ПРИВIД КОМУНIЗМУ: ЖИВИЙ НА ЧВЕРТЬ
На думку провідних українських політологів, дострокові парламентські вибори у цьому році залишаються однією з можливих альтернатив політичного розвитку України. Тому увагу багатьох спостерігачів приковано до становища на лівому фланзі, де зовсім нещодавно з’явилися нові організації: Всеукраїнське об’єднання лівих сил «Справедливість» та УКСМ. З їх появою припущення про можливість створення найближчим часом нової комуністичної партії стали набагато предметнішими і, у деякому розумінні, актуальнішими, ніж раніше. Хоч, попри всі потрясіння останніх місяців, зокрема, втрату комуністами всіх керівних постів у Верховній Раді та її комітетах, саме КПУ як і колись залишається найчисленнішою й найвпливовішою силою у лівому спектрі українського політикуму. Навіть більше, якби вибори до Верховної Ради відбулися сьогодні, то перше місце за кількістю голосів зайняла б Комуністична партія; за даними квітневого соціологічного опитування, проведеного Київським центром політичних досліджень та конфліктології, сьогодні близько 22,5 % населення України готові проголосувати за комуністів.
Звичайно, ці результати подають надію передусім самим членам КПУ, які зараз зайняті підготовкою до п’ятого з’їзду своєї партії, наміченого на наступний місяць. Цифра 22,5 % свідчить, що вплив Компартії залишається вельми значним; для порівняння — на останніх парламентських виборах 1998 року КПУ отримала 24 %. Тут уже мимоволі можна задуматися про незвідані шляхи різного роду привидів не першої свіжості у незалежній посткомуністичній Україні. А разом з тим і про причини підтримки комуністів населенням, що стабільно демонструє стійку схильність до стереотипів «доброго минулого», підтримки «скривджених», домінуванням «протесту» як форми антисоціальності. Хоч ставити знак рівності між тим привидом, про якого говорили основоположники марксизму і тим привидом, який бродить нашою країною, мабуть, не можна. За словами Максима Розумного, «привид», який і далі «бродить» Україною, — це те дійсно віджиле минуле, яке ніяк не відійде й продовжує бентежити, лякати і дезорієнтувати живих». Правильніше буде сказати, що немає актуального привиду комунізму — є люди, які бажають вчасно отримувати зарплату, що дозволяє забезпечувати необхідний прожитковий мінімум, і є «товариші», які вміло цим користуються. Цим можна вичерпати міркування про силу «вічно живого всесильного, тому що — правильного вчення». Однак комуністи намагаються попри все по можливості реанімувати цей привид і дати йому видимість життя. Для цього в хід іде, за словами російського політичного оглядача Михайла Глобачова, «найбільш смачне конспірологічне міфотворство».
Міфологеми, їх створення, розкрутка й використання замість ідеологій, ідей та стратегій в українському політикумі займають величезне місце. Образно кажучи, в епоху тотальної кризи ідеологій кожна більш-менш велика партія прагне створити міф про себе, про свою діяльність, про свої цілі й просувати результати своєї міфотворчості на ринок політичних розробок. Коли це нове, цікаве, незвичайне й подається (продається) професіонально, успіх багато в чому неминучий. Так було на минулих парламентських виборах з «рекламним проектом» партії «зелених». Однак на комуністів це правило не поширюється, оскільки слова й справи «партії пролетаріату-переможця» відомі не одне десятиріччя. І перманентний успіх КПУ на справжніх і прогнозованих парламентських виборах, мабуть, можна визначити передусім як «продукт неспротиву сторін» — партії та її електорату.
Як це, на перший погляд, не парадоксально, українським комуністам гарантована підтримка значної частини населення, попри всі їхні зусилля («попри», тому що компартія своїми діями наносить значних збитків передусім собі самій, своєму іміджеві та авторитету). Велика частина комуністів це чудово розуміє й впевнено дивиться в майбутнє. З іншого боку, саме тому у Компартії немає ніякого істотного стимулу для того, щоб на справі, а не на словах модернізувати організацію, розробляти нову стратегію й тактику дій: вона постійно демонструє свою ідеологічну відсталість, використовуючи старі ідеологічні стереотипи та лексикон. І з таким архаїчним багажем користується стійкою підтримкою майже чверті населення країни!
«НАЙПРОСТIШЕ» — ЗНАЧИТЬ «ВIРНЕ»
Зрозуміло, що на це існують й об’єктивні причини. Як правильно зауважив відомий російський теоретик антикомунізму Олександр Зіновьєв, якщо комуністичне суспільство вже реально сформувалося як суцільний організм, то воно залишається внутрішньо комуністичним при всіх ознаках західного плюралізму. Тут набагато цікавіше інше — як компартія використовує пережитки тоталітарного комуністичного мислення й перешкоджає звільненню суспільства від реліктів тоталітарного способу мислення.
Очевидно, що переважна більшість тих, хто підтримує комуністів — це ті люди, які не подолали власної кризи ідентичності, не усвідомили себе повною мірою громадянами української держави. Тому експлуатація тези про вірність ідеалам того суспільства, при якому була вихована основна частина населення України, є одним з найсильніших знарядь впливу комуністичної пропаганди на електорат. Причому комуністи використовують для цих цілей найпростіші бінарні конструкції. Наприклад, секретар Київського обкому Компартії Юрій Саломатін прямо зазначає: «Розмови про політичний плюралізм — це звичайна жуйка, свого роду активно рекламований довгограючий ідеологічний стіморол. Народові для виходу зі стану психологічного отупіння потрібен не політичний плюралізм думок та поглядів, а проста ідеологічна бінарна система: «свій — чужий», «наші» — «фашисти», Партія Праці — Партія Капіталу, тобто, Комуністична партія — Капіталістична партія». Київський політолог Максим Розумний зазначає, що «актуалізація проблеми «вірності — зради» — загалом характерна риса архаїзованої, регресуючої суспільної самосвідомості. Адже у своєму поступальному — навпаки русі ця свідомість апелює до дедалі глибших і, отже, дедалі однозначніших «бінарних опозицій». Оскільки значна частина суспільства після ліквідації загальнообов’язкових стандартів моралі, поведінки, світосприйняття знаходиться в стані проблемно- векторного дискомфорту, то на нього дуже добре діють як головні регулятивні принципи архаїчні, найпримітивніші шари колективної свідомості. Очевидно, що такий стан передбачає або прогресивний розвиток шляхом вироблення нового світогляду в умовах плюралістичного складного сприйняття явищ і процесів, або подальший регресивний шлях примітивізації. Об’єктивно кажучи, комуністи, виступаючи проти реального плюралізму й намагаючись закріпити примітивні постулати у суспільній свідомості, зберегти переважання інерції самосвідомості над раціональними конструкціями, тим самим перешкоджають виходу зі своєрідного світоглядного тупика тієї частини населення, яка продовжує перебувати у кризі національної ідентичності.
МОНОПОЛIЯ НА СПРАВЕДЛИВIСТЬ
При цьому як само собою зрозуміле комуністи постійно підкреслюють, що вони діють в «інтересах захисту прав трудового народу». Хоч вони намагаються монопольно експлуатувати ідею соціальної справедливості так само відверто, як і тотем «радянської людини». Водночас, незрозуміло: на якій підставі комуністи фактично привласнили собі цю ідею і вважають саме себе виразниками інтересів всіх пригноблених? Адже сама комуністична ідеологія повністю заперечує можливість досягнення соціальної справедливості й соціального партнерства у суспільстві. Один з основоположних її принципів — справедливості для всіх членів суспільства не може й не повинно бути. Є соціальний антагонізм, перманентний процес соціального протистояння, в ході якого один клас підминає під себе інші (незгодних знищують) і встановлює свою диктатуру. Варто нагадати заради справедливості, що радянська партія нового типу, з якою сучасні українські комуністи пов’язані генетичним зв’язком, запровадила такий соціально-політичний устрій, при якому трудящі виявилися безправнішими й біднішими, ніж їхні колеги в «капіталістичних» країнах. Українські комуністи постійно підкреслюють свою вірність комуністичній ідеології радянського зразка. І за весь час свого існування вони так і не створили концепції соціальної співпраці замість дискредитованої теорії соціального антагонізму. Тому не зрозуміло, чому багато хто вважає, що Компартія дійсно готова й здатна ефективно відстоювати ідеї соціальної справедливості. Не кажучи вже про те, що своїми справами, а точніше, відсутністю таких, КПУ вже встигла підтвердити свою нездатність виражати й реально захищати інтереси широких верств українського суспільства. Зокрема й тих, хто підтримав цю партію на виборах, довіряв їй і, попри все, продовжує довіряти.
Насправді комуністи тільки заважають появі у лівому спектрі могутньої політичної сили соціал-демократичного спрямування, яка б захищала ідеї соціальної справедливості не на словах, а на ділі. Риторика та демагогічні обіцянки — це одне, а постійна реальна й важка робота із захисту інтересів тих же соціальних низів — це зовсім інше. За роки свого існування КПУ показала та довела, що їй набагато ближче перше. Тут існує ще й досить важливий моральний аспект. Нещасні пенсіонери, представники інших маргінальних прошарків, котрі мріють про відновлення СРСР як великої держави з усіма атрибутами гарантованої убогості, ще можуть вірити, що їхня мрія збудеться. Але керівництво КПУ напевно розуміє, що їхні розмови про можливість повернення «радянського раю» — це блеф. А запропонувати щось інше воно не може. І тому продовжує усіма доступними способами відверто експлуатувати у своїх цілях ностальгічні настрої etc.
Як це не сумно, але доводиться визнати, що за всі роки незалежності на лівому фланзі так і не з’явилася впливова політична сила, здатна висловити й відстоювати на ділі ідею соціальної справедливості. Зараз на лівому фланзі українського політикума створюються нові структури, які напевно спробують зруйнувати монополію КПУ на володіння ідеєю соціальної справедливості. Водночас у більшості європейських країн ідеї соціальної рівності й соціального партнерства відстоюють соціал- демократичні партії. Існування такої сили додає певної стабільності політичній системі й врівноважує її. Соціал-демократи там цілком вдало й ефективно відстоюють права трудящих, пенсії, лікування та інші соціальні гарантії. Комуністи можуть бути спокійними тільки доти, поки така сила не виникне в Україні. Як тільки це станеться, вони втрачають свій найсильніший козир і без нього вже не зможуть грати істотну роль у політичному житті. Тому вони жодним чином не зацікавлені у появі такої сили. Зате в цьому зацікавлене суспільство загалом і, передусім, самі пригноблені, які безпосередньо виграють тому, що підуть їхні уявні захисники, а на їхнє місце прийдуть захисники справжні.
ВТЕЧА ВIД ВЛАДИ
Поки ж комуністи, нападаючи на «антинародний режим» і перебуваючи в непримиренній опозиції, створюють для себе непогане паблісiті. Хоча воно їм потрібне зовсім не для того, щоб прийти до влади. Те, що комуністи не тільки не можуть, але й не хочуть реальної влади, вони зайвий раз дуже відверто продемонстрували під час останньої президентської кампанії. Претендент від КПУ на вищу посаду в країні не тільки не мав чіткої передвиборної програми та програми дій на період після виборів, але й не міг відповісти на переважну більшість прямих запитань, звернених до нього. «Як партія вирішить», «після виборів буде видно», «ми з товаришами ще маємо порадитися» тощо — типові зразки з лексикону керівника райкомівського рівня. Після першого туру комуністи з жахом думали про те, що вони можуть перемогти. І самі зробили все можливе для своєї поразки. Саме тоді було особливо чітко видно, що КПУ — це не партія, яка прагне взяти владу, а партія, яка тікає від влади. Влада передбачає наявність хоча б якоїсь позитивної програми дій і готовності нести відповідальність у випадку провалу цієї програми. Ні першого, ні другого у комуністів немає.
Зате у них є своя ніша біля влади, де вони тепло й зручно вмостилися. Від цього досить непогано обом сторонам — влада знає, що комуністи за жодних умов не стануть партією-переможницею: це опозиція, яка ніколи не прийде до влади. Окрім того, влада постійно може виставляти комуністів отаким жупелом в очах Заходу й вітчизняних правих. Прийом, можливо, й примітивний, але, проте, спрацьовує. І, нарешті, досвід показує, що з комуністами з дуже багатьох питань цілком можливо домовитись. Саме фракція КПУ у Верховній Раді «прославилася» своєю високою ліквідністю.
Мабуть, можна стверджувати, що системна еліта у переважній більшості комуністів не боїться. Українській еліті в цьому плані навіть легше, ніж російській — у нас комуністи відчайдушно не хочуть реальної влади, а там, хоча російські комуністи також не готові до того, щоб узяти її, деякі їхні представники все ж сходили у владу при Примакові. І виявилося, що нічого особливого всі ці товариші Маслюков, Лапшин, Кулік, а також і Тулеєв із Селезньовим запропонувати не можуть. Якщо вже російські комуністи не змогли хоча б частину своїх обіцянок і намірів втілити за реальних умов російської дійсності, то про їхніх аморфно-інфантильних українських колег і говорити нічого. Тому зрозуміло, чому комуністи на сьогоднішній день затребувані правлячою елітою: зручнішу опозицію для влади важко й уявити.
Зі свого боку, «непримиренні вороги антинародного режиму» можуть спокійно отримувати політичні (і не тільки) дивіденди, граючи роль системної опозиції й піддаючи на словах обструкції будь- які дії влади. Що вони й роблять. Саме для того, щоб iз фракцією загалом і її керівництвом зокрема більше рахувалися представники влади й потрібне паблісiті: чим більша фракція, тим більша можливість торгу з владою. Вони чудово усвідомлюють, що реальної влади їм ніхто не віддасть, а в неймовірному випадку, якби вони змогли сформувати більшість у парламенті й виграти президентські вибори — ця перемога неминуче стала б початком великої й цього разу остаточної поразки.
ЛIПШЕ МЕНШЕ, ТА КРАЩЕ
Поки комуністи повільно, але неухильно слабшаючи здають свої позиції, звільняючи політичне поле для інших гравців. Втрата всіх посад у керівництві парламенту стала природним підсумком тривалої системної кризи комуністичної партії. Мабуть, як це не парадоксально на перший погляд, але чим раніше компартія усвідомить, що вона — не спадкоємиця радянської компартії, а таке ж породження демократії, як і всі інші партії та рухи, тим більше у неї буде шансів посісти більш-менш значуще місце в майбутньому українському політикумі. І, зокрема, в переструктурованому його лівому спектрі. Об’єктивно, час працює проти комуністів. Якщо вони цього не усвідомлюють, то неминуче будуть витіснені мобільнішими, сучасними ефективно діючими й затребуваними сучасним суспільством організаціями. Таким чином, комуністам зараз логічніше було б зайнятися своїм власним порятунком, а не витрачати час і сили на слова про захист прав трудящих, робочого класу тощо. Цілком можливо, що внаслідок розвитку й неминучої внутрішньої боротьби виживе тільки частина нинішньої КПУ. Але все ж, мабуть, для суспільства краще менша за розміром і впливом, але ефективно діюча партія, ніж величезна організація, яка заради збереження видимої єдності готова піти на цілковите ідеологічне й організаційне банкрутство.
