Помаранчева революція на Майдані, яка стала однією з найзначніших подій не лише в Україні, а й для цілого світу, скінчилася. Вважається, що Україна увійшла в постреволюційний період. Проте це вірно лише почасти. Нинішній період значною мірою можна визначити як не постреволюційний, а революційний. Адже на сьогодні Україна як країна, як держава та як суспільство все ще перебуває в точці системної фуркації. Відбуваються зміни в державних інституціях, визначається персональний склад керівників держави, фактично закладається нова державна ідеологія й політика. Водночас такою ж мірою закладаються нові структури соціуму, суспільні ідеологія та політика, народжуються нові соціальні стратегії, які матимуть вплив на життя країни та її громадян більший, аніж їхні відповідники із державної системи. Усі ці процеси є нічим іншим, як найважливішою фазою української системної суспільно-політичної революції, яку лише започаткувала революція помаранчева. Як і належить за системними законами, результат нинішньої української революції ще далеко не остаточно визначений. Якою постане Україна в період наступної постреволюційної стабільності, залежить від суми впливів, в першу чергу від впливу суспільства, окремих громадян та їхніх об’єднань.
Причина вказаного суспільного впливу полягає в тому, що, як відомо, будь- яка політична революція лише закріплює на інституційному державному рівні те, що уже склалося (причому склалося невідворотно) в суспільстві. Відтак можна цілком обгрунтовано вважати, що політична революція завжди йде на крок чи півкроку, але позаду революції в суспільстві, у світогляді й відносинах громадян.
Нині, коли ще до кінця не закладено ані державні, ані суспільні підвалини, дуже важливо розглянути й осмислити історичний цивілізаційний досвід, передусім досвід західноєвропейської гілки цивілізації, з метою обрання вірних суспільних та державних напрямків розвитку. Необхідно також обернутись у недавнє минуле початку державної незалежності та визначити, як і де в попередніх революційних періодах України ми припустилися помилок, та що послужило їхньою причиною. Потрібно зробити це не з природної чи наукової цікавості, а з набагато більш прагматичних та нагальних міркувань: тільки так можна зрозуміти, до чого ми можемо прийти за різних варіантів розвитку подій і за реалізації різних суспільних та політичних стратегій.
Стратегією українського суспільства від самого початку незалежності й до часу помаранчевої революції фактично була стратегія очікувань, відображена в сумнозвісних афоризмах «моя хата скраю» чи «перезимуємо літо». Саме через це втрачено економічний потенціал України. Саме тому до голосу окремих аналітиків і інтелектуалів, які попереджали про небезпеку згортання купівельної спроможності під час так званих «реформ», що проводились і деякими нинішніми націонал-демократами, не прислухалися. І на сьогодні українська економіка є на порядок меншою від тієї, що могла бути за умови розвитку за власними законами, без будь-якого втручання держави. Не кажучи вже про варіант, якби економікою опікувались фахівці з патріотичними переконаннями.
Сказане стосується не лише економіки. Якби в суспільстві не було пасивного (навіть агресивно-пасивного) очікування під час переходу до «ери кучмізму», яка не настала зненацька, а наповзала з 1992 по 1994 рік, ми не мали б в Україні такого загального розвалу. Розвалу, який має дуже багато вимірів, починаючи від економічного та політичного й закінчуючи морально-етичним та світоглядним, що були за ці роки суттєво спотворені та мають відбиття у скалічених душах та мізках десятків мільйонів людей.
На жаль, сьогодні соціальна стратегія та парадигма фактично не змінилися. А це означає найбільшу небезпеку для української помаранчевої революції, нової безперечно демократичної влади та для суспільства в цілому. Адже владу складають конкретні живі люди зі своїми слабкостями. Не варто забувати, що будь-яка влада, хоч би під якими прогресивними та демократичними гаслами вона розпочиналась, під тиском обставин та за умов безконтрольності невідворотно перетворюється на авторитарну та тоталітарну. І тому саме сьогодні, а не через кілька років, коли вже буде пізно, треба говорити про те, що найнагальнішим та найважливішим завданням України є зміна соціальної стратегії, соціальної парадигми. Необхідно здійснити перехід від особистої та суспільної стратегії очікувань-перечікувань до стратегії активного й динамічного розширення загального простору свободи. Починаючи од простору власної думки окремого громадянина та його сім’ї — до простору загальнодержавного та загальносуспільного.
Безперечно, це мусить відбитися в першу чергу в поведінці та діях кожної людини, але на сьогодні цього замало. Якби громадяни, які розуміли, що відбувається з Україною на зламі 90-х, встигли створити дієві масові громадські або політичні об’єднання, зуміли донести до суспільства й запровадити в життя вірні стратегії розвитку України, то на сьогодні ми були б приблизно на тому рівні, що й Польща. Але маємо рівень і в економічній, і в інших площинах незрівнянно нижчий. Практично вже всі наші західні сусіди інтегровані до єдиної Європи. Україна, попри нібито щирі бажання владних структур, залишилася на тій же межі, що й Білорусь та Росія, хоча ще декілька років тому подавала надії як більш демократична та перспективна країна. Проте в таких процесах — як у спорті: або ти перестрибнув планку, або ні. Те, що ти стрибав і майже дострибнув, не зараховується.
У 1990 році Україна мала економічні та інші потуги, рівні польським, а за деякими економічними показниками значно перевершувала Польщу. Були сподівання, що Україна через 10 чи 15 років матиме стосовно Польщі приблизно ті ж позиції. Потенціал енергії, який вивільнився під час перебудови, давав для цього підстави, але виявилось, що чинники, які тягнули Україну в минуле, були потужнішими. На сьогодні Польща, хоча й значно відстає від передових країн Заходу, в економіці суттєво просунулась вперед, а Україна втричі зменшила свій економічний потенціал. У політичній галузі Польща є членом Європейського Союзу, Україна — ні. І таким царинам немає ліку.
СТАРИЙ КОРІНЬ ПРОБЛЕМ
Багаторічний страждальний шлях нашого народу та країни наводять на думку, що щось негаразд у процесі просування з радянського минулого в демократичне майбутнє. Чотирнадцять років мандрів України цим шляхом швидше нагадують блукання по замкненому колу, аніж рух уперед. Безперечно, великі проблеми залишились у нас від радянських часів. Це економічні проблеми, такі, як диспропорції в галузевому розвитку економіки, відсутність інтеграції в систему міжнародного розподілу праці та міжнародної торгівлі, нерозвиненість ринку фінансів. Це й політичні проблеми: недорозвиненість «третього сектору», залишкова паракомуністичність політичної орієнтації населення. Додають проблем недостатність сучасних механізмів соціального захисту й вітчизняна правова база, яка сумбурністю нагадує вінегрет, заплутаністю — лабіринт, мінливістю — картинку кіно, а її процесуальна дотриманість відповідна флюгеру вітряної погоди.
Сучасну Україну іноді порівнюють з Європою повоєнного зразка. Та це не пояснює рух по колу впродовж чотирнадцяти років незалежності. Змінювалися закони, проголошувалися міфічні «радикальні курси» розвитку, проте країна знову та знову поверталася у злиденні будні. Виникає закономірний висновок, що усі негаразди є відбиттям якихось глибинних, але не обов’язково глибоко прихованих реалій. Як і в житті, головне часто лежить на видному місці.
Це головне мусить полягати у тій відмінності від нас, яку мають утікачі з соціалістичного табору, які вже вступили до ЄС. Перше, що кидається у вічі, — їхня національна однорідність та згуртованість. Дійсно, це важлива умова структуризації суспільства та державних інституцій. Проте, з огляду на досвід, наприклад, національно однорідного В’єтнаму, це недостатня передумова для поступу. З другого боку, приклад Сполучених Штатів Америки, де національна однорідність не вища у відсотковому відношенні, ніж в Україні, а расові проблеми набагато ускладнюють міжнаціональні стосунки, вказує на можливість подолання цих гальмівних чинників і нашою країною. Достатньо, як і в Сполучених Штатах, досягти поваги всіх національностей до державної мови, культурних традицій з одного боку, та толерантності правової й побутової щодо самобутності етнічних меншин з боку переважаючого етносу.
Головне справді лежить на найвиднішому місці. З руйнуванням комуністичної системи повага до особистості не з’явилася автоматично. Замало просто проголосити дотримання прав людини, прийнявши одну з найдемократичніших у світі Конституцію. Необхідно, щоб права людини в повному обсязі були запроваджені в законодавчому полі на всіх рівнях — від Конституції до стосунків громадянина та чиновника. Саме тут ми разюче відрізняємось від сусідів з близького Заходу — чехів, поляків, угорців.
Отримавши свободу думки, слова та віросповідання, ми не зуміли отримати свободу діяльності — найважливішу свободу, оскільки громадянина, вільного у своїх діях, важко обмежити у свободі мислити та висловлюватись, але громадянин, наділений свободою говорити будь-що, може перебувати в місці повного обмеження дій — в’язниці. Вільний у своїх діях громадянин здатен забезпечити власну економічну свободу, а відтак — і свободу вибору: вибору місця та способу проживання, занять, дозвілля, допомоги та сприяння громадянам та організаціям, врешті-решт — реалізації свободи вибору політичного, який без свободи діяльності є фікцією. Усі свободи без свободи дій — як птах з обрізаними крилами: крила нібито є, а летіти — ніяк.
Пройшовши через довгі роки поневірянь, краху обманутих надій та сподівань, через загальнонаціональне піднесення помаранчевої революції, ми маємо визнати, що українське суспільство не було готове до здобуття свободи дій своїх громадян в 1991 році. Одна з причин — сп’яніння від самого факту отримання якихось свобод. Та найголовніша причина — відсутність у громадян відповідних навичок, технологій поведінки та стереотипів сприйняття. Спрацювала й відсутність в Україні відповідних структур та інституцій. Ці причини виникли історично, внаслідок сімдесятирічного відлучення громадян від самостійної діяльності каральними методами аж до вищої міри покарання включно. Нашим сусідам на Заході пощастило більше. Руйнування їх зачепило менше й у сфері стуктурно-іституціональній, і у сфері психології особистості. Тому реабілітація свободи особистості пройшла там у повному обсязі, що й привело до швидкого відновлення економіки, права, науки, культури, соціальної сфери.
В Україні ж проголошені в Конституції права особи залишалися на папері. А в повсякденній практиці домінував принцип, який можна визначити як принцип «чиновницької правосвідомості». За цим принципом чиновник приймає рішення, вигідне особисто йому й усьому класу чиновництва. Чиновництво почувається — як раніше комуністи — господарем країни. Для цього в нового класу є вагоме підгрунтя — хіба не хазяїном є меншість, яка споживає близько половини державного бюджету країни? Питання, для кого та яку Україну ми будували, за колишнього президента було вирішено на користь нового правлячого класу — чиновництва.
«Чиновнизація» України перекинулась і на правове поле. Якщо Основний Закон країни проголошував права та свободи громадян, то законодавчі й підзаконні акти нижчих рівнів установлювали права чиновників стосовно громадян, залишаючи самим громадянам тільки обов’язки перед чиновником. Процес перевертання законодавства з ніг на голову був тим потужніший, чим нижчий рівень відповідних законодавчих актів, правил, інструкцій тощо. Чим ближче до конкретного громадянина, чим більш насущні правові акти — тим безправніший громадянин. Таким чином, у «допомаранчевій» Україні склалася ситуація, коли суспільство жило в неконституційному правовому полі, утвореному численними роз’ясненнями, розширеннями механізмів реалізації та іншими тлумаченнями Конституції, які її спотворювали.
Стан справ, безперечно, може змінити на краще прийняття новою українською владою низки нових законів. Проте в ситуації чиновницького свавілля, що склалася у нас еволюційним шляхом і тому є стійкою до змін, цього буде замало. Необхідно викорчувати той корінь, з якого розвинулось беззаконня, інакше воно відроджуватиметься знов і знов. Потрібно на найвищому законодавчому рівні запровадити як основні принципи свободи та прав людини, так і прості й прозорі механізми їхнього гарантування та здійснення.
Необхідно встановити примат основних прав та свобод особи над усім іншим. Це має забезпечуватись принципами прямої й безпосередньої дії відповідного законодавства. Жоден інший закон, підзаконний акт, а також розпорядження та дії будь-яких осіб не можуть ущемляти права громадянина. Якщо закони, підзаконні акти тощо, а також дії будь-яких посадовців ущемляють права особи, то вони є незаконними. Громадяни, права яких було порушено, мають беззастережно отримати відшкодування, відповідне сукупним матеріальним та моральним збиткам. Закон, спроможний запровадити наведені положення, існує лише один — Конституція, до неї необхідно внести відповідні поправки. Інакше знову — тривале ходіння по колу фактичного беззаконня.
СУЧАСНЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Громадянське суспільство у країнах розвинутої демократії перебуває у стані постійних змін. З’являються все нові гілки громадських організацій, ростуть, видозмінюються та ширяться інституції, механізми та традиції суспільства. При цьому громадянське суспільство країн розвинутих демократій набуває більш досконалої форми, стає більш пристосованим до потреб як усього суспільства, так і кожного громадянина.
При цьому кожні два роки суспільства західних демократій подвоюють обсяг накопичених знань, які нині там становлять головну суспільну цінність і основу економіки, — на відміну від України, орієнтованої своїми олігархами переважно на брухт, прокат, труби та арматуру. Ще десятиліття тому можливі лише в фантастиці електронні (що базуються на можливостях інтернету) громадські організації, електронні міністерства й цілі уряди в країнах розвинутих демократій стають реальністю прямо на очах. Зв’язок між державним механізмом та суспільством стає не тільки все більш адекватним за рахунок інфраструктури третього сектору, а й зручним та миттєвим. Уряд та держава все більше стають лише одним із видів суспільного сервісу.
Держава, українська серед інших, є центральним інститутом політичної системи. У її діяльності концентрується основний зміст політики, а її взаємини з індивідуумом, по суті, складають основу політичної історії людства. Розуміння суті взаємин індивідуума та держави в минулому, з одного боку, дає можливість пояснити зміст глобальних змін, що відбуваються на початку ХХI століття, з другого боку — прогнозувати, хоча б приблизно, загальний напрямок розвитку громадянського суспільства.
Нове розуміння держави стало наслідком не загальносвітового еволюційного процесу, а з’явилося винятково завдяки західній цивілізації. До глобальної експансії європейської культури держави традиційного, а точніше незахідного, типу панували майже повсюдно. Лише з установленням фактичної гегемонії західної цивілізації стало можливим говорити про формування нового, пануючого підходу до розуміння громадянського суспільства, де індивід підкоряється тільки формальній системі інститутів, а не групі людей, частиною якої він є та від якої цілковито залежить.
Свого часу принципи індивідуальної свободи, рівноправності та невтручання держави в соціально-економічні відносини надали індивідууму права та свободи без їхнього реального забезпечення. У підсумку «дикий капіталізм» викликав такі негативні явища, як монополізм, кризовість економіки та жорстку систему експлуатації, що призвело до економічного розшарування суспільства. Фактична воля індивіда стала опосередковуватись його класовою приналежністю. Період мінімальної залежності індивіда від держави призвів до такого класового протистояння, що в ряді країн затвердилися режими, які прагнули покінчити із внутрішніми суспільними протиріччями шляхом повного поглинання суспільства державою. Однак спроба повного підпорядкування інтересів індивіда державним інтересам не вдалася. Егоїстичне начало людської природи призвело до нового розшарування суспільства (чиновники — народ) і повного безправ’я індивіда перед всесильною державою. Крім того, слабкість економічної бази тоталітарних режимів обумовила їхній програш більш розвинутим у цьому відношенні країнам з ринковою економікою.
Слабкість моделі правової держави та реальна загроза встановлення тоталітарних диктатур підштовхнула Захід до перегляду державної політики. Із середини 30-х років держава починає все активніше втручатися практично в усі сфери громадського життя — природно, не в тоталітарних масштабах. Підсумком цього стала поява на початку 60-х років діючої моделі соціальної держави, де «третій сектор» (громадські організації, недержавні неприбуткові організації (НДО), політичні партії, релігійні організації, профспілки) досяг вирішального значення. Його функціями стали: перерозподіл національного доходу на користь найменш забезпечених суспільних прошарків, політика зайнятості та охорони прав працівників, соціальне страхування, підтримка родини та материнства, забезпечення широкого доступу населення до освіти, охорони здоров’я та культури. У громадянських суспільствах Заходу в цей період не тільки ліквідуються загальнонаціональні класові протиріччя, а й розмивається сама класова структура суспільства. Фактично сучасна держава на Заході є безкласовою завдяки своїй енергійній соціально-економічній внутрішній політиці.
У західному суспільстві третій сектор (перші два сектори — державний та економічний) виник як додатковий інструмент державного регулювання суспільних відносин. Держава відчула свою нездатність вирішувати суспільні проблеми, вдаючись до колишніх механізмів впливу, як на національному, так і на регіональному рівнях. Зіштовхнувшись з реальною загрозою безпеці країни, вона ніби сказала своїм громадянам: «Хочете вирішувати свої проблеми — вирішуйте їх самі, ми ж постараємось не вельми вам заважати».
Третій сектор став ефективним механізмом перерозподілу матеріальних ресурсів і направлення їх на вирішення найбільш злободенних соціальних проблем. Його появу можна визначити як соціальну революцію. Ідея громадських об’єднань органічно поєднала традиційну опору на індивідуалізм та прагнення до успіху з прихильністю до християнських цінностей, зокрема — допомоги ближньому. Важливо те, що ініціатором створення впливового третього сектору виступила сама держава, яка була в цьому зацікавлена. Вона ж і забезпечила необхідні умови для повноцінного розвитку громадських об’єднань.
Українська пострадянська держава втратила багато атрибутів тоталітарної, але, по суті, багато в чому залишилася радянською. Контроль над суспільством утратив партійну ознаку й деідеологізувався. Однак серйозних змін у володінні власністю не відбулося, боротьба за ресурси мала клановий характер. Основна мета «ринкових реформ» — провести найбільш безкровний перерозподіл ресурсів та власності з урахуванням нових груп впливу. Займаючись переділом власності як нагальною справою, влада цікавилася іншими проблемами лише в тій мірі, в якій ці проблеми сприяли чи загрожували її (влади) процвітанню. Суспільство та влада в Україні існували паралельно, а незалежність останньої від суспільної думки була майже абсолютною. Навіть з урахуванням досягнень кількісного зростання останніх років та якісних досягнень помаранчевої революції говорити про створення повноцінного третього сектору в Україні досить проблематично. Адже досі з боку держави не спостерігалося ані найменших ознак визнання механізмів урахування інтересів суспільства на всіх рівнях. Повноцінний третій сектор у суспільстві — неодмінний атрибут дійсно демократичної держави, чіткий показник свободи її громадян. І саме цей показник слугуватиме критерієм не лише розвитку свободи суспільства, а й справжньої демократичності нової української влади.
Зростання від 300 громадських організацій в 1991 році до 12 тисяч в 1996-му та до понад 50 тисяч на сьогодні доводить велику зацікавленість громадян у першу чергу в облаштуванні найближчого життєвого простору та в місцевих справах, що відкриває широкі перспективи для співпраці третього сектору та органів місцевого самоврядування. Громадські організації, беручи безпосередню участь у політичних процесах, отримують можливість впливати на прийняття політичних рішень. Можливо, цей вплив ще не є визначальним, але він постійно зростає.
Громадські організації мають найбільшу питому вагу у третьому секторі, якнайкраще репрезентуючи саму його ідею — добровільного об’єднання громадян. Найціннішим здобутком громадських організацій є те, що вони перемелюють на жорнах демократичних цінностей залишки посттоталітарного минулого українського суспільства, наближаючи цим майбутнє нової України.
Світовий досвід підтверджує, що найдинамічнішою та надзвичайно ефективною формою самоорганізації демократичних суспільств є діяльність недержавних неприбуткових організацій, спрямована на вирішення важливих суспільних проблем. Програми НДО розвитку громадянського суспільства переважно спрямовані на досягнення стратегічних цілей, а не потреб одного дня. Вони націлені на побудову структур громадянського суспільства, які в майбутньому дадуть можливість Україні впоратись зі своїми проблемами власними силами. НДО на кшталт «мізкових центрів», аналітичних центрів і організацій з моніторингу суспільних проблем не лише краще за державні організації відслідковують ситуацію та продукують необхідні рішення. Вони роблять це набагато професійніше та швидше, слугують своєрідним владно-управлінським «гіпсом».
Проте в діяльності НДО на українських теренах вистачає проблем. Найгостріша проблема НДО — відсутність надійної фінансової бази, яку становлять донорські організації. Для досягнення швидших і масштабнiших результатів необхідні більші донорські ресурси, глибші знання стосовно специфіки українських місцевих проблем, охоплення ширших кіл виконавчих структур. Для цього потрібно мати своїх власних, українських, потужних донорів. Нині іноземні донори забезпечують 95% фінансування українських НДО. Стосовно розширення кола вітчизняних організацій-донорів є суттєві проблеми. Головна — недосконале законодавство, яке гарантує мінімум податкових пільг жертводавцям. Сама держава забезпечує фінансовою підтримкою лише окремі НДО, а НДО не можуть надавати послуги та заробляти гроші.
Без зрушень у справі розвитку громадянського суспільства кількість вітчизняних організацій-донорів значно не зросте. З другого боку, без зростання кількості вітчизняних організацій-донорів неможливе швидке просування у справі розвитку громадянського суспільства. Замкнене коло, штучно створене колишньою владою. Якщо нова українська влада його не розірве — швидких зрушень у розбудові громадянського суспільства та збільшенні території загальної свободи очікувати не варто.
ЕВОЛЮЦІЯ ДЕМОКРАТІЇ
Інформаційні технології спричинили не менш фундаментальні наслідки, ніж вступ людства на рубежі ХIХ і ХХ сторіч у світ субатомного виміру буття з квантовою механікою й теорією відносності. Світ відтепер стає усе більше інформаційно пов’язаним — єдиним цілим. Інформація по своїй суті дорівнює владі. Цей факт підтверджений навіть формальною теорією керування, не говорячи вже про дослідження пана Макіавеллі.
Уперше за всю історію людства технічний прогрес зачепив не лише пересічного громадянина, а й носіїв та реалізаторів влади — можновладців. Публічність інформації, з огляду на тотожність інформації та влади, означають публічність самої влади. Оскільки рівень охоплення потоків інформації відповідає рівню владності, в чому ЗМІ є лідером, якщо не монополістом, ЗМІ перетворилися з четвертої влади «так би мовити» — на справжню четверту владу. Платформою реалізації найсучасніших ЗМІ стали мережеві засоби комунікації, зокрема інтернет. Значення інформаційних технологій полягає не лише в їхніх всеосяжних можливостях. Головне — у загальній інтерактивності, не тільки в розумінні інформаційно-обмінному, але й у розумінні операційному — можливості здійснювати соціальні операції (серед них і владні) миттєво, прозоро й об’єктивно. Що означає кінець чиновницькому свавіллю, перехід влади з суб’єктивно- визначених в об’єктивно- закономірні простори.
Інформаційні технології та ЗМІ є технічними інструментами здійснення інформаційної демократії. Соціальні механізми третього сектору реалізують цю закладену потенцію в життя, їхня наявність є достатньою умовою реалізації інформаційних демократій. Якщо сформулювати коротко, то ЗМІ та інформаційні мережеві технології плюс третій сектор дорівнює — демократія інформаційної епохи.
Що ж реально українське суспільство має на сьогодні? Недорозвинені сучасні ЗМІ та інтернет, такий самий третій сектор, який існує без державної підтримки.
Україні потрібні нові, могутніші суспільні інструменти та механізми. У першу чергу це стосується механізмів і інструментів третього сектору. Лише з моменту їхнього впровадження українське суспільство зможе вступити в епоху розвитку, економічного підйому та процвітання.
МАЄМО ВИЗНАЧИТИСЬ
На сьогодні найголовнішим завданням громадян, які розуміють, що відбувається з Україною, які мають власне бачення, власне розуміння та знання в галузі подальшого динамічного розвитку України, є об’єднання спільних зусиль у розвитку третього сектору. Громадяни, які усвідомили себе громадянами та яким зрозуміла цінність наших спільних демократичних надбань, мають об’єднуватись у ті інституції громадянського суспільства, які невідворотно приведуть до закріплення й подальшого розвитку досягнень помаранчевої революції. Демократична помаранчева революція має трансформуватись в перманентну революцію розвитку України в європейському цивілізаційному напрямку, або ж у еволюційний поступ, але в тому ж напрямку.
Тільки якщо нова влада спиратиметься на потужнi структури громадянського суспільства, які проводять подальший демократичний і цивілізаційний розвиток, вона буде здатна (та певною мірою змушена) рухати Україну в тому напрямку, який було задекларовано в революційні дні. Нова українська влада мусить приділити першочергову увагу саме розбудові третього сектору, законодавчому та функціональному забезпеченню його підтримки. Тільки це може зумовити не декларативний, а дійсний характер розширення території свободи громадянина й усього суспільства. Інакше для цього не буде ані об’єктивних, ані суб’єктивних причин, і ми майже невідворотно скотимось до того чи іншого, можливо, дещо демократичнішого варіанта олігополії в Україні. Вдруге потрапимо в системну пастку «дикого капіталізму», ціна виходу з якої — нова та вже не обов’язково мирна революція. Адже олігархи та чиновники нікуди не поділися, їхній світогляд, бажання й технології дії абсолютно не змінилися. Якщо суспільство й надалі пасивно перечікуватиме, вони активізуються й нав’яжуть суспільству знову своє панування — як це вже одного разу сталося в 1991 році. І знову можна буде сказати, що ми «маємо те, що маємо» та придумувати безліч так званих «об’єктивних» причин для виправдання невдач. Чи хочемо цього ми, нині мусить визначитися й відверто сказати кожен — принаймні сам собі...
