«Тузлинська криза». До чого вона вже призвела і як у подальшому відіб’ється на відносинах України та Росії. Оцінки й прогнози з цього приводу — в інтерв’ю з політологом Андрієм ЄРМОЛАЄВИМ і екс-міністром закордоннихсправ Анатолієм ЗЛЕНКОМ.
— Як нинішня ситуація навколо будівництва Росією дамби в Керченській протоці позначиться на російсько-українських відносинах?
— Передусім хочу сказати, що дамба кордон уже перетнула — не фізично, а в розумi, свідомості та психології людей. Ця ситуація стала результатом позиції і подвійної політики української політичної еліти протягом останнього десятиріччя. Адже не є таємницею, що наші провідні політики, бізнесмени, декларуючи всередині країни одне, на переговорах із Росією, переважно кулуарних, заграють зовсім інакше. І цю подвійність уже давно відчули росіяни. Росіяни не є «імперськомислячими» від народження. Їхнє зарозуміле і зневажливе ставлення до України породжене у тому числі й поведінкою українських політиків. І той факт, що перші особи Росії дозволяють собі говорити, що вони можуть покарати Україну коли що, або що останній скандал щодо Тузли на кшталт сварки в пісочниці — це і є результат десятирічного культивування ставлення до України, як до країни, з якою завжди можна домовитися кулуарно і яка завжди буде готова поступитися, оскільки вона лицемірна у «великій політиці». Це базова характеристика нашої політичної еліти — і в депутатському корпусі, і в виконавчій владі.
Тузла — це кульмінація, ляпас, який став логічним наслідком характеру наших двосторонніх відносин. До цього дипломатичним ляпасом можна назвати ЄЕП. Мовляв, «якщо не змогли зрозуміти, у чому суть ЄЕП, ось вам Тузла. А коли що — ми взагалі газ перекрити можемо».
Висновки банальні: поки в рамках політичної системи (на рівні депутатського корпусу, виконавчої влади) не буде сформоване розуміння того, що без концептуального бачення євразійської політики Україна нездатна рухатися у відносинах із Росією (бо немає грунту, а є тільки меркантилізм, розрахунки, особисті вигоди, бажання вижити), жодного просування в російсько-українських відносинах не буде. І друге — мені здається, що ситуація з Тузлою виявила ще один момент — необхідна найсерйозніша ротація політичної еліти. Суспільство внаслідок цієї кризи поступово все-таки зможе сформулювати запит на оновлення політичної еліти. Усвідомлення відбудеться, бо ці три тижні були тихим, поки що ще не артикульованим, станом національної ганьби. Коли кожен громадянин, не маючи ні чіткої інформації, не знаючи позиції тих, кому він делегував право управляти країною, бачить по телевізору ролики, де люди в маскхалатах щось копають, він дивується та відчуває приниженість, рано чи пізно виборець це своє відчуття виплесне — чи то на вулицю, чи то у виборчу урну. Слава Богу, що поки ще це відчуття ганьби не вилилося у відкрите соціальне хвилювання. Але це специфіка наша, громадян України — ми спокійні, готові на компроміси і не хочемо конфліктувати.
— Уже зараз ситуація навколо острова Тузла примусила багатьох політиків вдатися до гострих оцінок і характеристик, у тому числі й українсько-російських відносин. І багато хто з них наводив схожі з вашими аргументи та причини виниклого конфлікту. Можливо, це все-таки стане поштовхом до переусвідомлення характеру відносин між Україною та Росією?
— Я думаю, що однозначно має постати питання про перегляд підписаної угоди про ЄЕП. Я не виключаю, що вже найближчим часом буде сформульовано підхід, про який раніше неодноразово йшлося: якщо і розвивати цю ініціативу (ЄЕП. — Ред. ), то говорити не про «четвірку» і митний союз, а про підтримку Україною певних процесів у СНД та формули «3+1» або «4+1», де б Україна працювала тільки в тих форматах, які їй економічно вигідні і соціокультурно виправдані (зона вільної торгівлі, гуманітарна співпраця, міграція тощо).
Інше питання, яке має стати на порядку денному, — це доопрацювання рамкового договору 1997 року про дружбу та співробітництво. Адже, за великим рахунком, ситуація з Тузлою підірвала основи не ЄЕП, а самого базового договору. Договір, звісно, не вирішує проблеми з кордоном, але він визначає необхідність їхнього «улагодження». Росія своєю поведінкою порушила норми цього закону — вона справді діяла на своїй території, але вона проігнорувала необхідність проконсультуватися, необхідність розгляду прикордонних робіт як робіт, які зачіпають інтереси сусідньої держави. По суті, вона проігнорувала норми міжнародного права і норми міжнародної дипломатії.
Тому, я думаю, що ймовірність виникнення питання про перегляд, а тепер уже, можливо, і про перепідписання угоди про ЄЕП, де Україна займе особливу позицію, а може, навіть запропонує особливий пакет документів, який анулює попередню угоду, дуже висока. Також висока ймовірність і необхідність повернення до Договору 1997 року, який тепер слід допрацювати до рівня комплексного документа в діапазоні від кордонів до параметрів економічного співробітництва. І третє, найважливіше, — необхідно виробити як таку політику України стосовно Росії та євразійського регіону загалом, щоб за статусом і якістю вона була схожа на нашу європейську стратегію. Без такої лінії Україна далі не зможе рухатися, вона постійно виявлятиметься жертвою чужих стратегій.
— А чому, на вашу думку, президенти обох країн, бачачи, що пристрасті розгоряються, не втрутилися в ситуацію раніше?
— Я не буду оригінальний у цьому випадку, якщо скажу, що питання Тузли — це не суто регіональне питання, як це намагається подати російська сторона. Очевидно, його зачіпали на вищому рівні, і логічно передбачити, що це йшло в контексті підготовки до проведення зустрічі в Ялті щодо ЄЕП. Навіть хронологія подій вказує на наявність цього зв’язку. Природно, відмах на будівництво могли дати тільки за певних узгоджень, певних взаємних гарантій і правил поведінки. Як прагматики, політики могли говорити про те, що за фактичної та юридичної неврегульованості кордонів така поведінка Росії, навіть якщо вона спричинить негативну реакцію в Україні, не призведе до якоїсь жорсткої ескалації. Що у будь-якому разi натомість Україна зможе розраховувати на якісь інші для себе вигоди, наприклад, у цьому регіоні. Але договірні сторони недорозрахували можливу соціальну реакцію, і те, що піар-ефект буде тільки на користь Росії. Можливо, тоді здавалося, що ця ситуація може бути вигідна й Україні, українським політикам. А за фактом виявилося, що, крім внутрішнього напруження і різкого загострення українсько-російських відносин, Україна нічого не має. Для мене індикатором правильності цієї гіпотези став виступ Георгія Крючкова на слуханнях у парламенті. Якщо вже комуністи так радикально налаштовані, отже, справді щось не спрацювало.
У мене є ще одна гіпотеза: я не виключаю, що Леоніда Кучму в цій ситуації ще й «підставили». (З якою метою — це вже предмет політологічних міркувань.) Причому і росіяни, і якісь внутрішні сили в Україні. Можливо, він щось недооцінив, а обидві сторони переконали його, що така ситуація піде йому на користь. А за фактом він зіткнувся з дуже складною для себе ситуацією, з якої Президенту непросто виходити.
— Є інформація, що президент Росії звернувся до влади Краснодарського краю з проханням припинити будівництво. Проте вчора вранці воно тривало. Що це означає?
— Я не будівельник, але переконаний, що те, що там нині ліплять, — це суто «для телевізора». Я вже багато чув різноманітних експертних оцінок, і можу стверджувати, що те, що будують, не має жодної цінності як споруда та не має самостійної перспективи. Це тимчасова споруда, розрахована на політичний і місцевий регіональний ефект. Перший нині відбувається у нашій свідомості, а другий полягає в тому, що повинен відбутися такий собі символічний акт з’єднання із землею, яка раніше була російським півостровом.
А те, що будівництво попри «прохання Путіна» тривало, — це той класичний випадок, коли ми стикаємося з дипломатією і реальним проектом. Щоб цар мав можливість сказати: «Ну, я сказав своїм боярам...» У Путіна недарма серед українців такий високий рейтинг. Він цинік, прагматик і державник. Йому сьогодні слід вирішити питання щодо Азовського моря, тим більше у перспективі — питання про радикальне посилення позиції Чорноморського флоту, повернення Росії до Середземного моря. Я не виключаю, що «коса» — це тільки підготовка модернізації військово-морських баз на Чорному морі. Формально російські військові не перетнули кордон з Україною, юридично — хто винен у тому, що досі не було проведено демаркацію? Все інше — це проблеми нашої української неспроможності, боягузтва, подвійності.
