Більшість (не переважна, у значенні «важити», «мати вагу») населення України — біднота. Вони не можуть бути і громадянами внаслідок своєї бідності. Громадяни в Україні також є, але їх мало. Вони в міру багаті (за рахунок іншого населення, оскільки інших джерел збагачення у них немає), в міру незалежні, товаришують з владою чи знаходяться при владі — загалом відчувають себе зовсім непогано. А середнього класу, повторюся, немає, і не скоро буде.
Виникає ще одне запитання. А чи може в Україні, за такого складу та майнового розшарування населення, існувати форма представницької влади, що відображає інтереси більшості населення? Демократія? Як на Заході? Теоретично може, більшість є ж, але не дай, Боже! (Депутати від убогої більшості — це, напевно, жахливо). Реально — ні. Адже вибрані нами (!) депутати представляють інтереси ГРОМАДЯН і самі є такими. Як і депутати інших країн, вони вирішують свої питання, роблять власну політичну кар’єру, і їхнi особисті інтереси повністю співпадають з інтересами громадян України, тобто переважної, багатої, владної, але! МЕНШОСТІ населення країни. Отже те, що в Україні називають демократією, насправді є диктатурою багатої меншості населення. Решта населення іменується «електоратом» і владу особливо не цікавить.
До речі, ця меншість за ТАКІ гроші могла б делегувати у владу і більш пристойну публіку. Коли засідання Верховної Ради відбуваються із биттям фізіономій та з «душем» із мінералки, коли слухаєш інтерв’ю більшої частини депутатів і представників влади, стає просто тоскно. Коли лідер одного з нових партійних блоків у інтерв’ю по національному телебаченню говорить: «Ми, нинішня влада, — інтелігенти у першому поколінні» (як вам визначення?), і розшифровує: «Усі ми з села і небагато освіти». Мимоволі згадуєш булгаковську осетрину. І самі себе називають елітою. Ой, не можу! Пробачте за емоції.
Який же висновок з таких докладних міркувань? Попереду вибори. Голосувати треба (чи не треба?). За кого, за яку партію чи особистість? За представника багатої меншості — мені невигідно, я йому не потрібен. Хоч щось, під хороший настрій, він може і відстебнути як добродійність. За представника бідної більшості (правда, ні такої партії, ні такої особистості я не бачив), ще гірше — їм я також не потрібен, самі їсти хочуть і нічого не відстебнуть.
Що робити? Давайте пофантазуємо. Якщо диктатура меншості фактично є, то нічого називати її демократією. Тому я хочу звичайного, нормального диктатора. По-перше, така форма влади економічно вигідна. Представницького корпусу при диктатурі не буває, адміністративний корпус обмежений необхідністю — економія у наявності! По-друге, може, пощастить і диктатор виявиться розумним. Можливо, він буде розуміти, що ми (він і я) в «одному човні», що його годую я, що якщо я заробляю гідно, то і йому від моєї зарплати відстебнеться набагато більше, ніж від жебрацьких доходів, що для гідного життя людям потрібні зрозумілі правила гри, тобто закони, які він зможе швидко, без базікання ввести у дію. І ще….
Розмріявся. А якщо «хотіли як краще, а вийде як завжди»? Що ж. Гірше, мабуть, все одно не буде.
Ось такі думки перед виборами. Сумно, дівчата.
Сергій Валентинович ЧOРНОБАЙ, 52 роки, інженер, закінчив два ВНЗи, одружений, має двох дітей, живе у Харкові.
